Розділ «Дохристиянська богослужба»

Дохристиянські вірування українського народу


1. Ідоли


Арабський письменник X віку Ібн-Даста пише про слов'ян (але не відомо, про яких саме), що «всі вони були ідолопоклонниками».[103]І дійсно, давні пам'ятки наші свідчать про те саме. Та інакше й не могло бути: коли появилися в нас боги, мусіла появитися й богослужба їм, цебто жертвоприношення, боввани, храми, якісь жерці. Персоніфікація богів зараз же привела й до поставлення їхніх ідолів (слово грецьке еісіоіоп), ст. сл. йдоль, наше бовван, відоме ще старе кумир; від «бовван» постало й «бовваніти» — ледь-ледь виднітися здалека, як видніється бовван).

В договорі князя Ігоря з греками 944 (945) року вже згадується ідол бога Перуна в Києві: «Приде Игорь на холм, где стояше Перун», і клявся з дружиною перед ним» (Іпатіїв Літопис). Початковий Літопис під 980 роком розповідає, що почав князювати Володимир у Києві, «і постави кумири на холму вні Двора Теремного», поставив аж шість ідолів: Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрйбога, Симорегла й Мокоші. А коли Володимир охрестився, то наказав поскидати всіх цих ідолів, — одних посікти, а других попалити, а Перуна наказав укинути в Дніпро. Це цікава подробиця: Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами, що вийшли з ужитку, — може щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом. Чернець Яків з XI віку в своїй праці: «Память.і похвала князю рускому Владимиру» про це розповідає трохи йначе: «По схрещенні Володймер поганськия боги, паче ж і біси, Перуна і Хорса, і іни многи попра (потоптав), і ськруши (поруйнував) ідоли, і отверже всю безбожную лесть (обман)».[104]

Літописи називають тільки великі міста, в яких стояли боввани, але були вони, звичайно, скрізь, де в тому була потреба. Звичайно ідолів ставшЬи на пагірках, як було це в Києві, на берегах річок, по рощах (гаях), ставили в будівлях або й просто під голим небом. Ідоли були різні, напр. у Києві Володимир поставив Перунового ідола «древяна, а главу єго сребрену, а ус злат» (ПСРЛ І. 22). По малих містах боввани були простіші.

Прикраси ідолів були різні; звичайно це були грубо зроблені статуї, часом прибрані в одежу, часом узброєні списами, мечами чи просто з палицями в руках, а деякі були з рогом або з чашею в руці (ріг — символ сили, чаша — Доля). Круг ідолів бували священні військові предмети: прапори, щити, списи, роги й т. ін. Бовванів робили або стоячих, або сидячих. Як подає арабський письменник Ібн-Фадлан, ідолом був стовп з насадженою на нього головою.

Звичайно ідоли були дерев'яні, рідко металеві. Як правило, дослідники приймають, що з каменів бовванів не робили. Що ідоли були головно дерев'яні, на це вказує й те, що до нашого часу вони» не збереглися, а цього не сталося б, коли б були камінні; вказує на це також і те, що по хрещенні ідолів звичайно палили або кидали в воду, і вони пливли, як це було з Перуном у Києві. Правда, «Хожденіє Богородиці по мукам», пам'ятка XII віку, говорить про грішників, що вони «от к а м е н е ту устроя Трояна, Хорса, Велеса, Перуна»,[105] а Це б указувало на кам'яних ідолів, — певне де-неде вони таки були, але як виключення. «Бозі ваші древо суть», говорить кн. Володимирові папський посол (Іпат. Літ. 986).

Ідол для язичника сам був богом, а не нагадуванням про бога, не його тільки фігурою. У наших предків було багато різних ідолів, у тому й домових, — їх пильно ховали по домах. Купці возили своїх божків з собою при торгових подорожах, а вояки брали їх на війну, щоб допомагали.

Самі фігури давніх ідолів мало знані.[106] Кастрен оповідає, що лопарі роблять собі божків з відповідного дерева, викопаного з корінням, і оберненого ним догори, так що нагадувало людське обличчя.[107] Так могло бути і в нас.

Коли року 988-го киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберегаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон в свойому «Слові о Законі і Благодаті» половини XI віку розповідає про киян, що вони «приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да їх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидітелі єсми сему, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх». Тут певне згадка про ті печери, що були біля священного Київського гаю, де незабаром постала Києво-Печерська Лавра.[108]І взагалі там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали Церкви.

Як я вище зазначав уже, Початковий Літопис під 986-м роком твердить, що перше було природопоклонство, і тільки пізніше постало ідолопоклонство.

З поганськими ідолами не треба змішувати т. зв. кам'яних баб, що часто в нас знаходяться, особливо на півдні, у степовій Україні, — це стародавні половецькі намогильники, десь ХІІ-ХІІІ віків. Ці кам'яні баби дуже подібні до старотурецьких намогильних статуй з VIII віку, і саме слово «баба», як указав тюрколог Радлов, походить з тюркського «балбал» — намогильник.[109] Акад. Соболевський твердить, що камінні баби — це зображення предків східніх скитів («Изв'встія» 1921 р. т. 26 ст. 18–25).


2. Поганські храми


Святилища, цебто місця, де молилися, спочатку були просто привабливі природні місцевини в рощах (гаях), під деревами, на березі річок, озер, на пагірках і т. ін.[110] Тут ставили під голим небом ідолів і жертівникаь і сюди сходився народ молитися, як це було й у фіннів; пізніш ці місця стали обгороджуватися й критися, і так поставали храми (хороми, цебто великі доми). Звалися ці святилища різно: храми, кумирні; жертівники звалися капищем або требищем, хоч капищем часом звався й сам ідол (від нашого слова «требище» пізніше постали слова: треба, а книга виконування треб — Требник).

Храми були по великих містах більші (пор. наше хороми), по малих зовсім невеличкі накриття. Повість Временних Літ розповідає, що роди сходяться на Свята «межі сели» й святкують разом на берегах річок чи озер, по лісах, по горах, приносячи жертви. Арабський письменник Ібн-Фадлан докладно описує в 922 р. святилище, яке поставили слов'янські купці на березі Волги. Стояло воно під голим небом, непокрите, усе обнесене частокіллям. По середині стояв високий стовп з настромленою на нього головою бога, а навколо нього стояли менші боги, його жінки та дочки.

Другий арабський письменник X ст. Аль-Масуді, в своєму творі «Золоті Луги» свідчить, що слов'яни були почасти християнами, почасти сонцепоклонниками. Він докладно описує слов'янські храми й ідолів в них: «В краях слов'ян були будинки, що шанувалися ними (храми). Між іншим, був у них храм на горі, про яку писали філософи, що вона одна з вищих гір у світі. Про цей храм е оповідання про якість його будівлі, про розміщення його різнородного каміння і про їхній кольор, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, щоб наглядати над сходом сонця, про покладене туди дорогоцінне каміння, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на будучі події й остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в горішніх його частинах, і про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки».

«А другий храм був побудований одним з їхніх царів на Чорній Горі, — його оточують чудодійні води, різнокольорові й різновидні, відомі своєю користю. В ньому вони мали свого великого ідола в формі людини, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він двигає кості мерців із могил. Під правою його ногою знаходиться малюнок різних мурашок, а під лівою малюнок чорних воронів, чорних крил і інше, також малюнки дивних хабащів та занджців».

«А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, — він був. побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени зроблені були з дорогоцінного каміння чотирьох родів: зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти нього стояв другий ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу».[111]

До якого саме слов'янського народу відноситься це докладне оповідання Аль-Масуді, точно не відомо, — одні його відносять до слов'ян західніх чи балтійських, що справді знали храми, а деякі, напр. І. Срезневський, до східніх.

Про поганські наші храми Літописи зовсім мовчать, а це, треба думати, тому, що великих і величних храмів у дохристиянську добу зовсім не було в нас; коли б такі храми справді були в нас, то літописці, розповідаючи про заведення Християнства, не замовчали б і про поруйнування кумирень або про обернення їх на християнські Храми, що було в інших народів звичайним.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дохристиянські вірування українського народу» автора Огієнко І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дохристиянська богослужба“ на сторінці 1. Приємного читання.