Розділ «Смерть, похорон і позагробове життя»

П'ять років тому (1959 р.) в Індії помер принц Жаббар Син, і його дружина, молода принцеса Такур Рані Біранська виконала віковічний звичай «саті», самоспалення. Коли принца палили, то вона вирвалася з рук рідних, що держали її, і кинулась на вогнище. І згоріла…

Тепер знову звичай «саті» оголошений в Індії поза законом.

Наш Початковий Літопис подає, що мерців палили на Лівобережжі, у сіверян, радимичів, вятичів та в кривичів, але описує дуже коротко: «Аще кто умряше, творяху тризну над нимь, і по сем творяху кладу (стоса) велику, і возложать на кладу мертвеца, і сожигаху, і по сем, собравше кості, вложаху в ссуд мал і поставляху на столпі».

Усі стародавні відомості про палення мерців цілком підтверджені сучасними розкопками на Чернігівщині. Розкопки свідчать, що робили земляне підвищення, т. зв. точок, на нього клали стоса дров, а на дрова померлого, а біля нього зброю, їжу, різні речі, худобу, а трохи далі — трупа жінки, а потім усе це палили й присипали землею.[188]

На Правобережжі, головно в полян, деревлян та дреговичів, померлого закопували в землю, цебто хоронили його чи ховали, звідси й старе слово «п о х о р о н». Звичайно клали в глибокій ямі, але бувало, що клали й на поверхні, присипуючи землею.

Давні легенди оповідають, що коли був забитий Авель, то Адам довго не знав, що з ним робити; аж Бог послав пташок, які навчили Адама, як треба ховати померлого. Ця легенда попала й до Київського Початкового Літопису, який про це під 986-им роком розповідає так: «І плакастася по Авелі літ ЗО, і не согнй тіло єго, і не уміста погрести єго. І повеліньєм Божиїм птенца два прилетіста, єдин єю (з них) умре, і єдина же іскопа яму, вложи умершаго і погребе. Видіша же се Адам і Євга, іскопаста єму яму, і вложиста Авеля, і погребоста й (його) с плачем» (ст. 60 за Іпат. Літ., вид. 1871 р.).

Деякі дослідники вказують, що Похорон у землю постав від того, що цим хотіли забезпечити себе самих від шкоди від померлого, щоб він не встав і не приходив, і звідси пішла й сама назва «ховати» або «хоронити». Ховаючи в землю, при небіжчику клали найрізніші його речі, потрібні йому на тому світі. Покійника клали головою на захід, щоб дивився на схід, і насипали над ним могилу. Але звичаї Похорону були дуже різноманітні, в залежності від місцевини.

Прибраного покійника в хаті клали на почесному місці, де він і чекав виносу, а виносили не через двері, а через зроблену в стіні дірку, — щоб замилити небіжчикові очі, де вхід до хати, щоб часом він не вернувся й не мучив людей. Початковий Літопис під 1015 роком розповідає, що так був винесений з хати й князь Володимир: «Нощью же межи клітми, проймавше помост, а коврі опрятавши, і ужи (шнури) свісиша на землю, возложьша і (його) на сані, і везоша, і поставиша і (його) в Святій Богородиці, і в Церкві, юже бі сам создал» (Іпат. Літ. ст. 90). Так виносили з хати й тіло інших князів.

До могили звичайно мерця везли чи несли на санях, і потім палили чи ховали в землю разом з ними, — щоб покійному легше саньми пробратися до Раю. Провадження мерців на санях до могили — це загальний арійський звичай, добре відомий, напр., в Европі і в єгиптян, а пізніше знаний у всіх слов'ян, у фіннів і ін… народів.[189] В глибоку давнину сані вживалися тому, що це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; віз, — до саней доробили колеса, — появився значно пізніше.

Для Похорону сані тягли за шнура, або несли на плечах, або тягли пара чи дві парі волів. Давній список-рукопис XIV віку: «Сказаніє о Святих Борисі й Глібі» монаха Якова XI в. має малюнка: Несуть Святого кн. Володимира на Погреб. Князь лежить на санях головою до заднього сидіння, сані несуть з княжої палати до Церкви дві особі.[190] Над другим малюнком напис: «Везуть Святого Гліба на санях в раці (труні) камені», і сані тягне чоловік мотузом, а за саньми йде Єпископ і інші.

Везти покійника на санях до могили — це був ритуальний звичай, бо так ховали не тільки зимою, але й літом. І, власне' так ховали вдавнину, про що маємо багато відомостей, з XI віку починаючи. Знаємо, що 1015 р. так поховали князя Володимира Великого, так ховали й інших князів не тільки в Україні, але й на півночі, в Московії: там великих князів, царів і цариць відносили до могили в санях.[191]

Князь Володимир Мономах (1125 р.) свою «Науку дітям» написав «на далечі путі да на саніх сідя», а це треба розуміти, — готовий до Похорону, до смерти, перед смертю. Знаємо, що Митрополита Київського й усієї Руси Петра, що впокоївся 1326-го року в Москві, везли ховати на санях. Ще й Московського царя Олексія Михайловича несли в Церкву на Похорон на санях. Проф. Хв. Вовк твердить, що «всіх Московських царів до Петра І возили в трунах на похорон на санях літом і зимою» (Студії 341); це були пишні сані, в яких їхали на Похорон і Митрополит чи Патріярх, а також царівни. В відомій картині — сатирі на Петра І ()- 1725 р.): «Миші кота ховають», кота несуть ховати… на санях.

Іпатіїв Літопис під 1113 роком подає про Похорон князя Михаїла ось так: «Преставився благовірний князь Михаїл, зовемий Святополк, місяца апріля в 16 день, за Вишегородом. І привезоша і (його) в лоды Києву, і спратавше (прибравши) тіло єго і возложиша на сані» (вид. 1871 р. ст. 198).

Пізніше звичай ховати на санях вищі особи зовсім вивівся, зате позостався серед народу аж до нашого часу. В середині XIX віку на Київщині в Радомиському повіті звичай ховати на санях був поширений, а на Закарпатті, в Галичині та на Буковині цей звичай заховався ще й досі.

Поховавши покійника, гріб треба запечатати, щоб померлий більше не виходив і не лякав людей.

По погребі душа в останнє прилітає до свого дому й п'є воду, що ставиться в горнятку на столі, а біля горнятка запалюється свічка. Не добре, коли б прилетіла душа й нікого не застала, тому конче збираються люди на похоронний обід, на якому всі тричі моляться за душу покійного: перед обідом, серед обіду й по ньому. А за чаркою треба згадати про чесноти небіжчика. При цьому обіді конче треба нагодувати й прошаків (старців).

5. Похоронні обряди. Голосіння

Плакання чи голосіння за покійним відоме з найдавнішого дохристиянського часу в багатьох європейських народів, і це голосіння — це ритуальний обряд.[192] Уже «Слово о полку Ігоревім» згадує якусь Карну чи Желю, яких дослідники приймають за голосільниць на Похороні. Найстарший запис голосіння з 1551-го року, — його подає Ян Менецій, польський ксьондз, у своїй праці латинською мовою: «Про поганські звичаї прусів, ливів і інших сусідніх народів».

По покійному звичайно плаче тільки рідня, але самі жінки, — чоловіки ніколи не плачуть. В Західній Україні ще й тепер знані фахові голосільниці чи «плачки», що оплакують покійників. Голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою; у деяких місцях голосіння повторюється при поминаннях померлих. На Лемківщині знаний обряд йойкання: коли померлого засипають землею, то всі присутні, а також усі, хто це почує й на селі, викрикують:

Йой-йой-йой. І голосять, аж поки не закопають покійника.