Розділ «Смерть, похорон і позагробове життя»

Про поділ позагробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, — його принесло, певне, Християнство. Але пізніш маємо вже звістки, що царство померлих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної темряви. Трохи пізніш позагробове царство було поділене на Рай для людей добрих, і на Пекло для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло — під землею.

І. Котляревський в III пісні «Енеїди» дав опис пекла за нашими народніми повір'ями.

Слово «пекло» загально слов'янське, (пор. пол. ріeklo серб, пакао, слов. pekel лит. рekla давньо-пруське pickulis, угорське pokol — все від слов'ян), і в нас спочатку визначало березову смолу чи дьоготь, — дьоготь цей добувався огнем (пекти, пекло). В одній давній пам'ятці читаємо: Ной «посмоли ковчег пеклом», звідки ясно, що «пекло» — смола. Старогрецьке ад — визначає просто позагробове місце померлих, як давньогебрейське «шеол», часте в Псалтирі (напр. 6.6), але новогрецьке асіе» — це вже смоляний ад. Лат. inferi — найнижче місце у світі. Пеклом керує сам диявол, він там господар, і хіба тільки Марко Проклятий заколотить. За народнім повір'ям, у пеклі зовсім нема заліза, а тому й приповідка постала: Тішиться, як дідько цв'яшком (Плавюк 101).

Старші християнські письменники окреслювали гр. ад неясно. Болгарський Архиєпископ XI віку Феофилакт писав: «Що таке ад? Одні говорять, що ад — це підземне темрявне місце, а інші звуть адом перехід душі з видимого в невидимий стан».

4. Похорон і його виконання

Похорон чи похоронний обряд звичайно відбувався вдавнину так, щоб допомогти покійному легко й спокійно прожити на тому світі, а також легче й скоріш попасти до Раю. Це було турботливе вирядження на той світ.

Головні способи Похорону в нас були: палення та ховання (закопування) в землю; про третій спосіб, відомий у інших народів — кидання в воду — звісток у нас нема. Розкопки стародавніх могил показали, що в нас на Лівобережжі померлих палили, а на Правобережжі закопували. Тіло в могилу клали або лежачим, або зігнутим.

На південній Волині й на Поділлі померлих не закопували, але клали на поверхні землі, а зверху насипали могилу, більшу чи меншу. Так ховали й по інших місцях. В Галичині ховали в кам'яних скринях, зложених з кам'яних плит. Пізніше небіжчиків стали палити. Урни з останками знайдені на Волині, на Поліссі, по Дінці. Кістки хованих посипували червоною охрою на знак жалоби. Це за Трипільської культури.[181]

Коли мерця палили, то вірили, що душа померлого з димом відразу дістанеться на Небо до Раю, бо вогонь легко відділює душу від тіла, і душа спокійно керується на Небо. Арабський письменник першої половини X віку Ібн-Фадлан бачив 922-го року Похорон багатого руського купця в якомусь надволзькому місті,[182] може в Ітилі або в Болгарі, і описує його так: «Небіжчика тимчасово поклали в могилу, і поставили біля нього напиток, овочі й гусла, а самі стали готовити йому одіж та все інше потрібне, що тривало десять день. Майно померлого за звичаєм поділили на три частині: третину дають родині, третина йде на спорядження одежі небіжчику, а третина на напиток, що його п'ють у день Похорону. Спитали дівчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похованою з ним. Одна зголосилась, і ЇЇ з того часу стали пильно стерегти, а дівчина в ті дні пила й веселилась».

«В день похорону витягли човна на берег, оперли на підпори, а навколо поставили ідолів у формі людей. На човна поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком, і виложили шовковими подушками, а вгорі над лавкою зробили намета. Це все робила баба, що доглядала за цими приготовленнями, вона ж забиває дівчину; ЇЇ звуть ангол смерті».

«Померлого вбрали як найбагатіше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову зодягли соболеву шапку з золотим верхом і посадили в наметі на лаві, підперши подушками. Біля нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та його зброю. Розтяли собаку, і кусні її поклали теж біля нього; те саме зробили з двома кіньми, поганявши їх перед тим, з двома коровами, півнем і куркою».

«По цьому взялися за дівчину, її тричі підіймали до подібного до дверної притолоки, і вона бачила там померлих своїх батьків і рідню та свого господаря: «Сидить він у Саді (цебто Раї), а Сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, і він кличе мене, — ведіть же мене до нього!» Тоді дівчину повели до небіжчикового човна, вона пороздавала свої прикраси прислужницям, і з чаркою та піснями прощалася з цим світом. Після цього дівчину заведено до намету, і там її задушила баба, доглядачка Похорону, та ще й ножем заколола».

«Тим часом під човном нагромаджено дров. Найстарший небіжчиків свояк запалив дрова, а інші стали за ним теж кидати запалені тріски. За годину згоріло все те. Тоді на тому місці зробили могилу, а в середині поставили березового паля, написавши на ньому ім'я небіжчика й руського князя».[183]

По цьому відбулася дуже цікава розмова русина з арабом. Русин сміявся з араба й казав: «Ви, араби, нерозумний народ, — найдорожчу й найшановнішу людину ви кидаєте в землю, де її поїдають звірі та черва. А ми палимо її в один мент, так. що вона негайно й без затримки попадає в Рай». При цьому русич розсміявся невдержко і додав: «Божа Ласка очевидна в тому, що подме вітер і поможе спалити її в один мент».[184] Так врочисто палили головно померлих з вищих класів та багатих, а простих палили простіш.

Отже, ідеологія паління небіжчиків при похороні була та, що цим покійникові дається змога найскоріше ввійти до Раю. Рай, як бачимо, був загально знаний ще до Християнства.

Арабський історик того ж часу Ібн-Даста свідчить, що коли рус помре, то руси радіють, бо це бог виявив до нього свою ласку.[185]

Другий арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте докладно описує інший простий звичайний Похорон у слов'ян через палення. Покійника палили, а жінки його на знак жалю, дерли собі обличчя, а коли котра хотіла, то її вішали біля трупа й палили, а потім збирали попіл посудину й ставили на горбі. А по цьому робили поминки.

А щодо Похорону русів, то він пише так: «Як помре хто зо значних, то копають йому могилу, як велику хату, кладуть туди небіжчика, а разом із ним кладуть одіж та золоті обручі, які він носив, ставлять багато страви й посуду з напитком та кладуть гроші. Нарешті кладуть у могилу живу улюблену небіжчикову жінку, а вихід із могили закладають, і жінка вмирає в затворі».[186]

Щодо паління жінки, то Ібн-Фадлан свідчить, що воно було добровільним, — за власною згодою. Звичай палення вдови на погребовому вогнищі свого чоловіка прийшов до нас з південного Сходу, а може з Індії. Справді, цей звичай відомий в Індії з найдавнішого часу, і вперто тримався аж до н&-шого часу, хоч проти нього за нового часу сильно виступали. І тільки року 1832-го цей звичай відмінений в Індії окремим законом.

До цього часу, коли вмирав чоловік, то його жінку-вдову зв'язували по руках і ногах і клали на вогнище, — і вона згорала з чоловіком. Рабіндранат Тагор (1861–1841), славний індійський письменник-філософ описує все це в своєму оповіданні 1892-го року «Магамайя»..[187]