Розділ «Закінчення: Глибока християнизація України»

1. Характер Українського Православія

Така була вдача й суспільне життя наших предків ще в дохристиянські часи. Як бачимо, наші предки стояли на досить високому по тому часі ступені культурного розвитку, мали свою власну культуру — культуру українську. А тому легко сталося, що Християнство, коли воно було рано занесене в Укра'іну й офіційно запроваджене 988 (чи 990) року, дало тут глибоку Христіянізацію народу. І хоч позосталося тут і надалі багато й з стародавніх вірувань, проте Християнізація в Україні була найглибшою зо всіх народів на Сході слов'янства.

Ця глибока Християнізація народу вилилася тут, як про це свідчать навіть чужинці в своїх писаннях, у великій побожності та моральності, цих основних підвалинах духової християнської культури. Так, напр., згаданий вище Архидиякон Павло Алепський, що добре й глибоко приглянувся до українського народу в 1654-му році, пише: «Ми запримітили в козацькому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя, що приводять розум до здивування» (т. II, ст. 4). Трохи далі він дивується: «Нема в них ані злодіїв, ані грабіжників» (т. II, ст. 30).

Усе це ясно свідчить, що Нова Наука, Християнство, впала в Україні на добрий попередній грунт, і дала щедрий врожай: створила окрему українську культуру, головно культуру народню. І все вищеподане ясно свідчить теж, що Християнство на землях України-Русі появилося дуже й дуже рано, коли вже в IX–X віках, як свідчать і араби, і греки, український народ стояв на такому високому ступені свого морально-чеснотного життя. Оповідання про побут і проповідь Апостола Андрея Первозванного в середині І віку десь там на Дніпрі, де був закладений Київ, держалося й держиться в Україні сильно й глибоко, завжди свіже й рідне, а тому вважаємо, що Християнство дуже рано почало розвиватися в нас. І власне багато найдавніших рис з характеру українців голосно свідчать, що Християнство старе в Україні, і дуже рано защепилося в ній, творячи власну окрему культуру.

Характер українського д в о є в і р'я сильно допоміг, щоб легче приходило й сприймалося Християнство, — у Християнстві було багато такого, що не відкидало цілком попереднього, але доповняло й освящало його. Християнство принесло найважливіше: розуміння єдинобожжя, Віру в Єдиного Бога, Творця й Опікуна людства й вселенної. Дохристиянські руси-українці сприйняли це легко ще далеко до свого офіційного Охрещення, і воно — основа нашої народньої української культури.

Головні основи поганства були однакові по всьому світу, вони інтернаціональні:

1. Обман, як основа життя зо всіма, хто не з моєї родини, не з мого роду чи племені, обман у всьому, що тільки мені допоможе.

2. Кривава помста чи всяка інша помста й гнів за найменшу кривду, яку хто мені зробив, і то помста конечна й незабутня.

3. Насильство чи диктатура в громадському житті і в житті державному.

Ці три основні підставі не були надто гострими в Україні, а стародавні залишки їх легко завмирали під впливом Християнства.

I Християнство, давши відразу розуміння Єдиного Бога, легко запроваджувалося в Україні, бо легко єдналося з попередніми віруваннями, особливо в тому, що не суперечило Християнству.

І в кінці протягом віків в Україні виробилося своє Православіє, народне, зо своїми обрядами, часом поєднаними з дохристиянськими, але в основі все чисте Християнство. Таким чином Українська Православна Церква довгими віками виробляла свою власну православну ідеологію з відмінами супроти церковної ідеології інших народів, напр. російського, де старе поганство все було сильним, а в новітньому комунізмі воно відродилося з глибокою руйнуючою силою, як пожар у сухому лісі.

2. Відірвання інтелігенції від народу в Україні

Відірвання української інтелігенції від свого українського народу, а тим і від своєї віковічної духової культури, розпачалося в Україні дуже рано. Уже за литовського часу, від 1386-го року, коли литовський король Ягайло поєднав Литву з Польщею, вже з того часу розпочалося насильне запровадження Католицтва в Україні-Русі. Ягайло запровадив закона, що державні посади займають тільки католики, — і.помалу, але невпинно, українська інтелігенція кидає свою віковічну Православну Віру й приймає Віру католицьку, приймає з причин кар'єри. Цей процес утрати своєї інтелігенції (князів, бояр, дідичів і т. ін.) з часом сильно побільшили унія Люблинська 1569-го року, коли Україну силою «поєднали» з Польщею, та унія Берестейська 1596 року, унія так само насильна, що постановила поєднати нас релігійне з зовсім чужим Римом.

Друга частина української інтелігенції ні за що не хотіла приймати Католицтва, — і по 1386-му році стала втікати в Московію… І багато-багато втекло її туди!..

Ось оці унії, що пхнули українську інтелігенцію в Католицтво, цілком відірвали її від українського народу, а тим самим і від єдиної української народньої православної культури. І народ позостався зо свбєю власною культурою сам.

З бігом часу і позостала українська православна інтелігенція також відірвалася від свого народу, і стала сильно хилитися до Росії. Сильну русифікацію України розпочав ще цар Петро І (1725), і цей процес не вгавав і не вгаває аж до наших часів: українська інтелігенція ще з XVIII ст. легко прийняла російську мову, позаповнювала російські школи, сприйняла до свого дому російську обстанову й російський спосіб життя, і т. ін. І цим українська інтелігенція сильно відривалася від віковічної культури свого народу, і в Україні створилося дві культурі: віковічна народня «мужицька» і чужа їй «панська» чи інтелігентська.

Народ український безумовно мав свою високочеснотну культуру, а інтелігенція й міщани погорджували нею і звали «мужицькою».

А з першої половини XIX віку, коли в Росії появився сильний руїнний соціялістичний рух, який усе ширшав і міцнішав, українська інтелігенція з головою поєдналася з російською інтелігенцією і прийняла її ідеологію, сильно пориваючи зо своїм народом, цебто зо своєю народньою віковічною культурою. Російська інтелігенція ще з середини XVIII віку покинула свою Церкву, — це саме по-рабському робила й інтелігенція українська, тим відкидаючись від самої душі української народньої культури, — Церкви.