Розділ «Глава 8 ТАЇНСТВО ПІДНЕСЕННЯ»

А осередям цього досвіду, одночасно його джерелом і присутністю, даром і виконанням є Божественна Літургія – постійне сходження, піднесення Церкви на небо, до престолу слави, в невечірнє світло і радість Божого Царства. "У храмі стоячи, на небесах себе уявляємо..." Ці слова – неблагочестива риторика, вони передають сутність, призначення і Церкви, і богослуження її як, передусім, саме Літургії, тобто дії (ἔργον), в якій одночасно і розкривається, і здійснюється сутність того, що діє. Але в чому полягає ця сутність, у чому значення Божественної Літургії, як не в тому, щоб являти і дарувати нам це Божественне "добре"? Звідки, як не з «Господи, добре нам тут бути», одночасно і позасвітова, небесна і космічна краса її, та цілісність, в якій усе – і слова, і звук, і барви, і час, і простір, і рух, і все їх наростання розкриваються, втілюються як відтворення творіння, як наше, як усього світу сходження нагору, туди, де нас підніс і завжди підносить Христос? І тому, якщо взагалі тут доречно говорити про причину, про «коли» і «як», то ця причина, яка зв’язує Літургію воєдино, яка робить кожну її частину саме частиною, сходинкою, і тією самою умовою і «причиною» подальшого сходження, полягає в цьому "добре", знанням і досвідом якого, причастям якого й живе Церква. Це Божественне "добре", збирає Церкву як відтворене Богом нове творіння. Воно перетворює це зібрання на вхід і сходження, воно відкриває ум для того, щоби чути і приймати Слово Боже, воно вводить нашу жертву, наше приношення в єдину, неповторну і всеохопну Христову жертву, воно здійснює Церкву як єдність віри і любови, воно, нарешті, підводить нас до того порогу, до якого ми тепер підійшли, до тієї справді головної частини, в якій увесь цей рух і наростання закінчиться і сповниться за трапезою Христовою, в Його Царстві... І тому, якби вся Літургія не була даром і здійсненням цього божественного "добре", ми б не знали, що відбувається в цій головній частині, не знали би, що відбувається під час Євхаристії і на її вершині – перетворенні хліба і вина – з нами, з Церквою, зі світом, з усіма і всім.

Саме про це «добре» і свідчать, у ньому й закликають перебувати слова диякона, якими починається головна, тому що має все в собі здійснити, частина Літургії.

IV

Три виголоси предстоятеля, три коротких відповіді зібрання складають вступний «діалог», яким відкривається таїнство піднесення.

Спочатку – торжественне благословення. Воно є в усіх без винятку євхаристійних молитвах, які дійшли до наших днів, і в різних формулюваннях: від короткого "Господь з вами" римської і олександрійської Літургій до нашої троїчної формули, що майже тотожна тій, яку знаходимо в апостола Павла (2 Кор. 13, 13) — "Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і причастя Святого Духа з усіма вами". Значення цього благословення завжди й усюди те ж: це торжественне утвердження й визнання того, що Церква зібралася у Христі й у Ньому приносить Євхаристію. Це означає: в такій єдності з Ним, що все, що робимо ми, здійснює Він, і все, що Він здійснює – дароване нам...

Саме на цьому наголошує незвичність троїчної формули цього благословення, незвичність її стосовно тієї, яка вживається завжди: Отець, Син і Святий Дух. Євхаристійне благословення починається з Христа, з дарування Його благодати. А відбувається так тому, що в цей момент Літургії суть благословення не у визнанні Пресвятої Тройці, в Її предвічній сутності, а в розкритті, свідченні, можна навіть сказати – переживанні цього як знання Бога, що становить суть вічного життя (Йо. 17, 3), як примирення, єдність і спілкування з Ним даровані й вічно даруються нам як наше спасіння. А подароване нам це спасіння у Христі, Синові Божому, Котрий став Сином Людським, у Котрому «ми маємо мир з Богом... одержали доступ до тієї ласки...» (Рим. 5, 1-2), «маємо доступ до Отця в однім Дусі» (Еф. 2, 18). Бо «один... посередник між Богом та людьми, чоловік Христос Ісус» (1 Тим. 2, 5), Котрий сказав: «Я – путь, істина і життя: ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Йо. 14, 6). Християнська віра починається зі зустрічі з Христом, з прийняття Його як Сина Божого, що являє нам Отця і Його Любов. Це прийняття Сина, це з’єднання в Ньому з Отцем здійснюється як спасіння, як нове життя, як Царство Боже в причасті Святого Духа, який є божественним життям, божественною любов’ю, причастям Богові... Так-от, Євхаристія і є таїнством нашого доступу до Бога, знанням Його і з’єднанням із Ним. Принесена в Синові, вона приноситься Отцеві. Принесена Отцеві, вона здійснюється в причасті Святого Духа. І тому Євхаристія є завжди живим і животворним джерелом знання Церквою Пресвятої Тройці, знання не віддаленого (догмат, учення), яким воно, на жаль, залишається для дуже багатьох вірних, а знання як постійного впізнавання, як зустрічі, як досвіду, і тому – причастя вічного життя.

V

Наступний виголос священика: «Вгору піднесім серця» – належить цілковито до Божественної Літургії, ми не знаходимо його в жодному иншому богослужінні. Бо цей виголос – не просто заклик до певної піднесеної налаштованости. На основі всього сказаного раніше, він розкривається як твердження, що Євхаристія здійснюється не на землі, а на небі. «Мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ви спасені! – І разом з Ним воскресив нас і разом посадовив на небі у Христі Ісусі» (Еф. 2, 5-6). Ми вже знаємо, що спочатку Літургії, з нашого входу і «зібрання в церкву», почалося це сходження на небо, де «приховане з Христом у Богові» наше справжнє життя. Тож чи потрібно ще доводити й пояснювати, що це небо не має нічого спільного з тим «небом», яке, начебто задля рятівної для християнства «деміфологізації», пояснення його «сучасній» людині, з поблажливою науковістю розвінчує Бультман і його послідовники, і про яке півтора тисячі років тому вже все сказав св. Йоан Золотоустий: «Що мені до неба, коли я споглядаю Владику неба, коли сам стаю небом?»

Ми тому й можемо наші серця «піднести вгору», що це вгору, це небо – в нас самих і серед нас, що воно повернене, відновлене, відбудоване нам як наша справжня і жадана батьківщина, на яку ми повернулися після болісного вигнання і за якою завжди сумує і тужить, пам’яттю про яку живе все творіння. Якщо про земне, про нас самих, про Церкву ми говоримо в категоріях сходження вгору, то про небесне – про Бога, про Христа, про Святого Духа говоримо в категоріях схождения вниз. Але ми говоримо про те саме, говоримо про небо на землі, про небо, яке перетворює землю, про землю, яка сприймає небо як останню правду про себе. «Небо й земля пройдуть» (Мк. 13, 31), пройдуть у своїй протилежності, відокремлено одне від одного, пройдуть тому, що будуть перетворені на «небо нове і землю нову» (Од. 21, 1), на Боже Царство, в якому «буде Бог усім в усьому». У це – для «світу цього» ще тільки прийдешнє, але у Христі вже відкрите і в Церкві вже «передбачуване» – небесне й вишнє Боже Царство, підводить і підносить нас Євхаристія, в ньому й здійснюється...

Але тому і цей заклик "вгору піднесім серця", звучить також і як певна остання і торжественна засторога. "Біймося, щоби ми не залишилися на землі" (Св. Йоан Золотоустий). Ми можемо, ми маємо право залишитися на долі, внизу, не почути, не побачити, не прийняти цього справді важкого сходження. Але для того, хто залишився на землі, немає місця в цій небесній Євхаристії, й тоді сама присутність на ній стає для нас осудженням. І коли хор, а його вустами кожен із нас, відповідає: "Піднесли до Господа" – ми піднесли наші серця вгору – до Господа, – здійснюється над нами суд. Бо не може піднести вгору своє серце тільки в цю мить той, хто, нехай навіть падає і грішить, не звернений до неба всім своїм життям, хто завжди не міряє небом землю. Тому, чуючи цей останній заклик, запитаймо себе: чи наше серце звернене до Господа, чи в Богові, чи на небі, є його останній скарб? Якщо так, то, незважаючи на всю нашу слабкість, на всі наші падіння, нас прийняли на небо, ми тепер побачимо світло і славу Царства. Якщо ні – таїнство пришестя Господа до тих, хто любить Його, буде для нас таїнством прийдешнього суду...

VI

"Благодарім Господа. Достойно і праведно...» Цими словами починалася традиційна єврейська молитва подяки, їх промовив Господь, коли починав – цією старою молитвою – ту свою нову подяку, яка повинна була піднести людину до Бога і спасти світ. І, як належало згідно з приписом, апостоли відповіли: «Достойно і праведно». І Церква, щоразу, коли чинить спомин цієї подяки, повторює за ними і з ними: "Достойно і праведно".

Спасіння завершене. Ось знову після пітьми гріха, відокремлення і смерти, людина приносить Богові чисту, безгрішну, вільну й досконалу подяку. Людина повернулася на те місце, яке їй приготував Бог, коли створював світ. Вона стоїть на висоті, перед престолом Бога, вона стоїть на небі, перед лицем самого Бога, і вільно – в повноті любови і знання – з’єднуючи в собі весь світ, усе творіння, приносить подяку, й у ній весь світ стверджує і признає цю подяку «достойною і праведною». Це – Христос. Він єдиний без гріха, Він єдиний – Людина, у всій повноті її призначення, покликання, слави. Він єдиний у Собі відновлює і повертає до Бога «грішний образ», і тому Христову подяку тепер приносимо ми, її чуємо, в ній беремо участь, коли предстоятель починає молитву Євхаристії, яку нам заповідав Христос, і яка навіки з’єднала нас з Богом.