Розділ «Глава 5 ТАЇНСТВО ВІРНИХ»

Маємо такий парадокс: з одного боку призначення духовенства, здавалось би, в тому й полягає, щоби "обслуговувати" мирян; це означає: здійснювати богослуження, керувати й займатися церковними справами, навчати, піклуватися про духовний і моральний стан пастви. З иншого боку, багато хто вважає неправильним, що миряни не беруть участи в цьому обслуговуванні й що все керівництво й провід церковного життя зосереджені лише в руках клиру. Коли в наш час говорять про участь мирян у житті Церкви, зазвичай мають на увазі їхню участь у церковному керівництві, в літургійній проповіді, в соборах, тобто якраз у тому, що по суті споконвіку є очевидним служінням єрархії, заради чого її в Церкві поставлено й вона існує. Виникає фальшива дилема: або миряни є "пасивним" елементом, і вся "активність" у Церкві належить клирові, або ж частина функцій клиру може, а відповідно й має, бути передана мирянам. Ця дилема фактично призводить до конфлікту між чистим "клерикалізмом", що ділить Церкву на "активних" і "пасивних" і вимагає від мирян лише сліпого підпорядкування клирові, та своєрідним церковним "демократизмом", згідно з яким специфічною сферою діяльности духовенства є тільки богослуження (здійснення таїнств і треб), натомість усе решта воно ділить із мирянами. І якщо перша настанова призводить до того, що кожен, хто бажає бути "активним", майже неминуче приєднується до клиру, то для другої – головним завданням стає забезпечити в усіх церковних справах "представництво" мирян...

Усе це, однак, фальшиві дилеми й тупики. Бо насправді питання про взаємини духовенства й мирян невіддільне від питання про призначення самої Церкви й поза ним узагалі не має сенсу. Перед тим, як з’ясувати ступінь участи клиру й мирян у веденні й вирішенні церковних справ, треба згадати – до якої основної справи покликано саму Церкву і як їй заповідано її здійснювати. Річ у тім, що Церква, яка є новим народом Божим, що його зібрав, спас і освятив Господь Ісус Христос, освячена Ним для того, щоби свідчити про Нього у світі й перед світом.

Христос – Спаситель світу. І спасіння світу вже здійснилося в Його воплоченні, хресній жертві, смерті, воскресінні й прославленні. У Ньому Бог став людиною, і людину обожествлено, гріх і смерть переможено. Життя об’явилося й торжествує. І ось, передусім, Церква і є Його Життям, "що в Отця перебувало й нам явилося" (1 Йо. 1, 2), тобто це – Сам Христос, який живе в людях, що прийняли Його й у Ньому мають єдність із Богом і одне з одним. Оскільки ж ця єдність у Христі з Богом і єдність у Христі зі всіма й усім, оскільки це нове й вічне життя, вічне не тільки за своєю тривалістю, але й за своєю "якістю", власне, і є метою творіння й спасіння, Церква стосовно самої себе вже не має жодної иншої "справи", окрім безперервного перебування в єдності зі Св. Духом і зростання до повноти Христа, що живе в ній. Христос усе "зробив", і до Його діла неможливо нічого додати. Тому Церква "в собі" завжди перебуває в "останньому часі", і життя її, за словами ап. Павла, "поховане з Христом у Бозі". У кожній Літургії зустрічає вона грядущого Господа й має повноту Царства, що приходить у силі; в ній кожному, хто прагне й жадає, дається вже тут, на землі й у цьому віці, споглядати нетлінне світло Тавора, мати радість досконалу й мир у Дусі Святому. У цьому новому житті немає різниці між сильним і слабким, рабами й вільними, між чоловічою й жіночою статтю, але хто "в Христі, той – нове створіння" (2 Кор. 5, 17). Не мірою вділяє Бог Духа, всі Ним освячені, всі покликані до повноти й досконалости, до "надміру життя"... Але тому й сама єрархічна структура Церкви, відмінності в ній між священиками й мирянами й усе розмаїття її служінь не мають иншої мети, крім зростання кожного й усіх разом до повноти Тіла Христового. Церква не є релігійним товариством, у якому Бог через священиків панує над людьми, але саме Тіло Христове, що не має иншого джерела й сенсу свого життя, крім боголюдського життя Самого Христа. Це означає, що в ній ніколи людина не підпорядкована людині (мирянин – священикові), але всі взаємопідпорядковані в єдності боголюдського життя. Влада єрархії в Церкві справді "абсолютна", але не тому, що це влада, яку дав їй Христос, а тому, що це сама Христова влада, як і послух мирян – сам послух Христовий. Бо Христос не поза Церквою, не над Церквою, а в ній, і вона в Ньому, як Тіло Його. "На єпископа треба споглядати як на Самого Господа", – пише св. Ігнатій Антіохійський про владу єрархії (Ефес. 6, 1), а про послух: "Слухайтеся єпископа, як Ісус Христос Отця" (Смир. 8, 1). Є якесь глибоке нерозуміння таїни Церкви в деяких спробах "обмежити" владу єрархії, звести її служіння до однієї "сакраментальної" або богослужбової сфери, начебто служіння керівника чи будь-яке инше служіння може мати инше джерело, крім якраз "сакраментального", тобто самого Св. Духа, немовби "влада" й "послух" не перестають – і саме внаслідок своєї "сакраментальности" – бути тільки людськими, й не стають Христовими, ніби, врешті-решт, і влада, і послух і всі инші служіння в Церкві можуть мати инший зміст, окрім Христової любови, й иншу мету, крім служіння всіх усім для сповнення Церкви у всій її повноті. "Хай ніхто не величається своїм місцем, бо ціле – це віра й любов, і вищого немає нічого" (св. Ігнатій Антіохійський, Смир. 6, 1). А якщо члени Церкви у своїх служіннях зраджують Христову природу цих служінь і від благодати й любови повертаються до закону, від закону натомість – до беззаконня, то, звичайно, не "законом світу цього", не конституціями й представництвами можна повернути дух Христовий церковному життю, а невпинним "оживленням дару Божого" (2 Тим. 1, 6), що ніколи не покидає Церкви.

Але спасіння, яке є досконалим у Христі, здійснюється у світі, поки не настане час останньої перемоги Христової й буде "Бог усім в усьому" (1 Кор. 15, 28). Світ усе ще лежить у злі, й князь світу цього продовжує панувати в ньому. І тому Жертва, принесена раз і назавжди, завжди приноситься, і Господа розіп’ято за гріхи світу. Він є Священиком і Заступником світу перед Отцем, а тому й Церква, Тіло Його, учасниця плоті й крови Його, бере участь у Його священстві й заступається Його заступництвом. Вона не приносить нових жертв, бо вся повнота спасіння подарована світові "приносом тіла Ісуса Христа раз і назавжди" (Євр. 10, 10), але, оскільки є Тілом Його, вона сама є священством, приношенням і жертвою. І якщо ми в Церкві живемо любов’ю Христовою, якщо любов є й джерелом, і змістом, і метою її життя, то любов ця в тому, щоби "як Він є, так і ми в цьому світі" (1 Йо. 4, 17). Адже Він прийшов спасти світ і за нього віддати Своє життя. А чим спасається світ, як не Христовою жертвою, і як ми ще можемо здійснювати служіння Христа, якщо не участю в Його жертві? Ось це і є "загальне священство" Церкви: саме священство Христа, в яке Вона втаємничена, оскільки є Тілом Його. Це і є її першим служінням стосовно світу, для якого її залишено й в якому вона перебуває: "звіщати смерть Господню, воскресіння Його сповідувати, аж доки Він не прийде". І на це служіння освячений, до нього причетний кожен, хто в хрещенні поєднався з Христом і став членом Тіла Його. Він освячений, щоби, творячи разом з усіма Церкву, приносити Його жертву, за гріхи світу принесену, й, приносячи її, свідчити про спасіння.

"Царське" або "загальне" священство в Церкві полягає не в тому, що вона є спільнотою священиків — бо в ній є священики й "лаїки", – а в тому, що вона як ціле, як Тіло Христове, має священиче служіння стосовно світу, здійснює священство й заступництво Самого Господа. І знову ж таки, саме розрізнення священиків і "лаїків" всередині Церкви для того й потрібне, щоби Церква могла бути у своїй цілісності священним організмом, бо, якщо священики є служителями таїнств, то через таїнства вся Церква освячується й присвячується служінню Христовому, сама стає Таїнством Христового боголюдства. І священство мирян полягає не в тому, що вони є немовби священиками другого розряду в Церкві, бо служіння відмінні і їх ніколи не треба змішувати, а в тому, що, як віруючі, тобто члени Церкви, вони освячені для служіння Христовому світові й здійснюють його, передусім, участю в принесенні Христової жертви за світ.

Отже таким є значення цього виголосу "Тільки вірні..." Ним Церква відділяється від світу, тому що, оскільки вона є Тілом Христовим, вона вже "не від світу цього". Але відділення це здійснюється заради світу, для принесення Христової жертви "за всіх і все". Якщо б Церква не мала в собі повноти спасіння, їй не було б про що свідчити перед світом. Але якщо б вона не свідчила, якщо б призначення й служіння її не було принесенням Христової жертви, Христос був би не Спасителем світу, а Спасителем від світу. І, нарешті, цей виголос нагадує нам, що сенс Літургії не в тому, що в ній священик служить за мирян, а миряни беруть участь у службі кожен "для себе", а в тому, що ціле зібрання, у підпорядкованості одне одному всіх служінь, становить єдине Тіло для здійснення священства Ісуса Христа.

І тому, коли ми чуємо ці слова, запитаймо себе: чи сповідуємо ми себе вірними? Чи згідні ми виконувати те служіння, для якого кожен із нас був освячений у день свого хрещення? Тут не місце фальшивій покірності й відділенню себе від зібрання, начебто через свої гріхи. Ніхто й ніколи не був гідний брати участь у цьому, і немає такої праведности, яка б робила людину здатною приносити Христову жертву за світ. Але Він Сам нас присвятив, освятив і призначив на це служіння, і Він Сам у нас здійснює його. Треба, врешті, згадати, що не для себе ми приходимо в Церкву й не свого шукаємо в ній, а для служіння Христовій справі у світі. Бо немає иншого шляху спасти себе, як лише віддавши своє життя Христу – "що полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров’ю Своєю, і зробив нас царством священиків Богові й Отцеві Своєму". Для виконання цього служіння ми й зібрані в Євхаристії й приступаємо тепер до першого її священнодіяння, до приношення.

IV

Священнодіянням, яким закінчується літургія оглашенних і починається Літургія вірних, є розгортання на престолі антимінса. Цим грецьким словом, яке в перекладі означає "замість престолля", називається прямокутних із шовку або полотна, зазвичай із зображенням Господа в гробі, а також частинкою мощей, зашитою посередині в особливій кишенці, внизу із підписом єпископа, котрий освятив цей антимінс.

Історія походження, розвитку й використання антимінса в Православній Церкві складна й навіть суперечлива. Наприклад, якщо для росіян головне значення антимінса зосереджене в частинці мощей, зашитій у ньому, то грецький Схід використовує антимінс без мощей, і лише це вже вказує на деяку суперечливість у розумінні його функції в богослуженні. Ця історія цікава для фахівців, і тому наші зауваження про неї ми виносимо в особливу примітку. Тут, натомість, достатньо наголосити, що загальною для всієї Православної Церкви, а тому й нормативною ознакою антимінса є його зв’язок із єпископом. Як і св. миро, антимінс освячує тільки єпископ, і умовою його "дієвости" служить підпис єпископа на ньому. І якими б не були подальші нашарування різноманітних значень антимінса, первісно він означав "делегування" єпископом своєму пресвітеру права здійснювати Євхаристію. Як я вже сказав, цілком природним було, що в ранній Церкві Євхаристію здійснював єпископ. Бо, оскільки Євхаристію усвідомлювали й переживали, передусім, як таїнство зібрання, таїнство Церкви, тобто єдности народу Божого, то здійснював її той, чиє служіння й полягало в творенні, висловленні й зберіганні цієї єдности. Тому навіть тоді, коли Церква перестала бути порівняно невеликою групою віруючих, а ввібрала в себе все населення імперії, в церковній практиці ще довго зберігалися сліди цього розуміння й переживання Євхаристії як такої, що передбачає "зібрання всіх в одне місце" під головуванням єпископа. У Римі, наприклад, ще в VII сторіччі, хоча кількість християн вимагала декількох зібрань, здійснювали одну Євхаристію, й освячені дари розносились дияконами в инші зібрання. Цим підносилось значення таїнства, як таїнства єдности Церкви – як подолання гріховної роздроблености й поділености світу. Та ще й тепер у Православній Церкві заборона здійснювати одному священикові на одному престолі більше ніж одну Євхаристію свідчить про те саме, яке походить із християнської давнини, розуміння Євхаристії як таїнства Церкви та єдности передусім. Саме в цьому зв’язку й треба розуміти значення антимінса.

Історично антимінс виник із потреби узгодити в житті, з одного боку, значення Євхаристії, як акту всієї Церкви, в якому проявляється її єдність, і який тому є переважно служінням єпископа, а з іншого, натомість – потребу у великій кількості євхаристійних зібрань. Уже св. Ігнатій Антіохійський писав: "тільки та Євхаристія є дійсною, яку здійснює єпископ або той, кому він доручить її здійснити". І це вказує, що вже в ту ранню епоху були випадки, коли єпископ не міг здійснити її й доручав це одному з пресвітерів. У подальшому, разом із розвитком і ускладненням церковного життя, те, що спочатку було винятком, стало загальним правилом. З очільника конкретної церковної спільноти єпископ поступово перетворився на адміністратора більшої чи меншої церковного округу (єпархії), а "Церква", тобто жива спільнота, – на "парохію". Був період, коли Церква немовби не знала, що ліпше – зберегти колишній безпосередній зв’язок єпископа зі спільнотою й для цього, збільшивши кількість єпископів, очолити ними кожну парохію (таким є історичний контекст спроби, короткочасної й невдалої, створити так званих "хорєпископів"), або ж – зберегти обласне й відтак вселенське значення єпископату й для цього – надати нових функцій членам Єпископської ради або "пресвітеріуму", поставивши пресвітерів на чолі парохій. Історично перемогло друге, що й спричинило поступове виникнення в Церкві служіння "парохіяльного священика", тобто одноосібного очільника більшої або меншої церковної спільноти, здійснювача богослужень і таїнств, безпосереднього пастиря своєї пастви. Навряд чи можна сумніватися в тому, що ідея пастирства пов’язана в теперішній церковній свідомості головним чином зі священиком, а не з єпископом, котрий перетворився на "архипастиря" й більшою мірою сприймається як глава й начальник духовенства, як "адміністратор" Церкви, ніж як живий носій церковної єдности й осердя церковного життя (характерно, що отцем ми називаємо священика, а не єпископа, котрого величаємо "владикою"). Та, якими б не були плюси й мінуси змін, що відбулися в церковному житті, немає сумніву, що теперішня "парохія" не збігається у своєму значенні з первісною спільнотою – "Церквою". На відміну від ранньої "Церкви", що володіла в єдності єпископа, клиру й народу повнотою церковного життя й церковних дарів, парохія такою повнотою не володіє. Не тільки адміністративно, але й містично, духовно вона є частиною більшої єдности й лише в єдності з иншими частинами, иншими "парохіями" може жити всією повнотою Церкви. Покликання й містична суть єпископату в тому й полягають, відповідно, щоби не дати жодній спільноті, жодній парохії стати самодостатніми, замкнутися в собі, перестати жити й дихати вселенськістю Церкви. Тому однією з головних причин цієї зміни, а саме – певного відділення єпископа від конкретної спільноти й заміни його парохіяльним священиком, власне, й був страх звести єпископа до рівня очільника лише місцевої спільноти, ототожнити його до кінця з місцевими інтересами й потребами. Бо час, коли ця зміна відбувалася, був часом примирення Церкви з імперією, перетворення християнства на державну релігію. Місцева Церква, спільнота, яку в епоху гонінь було відділено від природного життя, яка була Церквою в конкретному місті, але не Церквою цього міста, тепер починала поступово зливатися з природною – міською чи сільською – спільнотою, перетворюватися на її, так би мовити, "релігійну проекцію". А це означало глибоку зміну в психології й самосвідомості християн. Із "третього роду" (за висловом однієї з найдавніших християнських пам’яток – послання до Діогнета), з людей, які вдома – на чужині, але для яких їхній дім – чужина, християни перетворювалися тепер на повноправних громадян землі, а їхня віра ставала природною, обов’язковою, очевидною релігією всього суспільства. І ось, саме бажання запобігти остаточному злиттю Церкви й світу, церковного зібрання й "природної" спільноти, й змусило Церкву певним чином змінити свою первісну структуру й поставити єпископа над парохіями, щоби кожну з них увесь час перетворювати на Церкву, кожній із них нагадувати про неземне, благодатне й вселенське покликання Церкви.

Але це означало, певна річ, і суттєву зміну євхаристійної практики й навіть самого ладу євхаристійного зібрання. Пресвітер, котрий спочатку був "співслужителем" єпископа в євхаристійному зібранні й тільки у виняткових випадках заміняв його як предстоятель, став тепер предстоятелем євхаристійного зібрання на парохії. Ця суттєва зміна до цього часу помітна в євхаристійних чинах, особливо в початковій частині Літургії. І все ж, органічний зв’язок Євхаристії, Церкви і єпископа такий, що, навіть фактично відділившись від єпископа як свого природного здійснювача й предстоятеля, ставши в основному справою парохіяльного духовенства, Євхаристія все ж таки залишається пов’язаною з єпископом, і про цей зв’язок свідчить та захищає її якраз антимінс. З якогось дуже глибокого погляду (який не можна звести лише до адміністративних і навіть канонічних категорій) Євхаристія і тепер, і завжди й усюди, здійснюється за дорученням єпископа, або, висловлюючись юридичною мовою, владою, яку він делегує. Але це так не тому, що єпископ – одноосібний носій влади. Якраз "владу" в ранній, донікейській Церкві він ділив зі своєю "радою" або "пресвітеріумом", і вислів "монархічний єпископат", який з легкої руки протестантських учених набув громадянських прав у підручниках з церковної історії, дуже погано відображає дух і структуру ранньої Церкви. Річ тут не у "владі", а в природі Євхаристії, як таїнства Церкви, як акту, в якому здійснюється й втілюється єдність Церкви та її неземна й вселенська природа. Церква завжди – не тільки кількісно, але і якісно, онтологічно, – більша за парохію, і парохія лише тією мірою стає Церквою й долучається до повноти церковности, якою вона "трансцендує" себе як парохію, долає в собі свій природний егоцентризм і обмеженість, притаманні всьому місцевому. Православ’ю так само чужий і протестантський конгрегаціоналізм, який просто ототожнює кожну парохію з Церквою, і римська централізація, що ототожнює Церкву тільки з цілим, із сумою всіх парохій. Згідно з православним розумінням, призначення Церкви в тому, щоби кожна її частина жила повнотою Церкви й втілювала її в собі, щоби, иншими словами, кожна частина жила цілим і цілісно. З одного боку, парохія – це лише частина Церкви, й вона тільки в єпископові й через єпископа пов’язана з повнотою Церкви, весь час отримує цю повноту й сама відкривається їй. У цьому – сенс залежности парохії від єпископа й через нього від цілого Церкви. Натомість, з иншого боку, даром Церкви парохії є Євхаристія, через яку кожна парохія долучається до всього Христа, отримує всю повноту благодатних дарів і ототожнює себе з Церквою. Звідси, відповідно, й залежність Євхаристії від єпископа, від його доручення, і разом із тим очевидність Євхаристії як осердя парохії й усього її життя. Без зв’язку з єпископом Євхаристія перестала би бути актом усієї Церкви, який долає природну обмеженість парохії. Без Євхаристії парохія перестала би бути частиною Церкви, яка живе повнотою церковних дарів.

Усе це й виражається в антимінсі. Повторюю, яким би не був розвиток і нашарування значень, основне його значення в тому, що коли священик розгортає його на престолі, готуючи до принесення євхаристійної жертви, і цілує підпис єпископа на ньому, то цей престол стає не тільки престолом цього храму й місцевої спільноти, а й єдиним престолом Церкви Божої, місцем принесення, присутности й приходу всього Христа, у якому всі ми – Тіло Христове, у якому всі частини, всі поділи – подолані цілим і дано дар і благодать нового й передусім цілісного життя. Бо саме цю цілісність охороняє й втілює нерозривний зв’язок єпископа, Євхаристії й Церкви.