Розділ «Частина IV. Пізнання»

Здійснюваний процес уяви перебуває немовби посередині між цими двома крайніми полюсами: вільним фонтануванням і твердою цілеспрямованістю; коливається від одного полюса до іншого. Саме взаємодія, співробітництво спонтанності й організованості й є найбільш продуктивною умовою для народження високоякісних образів уяви. втім, сказане вірно тільки в загальному випадку; у кожному ж конкретному разі участь цих двох полюсів може бути різною, включаючи й крайні випадки: як повністю вільне фонтанування (без усякої цілеспрямованості), так і тверду організацію процесу, аж до дії за строгими алгоритмами (без будь-якої свободи фантазування).

Якщо порівняти деяке «середнє» співвідношення цих двох блоків у процесах мислення (див. попередній розділ) і уяви, то в цілому вірним буде наступне положення: мислення все-таки трохи більш зрушене до полюса організованості, уява ж — до полюса фантазування. Інакше кажучи, процес мислення трохи більше регламентований і зовнішніми, і внутрішніми вимогами до нього, процес же уяви — помітно менше.

Способи й прийоми уяви — це конкретний операційний склад уяви, конкретні процедури, які відбуваються в проміжку між двома розглянутими вище полюсами, що задають уяві загальне «розжарення» і загальний напрямок її руху. Розходження між способами й прийомами досить умовно, різними психологами воно трактується по-різному. Ми будемо виходити з того, що способи — це деякі універсальні, всюдисущі, наскрізні процедури, на яких тримається будь-який процес уяви, а прийоми — більш конкретні, локальні частки, які в одних випадках можуть бути присутніми, а в інших — відсутніми або навіть бути недоречними.

Найбільш загальних способів уяви два: 1) заснована на розумових операціях аналітико-синтетична діяльність (і частково узагальнено-конкретизуюча) і 2) заснована на пам’яті асоціативно-дисоціююча діяльність. З урахуванням сказаного, способи уяви, за своєю суттю, опираються в остаточному підсумку на взаємодію способів (операцій) мислення й пам’яті; вони лежать ніби у фундаменті уяви. водночас на цьому фундаменті «виростають» та функціонують і прийоми, властиві якраз уяві, специфічні саме для неї (на відміну від мислення й пам’яті, хоча іноді провести межу буває важко).

Сутність двох названих способів уяви полягає в тому, що в уяві завжди відбувається створення нових, незвичайних образів на основі й з матеріалу образів наявних, звичайних, відображених у сприйнятті, зафіксованих у пам’яті й перетворених у мисленні. У цьому сенсі уява — це відображення реальних об’єктів, реального світу у вигляді нових, незвичних, несподіваних образів, заснованих на перетвореннях образів наявних; у такому відображенні втримуються в єдності й відображувальний аспект уяви (він все-таки фіксує, відтворює не що-небудь потойбічне, а саме нашу реальність), і конструктивний, творчий аспект (він відображує реальність шляхом творчого перетворення — не дзеркально, як сприйняття, і не в істотних узагальнених зв’язках, як мислення, а в створюваних образах — по суті своїй нових, але твердо базованих на вже наявних).

Аналітико-синтетична (а також узагальнено-конкрети-зуюча) діяльність мислення проявляється в уяві в тому, що образи, які мають спершу аналізуватися, розкладаються на частини, елементи, аспекти, властивості, а потім деякі з цих елементів або властивостей синтезуються в нові цілісні образи (а також спершу узагальнюються по одних ознаках, а потім конкретизуються по інших); при цьому широко використовуються як істотні, так і несуттєві ознаки об’єктів.

Асоціативно-дисоціююча діяльність пам’яті виявляється в уяві в тому, що вона широко спирається на систему сформованих асоціацій, де виникнення одного образу відразу ж викликає й спливання образів інших, пов’язаних з вихідним, причому уява звичайно використовує не найближчі й легко спливаючі асоціації (це було б простим асоціюванням), а далекі й спливаючі не відразу, а іноді й штучно породжувані, тим самим переборюючи, розриваючи природний потік асоціацій (такий їхній розрив, відхід від них називається дисоціацією). Спрощуючи ситуацію, можна сказати так: з одного боку, уява рухається по второваних ланцюжках асоціацій, а з іншого — постійно з них виривається й складає такі асоціації, які в принципі могли б мати місце, але самі по собі не утворяться.

Нижче дається короткий опис прийомів уяви. Розглядаючи їх, спробуйте визначити, у яких із них і як саме виявляється аналітико-синтетична діяльність мислення, а в яких і як — асоціативно-дисоціююча робота пам’яті.

Повного переліку основних прийомів уяви на сьогодні немає. Приведемо лише деякі з них, найбільш часті, типові.

Аглютинація (від латин. agglutinatio — склеювання) — незвичні з’єднання елементів і властивостей, що належать у дійсності різним об’єктам, в одному створюваному образі уяви, зсув в одному об’єкті того, що реально належить об’єктам різним. Приклади цього прийому: русалка (з’єднання тулуба дівчини із хвостом риби), кентавр (торса чоловіка з тулубом і ногами коня), сфінкс (з’єднання елементів відразу аж трьох об’єктів: крилатий лев з особою жінки), а також хатинка на курячих ніжках, людина із крильми за спиною, людина-шафа, хмарочос із шиєю й головою жирафа вгорі.

Перегрупування — переструктурування, зміна взаємного розміщення елементів усередині одного цілісного об’єкта, а також взаємна зміна їх функцій. Тут «склеювання» відбувається усередині одного об’єкта, але неприродним, незвичним способом. Наприклад, дитина малює тварину, що ходить на вухах, чує очима, бачить передніми лапами, а вимовляє слова — задніми; або будиночок, у якому боки утворені дахами, а вікно й двері виходять у небо.

Зміна розмірів предмета — різке їхнє збільшення (гіперболізація) або зменшення, а також різке перебільшення їхніх функціональних можливостей. Приклади гіперболізації: велетні, людина-гора, пацюк розміром з корову, метро між Києвом і Харковом, залізниця до Місяця. Приклади зменшення: ліліпути, хлопчик-мізинчик, Дюймовочка, ціле місто у валізі. Приклади перебільшення функціональних можливостей: бенкет на увесь світ, чоботи-скороходи.

Зміна кількості окремих частин цілого або їхніх відносних розмірів. Приклади: Змій-Горинич із сімома головами, індійська богиня із дванадцятьма руками, довга стонога, що ходить на двох ногах; лев з непропорційно величезною головою й маленькими тулубом і ногами; людина, у якої одна голова з’єднана із двома ногами п’ятьма різними паралельними один одному тонкими тулубами.

Акцентування, загострення, підкреслення одного або декількох ознак об’єкта. Наприклад, при створенні дружніх шаржів або злісних карикатур особливо виділяється яка-небудь частина людини, що дійсно чимсь відрізняє її від інших, але ця її особливість різко перебільшується. Так, просто довгуватий і трохи загострений ніс перетворюють в орлиний дзьоб або в слоновий хобот, а густі брови малюють у вигляді маленьких дерев над очима; людину з великими м’язами на грудях і плечах малюють так, що вона ніби потопає в складках цих м’язів, що широко обхопили її з усіх боків, а немолоду й трохи сутулу людину малюють скрученою дугою.

Підстановка замість одного предмета зовсім іншого, чимось на нього схожого зовні або за функціями. Наприклад, у темряві боягузлива людина може прийняти звичайний невеликий кущ за зловмисника, що причаївся навпочіпки; звичайного горобця — за мишу; а також тупіт студентів у коридорі можна прийняти за монгольську кінноту, що про-мчалася; в О. Розенбаума підняте вихром опале листя перетворюється в образ осені, що танцює вальс-бостон; а от образ у поетеси А. Шульгіної: «і, як сережками, качаючи люстрами, танцює будинок».

Зіставлення — прийом, що допомагає створити деякий образ через його порівняння з іншими образами і його співвідношення. Наприклад, у популярній книзі з фізики читаємо: «електрон менше порошинки приблизно в стільки ж разів, у скільки порошинка менша чого б ви думали? земної кулі!» або: два в сотому ступені — це таке величезне число, що стільки пшеничних зерен кілька разів покрили б усю поверхню земної кулі.

Наділення окремих елементів власним життям. Наприклад, у повісті М. в. Гоголя ніс відділився від свого хазяїна й зажив власним життям: їздить по місту на кареті, стрижеться в перукарні; або знаменита посмішка чеширського кота з казки Л. Керрола: кіт, посміхнувшись, іде, а посмішка, відділившись від нього, ще продовжує висіти в повітрі.

Одухотворення або наділення здатністю розмовляти не-одухотворених або нерозмовляючих об’єктів. Наприклад: танцюючий і регочучий будинок; Колобок — ожилий шматок тіста; Буратіно — ожиле поліно; Чиполіно — ожила цибулина; в О. С. Пушкіна кіт, що розповідає казки; вітрило в М. Ю. Лермонтова, що чогось хоче й просить; а також кінь, який розмовляє; грім, що викрикує погрози.

Наділення об’єктів незвичайними, невластивими їм у звичайному житті властивостями. Наприклад: жар-птиця (яскраво сяюча і гаряча), килим-літак (звичайно лежачий на підлозі раптом злетів), жінка-сонце (така добра, всіх зігріває), скляна людина (суть: наша психіка дуже ранима, при грубому ставленні може «розбитися»), рукавиця, у якій тварини оселилися як у будиночку; кінь біг-біг — і раптом злетів.

Несподівані, нестандартні порівняння. Наприклад, загадки: сидить баба на грядках, вся закутана в хустках (капустина, схована під її численними листами); без вікон, без дверей, повна хата людей (гарбуз чи кавун, у якому багато насіння); у м’ясному казані залізо кипить (кінь, що скаче, із вудилами в роті).