Розділ «Частина II. Свідомість і несвідоме»

Таким чином, у визначеннях вітчизняних учених наголошується, що самосвідомість є властивістю особистості як суспільної істоти; зазначається, що й об’єктом, і суб’єктом самосвідомості є людина, яка усвідомлює різні сторони своєї психічної діяльності й прояви власної активності; самосвідомість розглядається як усвідомлення свого способу життя, своїх відносин зі світом і людьми.

Основними психічними механізмами самосвідомості виступають ідентифікація й рефлексія. Ідентифікація — це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об’єк-тів шляхом знаходження спільного та відмінного в їхніх ознаках. У сучасній психологічній науці ідентифікацію розглядають як процес виявлення подібності одного конкретного індивіда до іншого, а також як ототожнення людиною себе, своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, з життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їхніх цінностей; як процес бачення суб’єктом іншої людини як проекції себе, уявне наділення її своїми рисами характеру, особливостями ставлення до людей, життя; як механізм перенесення себе в простір обставин життя іншої людини, тобто засвоєння її осо-бистісних смислів за допомогою емпатії. Самоідентичність можна визначити як тотожність «Я» у часі та просторі, яка є умовою стійкого, узагальненого і цілісного самовизначення стосовно основних відносин особистості з соціальним оточенням, яке підтримується значущими іншими. Самоідентичність у своєму розвитку проходить шлях від конкретного, парціального до цілісного і узагальненого «Я-образу». Під час цього розвитку на зміну емоційно-лабільним, недиферен-ційованим репрезентаціям «Я» та «Іншого» приходять репрезентації «Я» та «Іншого» як когнітивно-афективні збалансовані структури, завдяки яким всій системі «Я» забезпечується більша стійкість та цілісність. Реальний зміст «Я» суб’єкта залежить від специфіки ідентифікації ним відповідних елементів, заданих соціумом, культурою, які, у цьому випадку, знаходять інший — індивідуально-суб’єктивний спосіб існування. Стійке уявлення про себе, що склалося в процесі ідентифікації та самоідентифікації в психології, називається ідентичністю особистості.

Під рефлексією розуміється ідеальна форма діяльності людини, спрямована на розгляд і аналіз самого себе й власної активності, наприклад, власних станів, учинків і минулих подій, на міркування над власним внутрішнім світом у цілому. Самосвідомість виникає в умовах рефлексивного звернення базових процесів свідомості на свої власні продукти. Глибина рефлексії пов’язана, зокрема, із зацікавленістю людини в цьому процесі, її налаштованістю зауважувати щось у більшій або меншій мірі, на що може впливати освіченість людини, розвиненість її моральних почуттів і уявлень про моральність, рівень її самоконтролю тощо. Рефлексія також може бути розглянута як своєрідний діалог із самим собою.

Структура самосвідомості характеризується наявністю трьох компонентів — когнітивного (самопізнання), афективного (емоційно-ціннісне ставлення) і поведінкового (саморегуляція), які мають відносно незалежну логіку розвитку, однак у своєму реальному функціонуванні виявляють взаємозв’язок.

Самопізнання — початкова ланка й основа існування й прояву самосвідомості. Через самопізнання людина приходить до певного знання про себе. Подібні знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Самопізнання — це складний, багаторівневий процес, індивідуально розгорнутий у часі. Умовно його можна розділити на два рівні: на першому суб’єкт переважно співвідносить себе з іншими, головними прийманнями такого самопізнання є самоспри-йняття й самоспостереження. Однак на стадії більш-менш зрілого самопізнання включається й самоаналіз. На першому рівні самопізнання складаються одиничні ситуаційні образи самого себе, але ще немає цілісного, дійсного розуміння себе, своєї сутності. Цей рівень самопізнання є основним і єдиним приблизно до підліткового віку. Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе відбувається не в рамках «Я—інша людина», а в рамках «Я—Я», коли суб’єкт оперує вже готовими знаннями про себе, отриманими в різний час, у різних ситуаціях. Провідними внутрішніми прийомами даного рівня самопізнання є самоаналіз і самоосмислювання, яке, проте, спирається на самосприйняття й самоспостереження. Поступово в суб’єкта виникає узагальнений образ свого «Я», який виражається у відповідному понятті про себе. Поняття про себе в значній мірі впливає на світосприймання в цілому, обумовлює основну лінію поведінки суб’єкта. Найвищого щабля розвитку самосвідомість суб’єкта досягає тоді, коли формується не тільки поняття про себе в сьогоденні, але й у майбутньому. У такому випадку людина стає здатною визначати свої життєві плани й цілі, що обумовлюють головну лінію її поведінки й життєву стратегію.

Другим компонентом самосвідомості виступають емоційно-ціннісні переживання, у яких відбивається ставлення суб’єкта до того, що він дізнається, розуміє, «відкриває» щодо себе. Такі переживання можуть протікати у вигляді безпосередньо емоційної реакції, існувати у формі оцінного судження, за яким стоїть колись пережита емоція, або у формі інтуїтивного почуття, яке також ґрунтується на емоційному досвіді. Ставлення до себе, що склалося на певному етапі розвитку суб’єкта в процесі самопізнання, впливає на цей процес, визначаючи його специфіку, спрямованість і індивідуальний, особистісний відтінок. Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, і в сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе — з другого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості — у її самооцінку. Самооцінка — це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. від самооцінки залежать критичність, вимогливість особистості до себе, ставлення до власних успіхів і невдач. У людини може сформуватися завищена самооцінка, що проявляється в зайвій самовпевненості. Нездатність реально оцінювати свої можливості може проявлятися і у вигляді заниженої самооцінки, яка обумовлює надмірну сором’язливість, невпевненість у собі, неможливість реалізувати власний особистісний та творчий потенціал. важливо, щоб у людини була сформована адекватна самооцінка, реальне уявлення про себе й свої можливості.

Завершальною ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегулювання суб’єктом складних актів, що входять до складу діяльності й поведінки. Тут теж має місце інтегративна тенденція — від окремих рухів у дитини до складних форм поведінки в дорослої людини в різних системах міжперсональної взаємодії.

Описаний варіант структури самосвідомості можна охарактеризувати як структурно-функціональний, тому що поряд зі структурою розглядаються особливості функціонування самосвідомості. Крім того, у психології розроблені варіанти структури самосвідомості, у яких компоненти (рівні) самосвідомості збігаються з фазами її розвитку в онтогенезі.

Так, В. С. Мерлін, визначаючи самосвідомість як складне синтетичне утворення, виділяє такі її компоненти: свідомість тотожності «Я»; свідомість «Я»; усвідомлення своїх психічних властивостей; соціально-моральна самооцінка. Генетично первинна свідомість тотожності «Я», тому що її зачатки проявляються тоді, коли дитина відрізняє відчуття, викликані зовнішніми предметами, від відчуттів власного тіла.

В. Ф. Петренко запропонував чотирирівневу структуру самосвідомості, яка одночасно відбиває й процес її розвитку. Він виділив такі рівні: безпосередньо-почуттєвий, ціліс-но-особистісний, інтелектуально-аналітичний і цілеспрямовано-діяльний. На першому рівні індивід відображає себе як тілесно існуючий, реально-життєвий початок. Тут утворюється здатність відчувати свій організм як єдине ціле, одержувати інформацію щодо його процесів. На друго-му — відбувається розвиток механізму відбиття психікою свого особистісного початку, емоційних станів, сприйняття себе як активної, внутрішньо єдиної істоти. третій рівень характеризується здатністю до усвідомлення власних когнітивних процесів, теоретичних форм і способів своєї діяльності. Можливість свідомої саморегуляції та самовираження є тими можливостями, які характеризують четвертий рівень, на якому самосвідомість уже виступає як система осмисленої самодетермінації суб’єкта.

в. В. Столін виділяє рівні самосвідомості, співвіднося-чи їх з рівнями активності людини як організму, індивіда й особистості. На рівні організму проявляються процеси «самовиділення й прийняття себе в розрахунок» у перцеп-тивних рухових актах. Рівень соціального індивіда складають процеси, пов’язані із прийняттям точки зору іншого на себе, ідентифікацією з батьками, засвоєнням стандартів виконання дій і формуванням самооцінки, набуттям са-моідентичності в рамках сімейних відносин і відносин з однолітками, формуванням статевої й професійної ідентичності, становленням самоконтролю. Самосвідомість на рівні особистості характеризується виявленням своєї соціальної цінності й змісту свого буття, формуванням і зміною уявлень про своє майбутнє, минуле й сьогодення.

Розуміючи самосвідомість особистості як складне утворення, структура якого складається з таких взаємозалежних одиниць як самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування й образ «Я», М. Й. Боришевський визначає останню складову як інтегральну форму самосвідомості людини. На думку вченого, становлення образу «Я» особистості відбувається в процесі апробації нею власних самооцінок, домагань, соціально-психологічних очікувань і оцінних ставлень до оточуючих. Оскільки така апробація здійснюється протягом певного часу й потребує життєвого досвіду та певного рівня сформованості когнітив-них і емоційних структур особистості, становлення образу «Я» є ознакою нового рівня самосвідомості, який характеризується досягненням індивідом досить зрілого усвідомлення сутності своєї особистості.

У структурі особистості образ «Я» є тим своєрідним каркасом, який надає різнорідним особистісним якостям людини внутрішньої супідрядності відносно інтегрованої спрямованості. Завдяки цьому він служить особистості основою для вибору певної лінії поведінки, виступаючи як узагальнений глобальний механізм саморегуляції поведін-ки на особистісному рівні, який забезпечує почуття ідентичності, самототожності людини. Збереження почуття ідентичності дозволяє людині усвідомлювати необхідні межі між «я» і «не-я».

Стійкі образи «я» у своїй сукупності складають «я-кон-цепцію» особистості. До «я-концепції» входять образ тіла (тілесне «я»), наявне або актуальне «я», динамічне «я», фактичне «я», майбутнє або ймовірне «я», ідеалізоване «я», уявлюване «я». Кожна з подструктур «я-концепції» може перетворитися у фальшиве «я», хоча найчастіше спотворюється актуальне «я». Крім стійких образів «я», що сформувалися під час онтогенезу, в структуру «я-концеп-ції» входять ситуативні (оперативні, динамічні) образи «я», які виражають активність особистості, її самосвідомості в різних ситуаціях.

Самосвідомість — усвідомлене ставлення людини до самої себе в цілому й окремих сторін своєї особистості, засноване на розрізненні «я» і «не-я», тобто здатності виділяти себе з навколишнього природного й соціального середовища. Основними психічними механізмами самосвідомості виступають ідентифікація й рефлексія. Самосвідомість проявляється в нерозривній єдності трьох складових — самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе й саморегуляції. Самосвідомість сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості, тотожності самому собі в минулому, сьогоденні й майбутньому, визначає характер і особливості інтерпретації придбаного досвіду, служить джерелом очікувань щодо себе й своєї поведінки. як інтегральна форма самосвідомості людини виступає «я-образ» — підсумок, результат процесу самопізнання, забарвлений певним емоційним ставленням, який є узагальненим глобальним механізмом саморегуляції особистістю своєї поведінки.

5.4. Становлення свідомості людини

Становлення свідомості людини пов’язано з суспільною діяльністю, оволодінням мовою та взаємодією з іншими людьми. Свідомість є найвищий рівень психічного відображення навколишньої дійсності, що є продуктом суспільно-історичного розвитку людства. Свідомість виступає процесом усвідомлення людиною навколишнього світу та самого себе. У людини в процесі життя, спілкування, навчання накопичується система узагальнених знань, за допомогою яких можливе усвідомлення явищ навколишньої дійсності та самого себе.

Існує дві основні теорії філогенетичного розвитку свідомості: еволюційна та теорія креаціонізму. Прихильники еволюційної теорії вважають, що близько 60 мільйонів років тому на планеті Земля в результаті впливу навколишнього середовища та природного відбору серед комахоїдних приматів відбувся розподіл на широконосих мавп та вузьконосих, саме представники другої лінії стали людьми. У теорії креаціонізму, на відміну від попередньої, провідна роль у створенні людини відводиться творцю.

У психологічній науці набула розвитку еволюційна теорія, згідно з якою мозок людини порівняно з мозком вищих приматів має складну та розвинену будову. Під впливом праці удосконалювались головний мозок та органи чуття людини, що мало і зворотний вплив. Розвиток та вдосконалення органів чуття сприяли розвитку спеціалізованих сенсорних ділянок головного мозку, що призводило до диференціації моторних відділів та свідомої регуляції дій. Суттєвою передумовою праці були розвинені форми психічного відображення дійсності. як зазначає С. Л. Рубін-штейн, передумовою людської свідомості є розвиток головного мозку. На основі змін способу життя під час еволюції організм, функціонуючи, розвивається, психіка також формується в ході життєдіяльності. Основний закон історичного розвитку психіки, свідомості людини полягає в тому, що людина розвивається працюючи: змінюючи природу, змінюється сама; створюючи в діяльності предметне буття, людина формує і розвиває власну психічну природу.

Виникнення людської свідомості може бути пояснено у зв’язку зі становленням людини як історичної істоти. Процес становлення людини було розподілено на стадії, які пов’язані з якісними перетвореннями трудової діяльності, морфології, свідомості, структури соціальної організації.