Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

7) здійснення безумовно-рефлекторних рухових рефлексів (підтримання рівноваги, головний та очний ністагм, реакція обсмикування, хапання та ін.); забезпечується злагодженою роботою підкіркових ділянок мозку, перш за все мозочка та довгастого мозку;

8) регуляція тонусу м’язів; забезпечується роботою ме-діобазальних (нижньо-внутрішніх) відділів лобних долей, підкіркових вузлів, мозочка та довгастого мозку.

Імпульси про рух, які посилаються різними ділянками головного мозку, ідуть провідними шляхами в спинний мозок, а звідтіля — до м’язів (робочих органів).

Коротко охарактеризуємо рухові провідні шляхи. Еферентні імпульси ідуть двома нервовими шляхами: пірамідному та екстрапірамідному. Пірамідний шлях забезпечує виконання складних довільних рухів. Розпочинається він у моторній зоні кори головного мозку: від «гігантських пірамід» Беца нервові волокна спускаються через внутрішню капсулу і стовбур мозку в спинний мозок, де перемикаються на інший мотонейрон, від якого через передні спинномозкові корінці по нервовому волокну імпульс передається м’язу.

Особливості зв’язку мотонейронів первинних відділів моторної кори з м’язами периферії:

1) перехресність: ліва півкуля іннервує праву сторону тіла, права — ліву (це спричинено перехрещеністю пірамідних шляхів на рівні мозку);

2) перевернутість: нижні ділянки моторної кори іннер-вують м’язи верхньої частини тіла (голови, шиї, рук), а верхні — нижньої (ніг);

3) соматотопічність: взаємно однозначна відповідність між кожною точкою ділянки кори і чітко визначеним, пов’язаним тільки з нею, м’язом тіла;

4) функціональність: частини тіла, особливо важливі для людини у функціональному відношенні (пальці рук, мовні органи), більш тонко іннервуються, а в їх іннервації задіяні ділянки кори, розміри яких відносно більші, ніж у ділянок, що забезпечують менш дрібніші рухи (тулуба, ніг).

Серед екстрапірамідних шляхів головними є ретику-лоспинальний та руброспинальний. Ретикулоспинальний шлях передає імпульси від ретикулярної формації стовбура мозку до мотонейронів спинного мозку, бере участь у регуляції тонусу м’язів. Руброспинальний шлях пов’язує два підкіркових рухових центри, які тісно взаємодіють: мозочок та підкіркові вузли, до яких входять бліда куля, хвостате ядро, шкаралупа, — зі спинним мозком і через нього з м’язами, а також забезпечує регуляцію тонусу та здійснення швидких рефлекторних реакцій при взаємодії безпосередніх стимулів, минаючи кірковий контроль (підтримка рівноваги, координація частин тіла, мимовільна зміна пози).

Є також і кортико-бульбарний шлях, який проходить від моторної кори (нижніх її ділянок) через внутрішню капсулу до рухових ядер черепно-мозкових нервів, що розташовані у стовбурі; нервові волокна від цих ядер, перехрещуючись, спрямовуються до відповідних м’язів обличчя, гортані, язика, очних яблук, передаючи їм нервові імпульси, що надходять зверху.

Оскільки будь-який повноцінний рух «відчуває себе», то до структури його провідних шляхів входять і аферентні шляхи, які здійснюють зворотний зв’язок від кінестетичних рецепторів. Імпульси від цих рецепторів за допомогою нервових волокон передаються до спинного мозку (входять через задні спинномозкові корінці), а через нього — до головного мозку: до мозочка, таламуса, тім’яної ділянки кори. Особливості співвідношення між сегментами спинного мозку та рецепторами різних ділянок тіла, а також між чутливими нейронами первинних відділів тім’яної кори і ділянками тіла (особливості структури аферентних шляхів) практично повністю збігаються з названими вище особливостями структури еферентних шляхів.

Нейроанатомічною умовою здійснення повноцінних рухів є структурна цілісність усіх перелічених ділянок мозку, нервових волокон та периферичних елементів (робочих органів і рецепторів), а нейрофізіологічною умовою — їх функціональна цілісність (тобто ці субстрати повинні бути не лише анатомічно цілими, але й спроможними до нормального функціонування). Ушкодження будь-якої ділянки мозку чи провідних шляхів спричиняє порушення у здійсненні рухів.

4.4. Загальне поняття про функціональні асиметрії мозку 

4.4.1. Визначення функціональних асиметрій мозку

Описуючи характер роботи будь-яких парних органів, користуються поняттям «симетрія—асиметрія». Симетрія в даному випадку означає цілковиту схожість, однаковість (так, в організмі людини симетричними є нирки, щитовидна залоза, придаткові пазухи носа). Асиметрія означає несхожість, неоднаковість. Зокрема, мозок людини, що складається із двох півкуль — лівої і правої, — асиметричний.

Асиметрії бувають структурні та функціональні. Перші характеризують неоднаковість парних органів за анатомічною ознакою (розмір, будова), наприклад, легені людини структурно асиметричні: ліва легеня менша за праву, тому що зліва розташовані серце та шлунок. Функціональні асиметрії характеризують неоднаковість парних органів насамперед за функціями, тобто за роботою, яку вони виконують. У цьому випадку мозок людини асиметричний функціонально (хоча відомі й окремі структурні асиметрії: так, скроневі відділи лівої півкулі, порівняно з правою, дещо більші). Робота лівої півкулі не тотожна роботі правої півкулі, до речі, ця різниця досить суттєва. Зазначимо, що коли мова йде про функціональну асиметрію мозку (ФАМ) людини, то перш за все мають на увазі функції кори головного мозку (асиметрія підкіркових відділів також є, але вона ще недостатньо вивчена).

Оскільки з роботою кори головного мозку пов’язана робота всіх частин і органів людського тіла (рук, ніг, очей, вух та ін.), то в їх роботі проявляються у значній мірі ФАМ і, як наслідок цього, вони самі також є функціонально асиметричними. Таким чином, ФАМ — це характеристика неоднаковості, неоднозначності функцій, що виконуються лівою та правою півкулею головного мозку, а також проявляються в роботі різних частин і органів людського тіла, пов’язаних з різними півкулями.

Історія вивчення ФАМ людини. У середині ХІХ ст. поняття ФАМ не існувало, функції лівої та правої півкулі розглядались як тотожні. Починаючи з середини ХІХ ст. на основі аналізу клінічних спостережень склалось уявлення про зв’язок мовленнєвих функцій з лівою півкулею (тому що порушення мови спостерігалось лише за ушкодження цієї півкулі). У зв’язку з цим виникло уявлення про домі-нантність лівої півкулі (оскільки вона пов’язана з мовленнєвими, а через мову — і з усіма вищими психічними функціями); права ж півкуля розглядалась як функціонально менш розвинена, пов’язана з виконанням більш простих, автоматичних процесів (70-ті рр. ХІХ ст., Джексон).

При цьому поняття домінантності відображає особливий тип взаємозв’язку між півкулями — їхні ієрархічні, субординаційні відношення: одна півкуля головна, домінантна; вона керує іншою, субдомінантною, підлеглою їй. Функції лівої та правої півкулі, таким чином, не просто різні, але і субординовані.