Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

Наприкінці XIX — на початку XX століття психологія стає наукою про поведінку. Нове розуміння предмета психології склалося під впливом робіт Івана Павлова (1859— 1963) і володимира Бехтерєва (1857—1927). Предметом психології вони вважали не ізольовану свідомість, а цілісну поведінку. цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс. У цьому контексті важливим є вчення Івана Сєченова (1829—1905) про рефлекторну сутність психіки. І. М. Сєченов став піонером науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.

Біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка). цей напрям, як альтернатива інтроспективної психології, під впливом ідей в. М. Бехтерєва та І. П. Павлова, виник у першу чверть XX століття в американській психології. Засновником і теоретичним лідером біхевіоризму, що одержав назву ортодоксального, став Джон Уотсон (1878—1958). З погляду вченого, психологія повинна вивчати те, що до-ступно для об’єктивного спостереження, тобто поведінку, а не свідомість (власне, не сама психіка), тому психологія — це наука про поведінку, а всі поняття, пов’язані зі свідомістю, необхідно виключити з обігу.

Дж. Уотсон під поведінкою розумів сукупність пристосувальних реакцій (відповідні рухи) живого організму на впливи зовнішнього середовища. Для організму зовнішнє середовище — це єдність фізіологічних, соціальних і культурних стимулів, на які він відповідає певними реакціями (проявами поведінки), що виробляються та відбираються під час надбання індивідуального досвіду. За Дж. Уотсоном, усе різноманіття поведінки охоплюється загальним формулюванням «стимул—реакція». Основною формулою, що описує цей процес, стає формула S (вплив, стимул) — R (реакція, поведінка). Питання про ті процеси, що відбуваються в психіці людини, тобто всередині системи S—R (емоції, мотиви, воля, сприйняття, думки), знімалося з порядку денного, оскільки це недоступно для об’єктивного вивчення, а отже, і наукового аналізу. Єдиним початком, що визначає активність людини, визнавалося зовнішнє середовище, стимул ззовні, тобто активна свідома діяльність людини ігнорувалася; людині надавалася пасивна роль «об’єкта, гнаного вітром обставин».

Психічний розвиток ототожнювався з процесом навчання, тобто з процесом надбання людиною нових форм поведінки, що виникають як відповідні реакції на зовнішні впливи. В основі таких реакцій лежить умовний рефлекс. Засвоєння визначеного типу поведінки відбувається в результаті активізації таких важливих психологічних механізмів як наслідування та підкріплення. Сутність першого — це схильність людини до наслідування поведінки інших людей, якщо результати такого наслідування для неї сприятливі. Так, дитина, спостерігаючи за моделями, зразками поведінки інших людей, копіює їх. Якщо ці поведінкові реакції, вчинки заохочуються дорослими, то вона буде намагатися їх повторювати, що сприяє їхньому закріпленню, утворенню навички. Особливістю другого механізму є винагорода або покарання дитини за визначений тип поведінки: похвала або засудження з боку батьків, учителів. Успішні поведінкові форми за допомогою підкріплення закріплюються.

Оцінюючи біхевіоризм у цілому, необхідно відзначити, що великою заслугою вчених цього напрямку стала розробка наукових моделей вивчення психіки, включення поведінки до кола досліджуваних психологією явищ, впровадження об’єктивних методів дослідження і відкриття закономірностей навчання, утворення навичок поведінки. Разом із цим біхевіористи ігнорували активність людини, роль її свідомої психічної діяльності в перетворенні навколишнього світу.

Необіхевіоризм. Послідовники біхевіоризму спробували його удосконалити, переглянувши ряд теоретичних положень, висловлених попередниками. Зокрема, стверджувалося, що поряд з факторами зовнішнього впливу поведінка людини зумовлена й її реакцією на свої внутрішні спонукання (потреби), цілі. цей напрям, який очолили американські психологи Едвард Чейз Толмен (1886—1959), Кларк Леонард Халл (1884—1952) і Берхауз Фредерик Скіннер (1904— 1989), назвали необіхевіоризмом.

Е. толмен був першим, хто поставив під сумнів основний постулат біхевіоризму («стимул—реакція») і вказав на його обмеженість для пояснення поведінки людини. він уважав, що формула поведінки повинна складатися не з двох, а з трьох членів, і тому має виглядати так: S ^ О ^ R, де О (проміжні змінні) — не що інше, як недоступні прямому спостереженню психічні, внутрішні процеси: очікування, знання, цілі, спадковість, когнітивні схеми або образи ситуацій, своєрідні карти, що орієнтують людину при рішенні певних задач. Учений стверджував, що середня ланка не підлягає вивченню, тому що її не можливо проаналізувати за допомогою об’єктивних методів дослідження.

К. Халл, розглядаючи психіку через призму прищеплювання людині певного набору умовних рефлексів, увів у формулу «стимул—реакція» іншу середню ланку, а саме — потреба організму (харчова, сексуальна, потреба у сні тощо). Якщо потреба задовольняється, відбувається підкріплення реакції, і вона закріплюється — організм навчається. таким чином, і в цій концепції не знайшлося місця свідомості й меті, а головним стимулом, що створює основу для вимірювання поведінки, було спонукання.

Подальшу розробку концепція підкріплення одержала в роботах Б. Скіннера, що створив теорію оперантного (умовний рефлекс) навчання. Суть оперантного навчання полягає в тому, що, якщо будь-яка випадково виконана дія (у результаті спроб і помилок) індивіда одержує негайне позитивне підкріплення, то вона фіксується та відтворюється з більшою легкістю. Постійне позитивне підкріплення збільшує швидкість навчання новій навичці та типовій поведінці. Якщо ж поведінка не підкріплюється або карається, то вона має тенденцію не повторюватися або придушу-ватися. Так, ви незабаром перестанете посміхатися при зустрічі з людиною, що дивиться на вас похмуро або взагалі робить вигляд, що не помічає вас. відмінність оперантного навчання від класичного полягає у використанні систематичного контролю. Стверджувалося, що, використовуючи підкріплення та контроль, який може бути не тільки зовнішнім (підкріплюватися іншими), але і внутрішнім (людина сама контролює поведінку, орієнтуючись на її ймовірні наслідки), можна навчити людину проявляти практично будь-який тип поведінки. Ці ідеї сприяли розробці методів вироблення «оперантних реакцій», що згодом знайшли застосування при навчанні дітей, лікуванні хворих на неврози. Наприклад, метод «жетонів»: як штрафи і заохочення застосовуються символи, метод самопідкріплення: само-заохочення — похвала собі та самопокарання — грошові штрафи, осуд самого себе за невиконання зобов’язань.

З огляду на вищезазначене, і представники необіхевіо-ристського напряму в основу вивчення психіки поклали зовнішні прояви поведінки, залишивши внутрішні процеси без належної уваги.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt — образ, конфігурація). З’явився цей напрям у Німеччині на початку XX століття завдяки зусиллям Вольфганга Келлера (1887—1967), Макса Вертгеймера (1889—1943), Курта Левіна (1890—1947), які висунули тезу про споконвічну цілісність психіки. Стверджувалося, що початковим і основним елементом психіки є не окремі, елементарні відчуття, а цілісні, організовані певним чином структури або образи (гештальти), що не зводяться до суми складових їхніх частин. ці цілісні утворення (ситуації, свідомість або образ сприйняття) не можна розкласти на елементи, тому що вони перестають існувати. така вихідна позиція представників гештальтпсихології була викликом прихильникам структуралістської психології, що трактувала складні психічні феномени як вибудовані асоціативним образом із простих, і біхевіоризму, який вони критикували за дослідження ізольованих сегментів поведінки. Також указувалося на те, що, якщо не займатися вивченням свідомості, психологія перетвориться в науку про тварин.

Поняття «гештальт» увів Христиан Марія Юліус фон Ерен-фельс у 1890 році при дослідженні сприйняття. У наступних численних експериментах зі сприйняття була виявлена «первинність» структури сенсорних утворень стосовно їхніх складових компонентів (відчуття). Наприклад, незважаючи на те, що мелодія при її виконанні в різних тональностях і викликає різні відчуття, вона впізнається як та сама. Крім цього, було продемонстровано, що мислення складається з міркувань, усвідомлення структурних вимог, викликаних елементами проблемної ситуації, і в діях, що відповідають цим вимогам, тобто спостерігається реакція не на стимул сам по собі, а на певне співвідношення стимулів, що й створює цілісний образ — гештальт. Побудова складного психічного образу відбувається в інсайті. це особливий психічний акт миттєвого схоплювання відносин (структури) і розуміння ситуації в цілому без прийомів сліпих спроб і помилок.

Одне з найважливіших понять гештальтпсихології, що розкриває особливості формування та функціонування гештальта, є поняття «фігура і фон». Учені виявили, що люди організують інформацію, яка надходить, таким чином, що важливе і значиме займає центральне місце у свідомості, виділяється (предмет або фігура), а менш важливе відступає на задній план, сприймається менш чітко (фон). Наприклад, ми йдемо і з кимось розмовляємо. При цьому ми чуємо слова не тільки нашого співрозмовника, але і багато інших звуків. Однак слова людини, що говорить, сприймаються нами більш чітко, як предмет (фігура), а всі інші сприйняття менш виразні, тобто є фоном. виділяємо ми з фону тільки те, що важливе або значиме для нас, з чим ми хочемо ближче познайомитися, і це важливе або цікаве стає гештальтом. як тільки потреба задовольняється, гештальт завершується, тобто втрачає свою значимість і відступає на задній план, звільняючи місце для нового гештальта. такий ритм формування та завершення гештальтів є природним ритмом життєдіяльності організму і багато в чому визначається потребами й активністю самої людини, яка сприймає. якщо ж потребу не можна задовольнити, то гештальт залишається незавершеним. це може впливати на поточні психічні процеси. так, якщо члени колективу відчувають злість стосовно керівника, але їм не вдається виразити це почуття, то потреба відреагувати не стає чіткою фігурою і тому не може бути вдоволена: гештальт залишається не завершеним. таке невиражене почуття, на яке не було реакції, стає причиною багатьох проблем і може виявлятися в такий спосіб: ті члени колективу, що не змогли виявити свій гнів або злість, починають опиратися роботі з керівником або виражати ці почуття більш прихованим способом.

Таким чином, заслуга гештальтпсихології полягає у розробці поняття психологічного образу, системного підходу до психічних явищ, у підкресленні активності сприймаючої людини, ролі її свідомого досвіду.

Психологія — наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом. Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646—1716), саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного.

Психоаналітичний напрям. Психоаналітичний підхід був розроблений австрійським психіатром Зиґмундом (Сигізмун-дом Шломо) Фрейдом (1856—1939) наприкінці XIX — початку XX століття, спочатку — як метод лікування психічних захворювань, а пізніше — для побудови психологічних теорій, зокрема, для пояснення ролі несвідомого в житті людини. цей напрям звернувся до вивчення неусвідомлюваних психічних процесів. Стверджувалося, що психіка існує поза і незалежно від свідомості і саме несвідоме як успадкована, глибинна частина психіки складає її предмет і головну проблему. Свідомість теж не заперечується представниками психоаналізу: вона — властивість психіки, що зумовлює тільки невелику частину активності людини.

З. Фрейд створив оригінальну систему структури психіки, виділивши три функціональних рівні: свідомість, пе-редсвідомість і несвідоме. Свідома, розумова сфера психіки містить у собі все те, що усвідомлюється людиною в даний момент, і відбиває лише поверхневу частину особистості («верхівка айсберга»). Передсвідома сфера містить усю накопичену протягом життя інформацію, що в даний момент не усвідомлюється людиною, але при необхідності може стати усвідомленою (можемо згадати номер телефону, назву вулиці). Несвідоме, яке складає головну сферу психіки («підводна частина айсберга»), наповнене подавленими травматичними переживаннями, бажаннями, найпростішими навичками, які ми не усвідомлюємо, а також біологічно зумовленими інстинктами, що визначають особистість і поведінку людини. ця зумовленість виявляється в тому, що інстинкти стимулюють вивільнення накопиченої в психіці вродженої енергії (лібідо, від латин. liMdo — потяг, бажання). Основний зміст енергії полягає у сексуальних і агресивних потягах. Людина повинна «розрядитися», «заземлити» цю енергію через дії та думки, що надають їй насолоду. цей процес має характер внутрішнього конфлікту між окремими компонентами особистості, що складають її психологічну структуру: «Над-Я», «Я» та «Воно». «Над-Я» — це сукупність соціальних норм і стандартів поведінки людей у даному суспільстві, що відіграють роль обмежень, які накладаються на інстинктивні спонукання особистості. «Над-Я» прагне цілком придушити несвідомі потяги. «воно» — це витиснуті несвідомі інстинкти, що спонукають людину діяти всупереч реальності за принципом задоволення негайних потреб. «Я» містить інформацію про реальний навколишній світ і його нормативні вимоги, але одночасно перебуває під впливом несвідомих інстинктів. «Я» намагається стримати пориви «воно», тобто прагне утримувати в рівновазі сексуальні потяги відповідно до тих реальних обмежень, що накладаються на поведінку людини суспільством. Це зона конфлікту, поле непримиренного протиборства між «Воно» і «Над-Я».

Для примирення цих двох сторін особистості «Я» використовує арсенал захисних механізмів, таких як сублімація (заміна неприйнятних для даного моменту інстинктивних потягів на соціально прийнятні, наприклад, творчість, заняття спортом і ін.), заміщення (перенесення агресії з одного об’єкта на інший, більш прийнятний і безпечний у даний момент), раціоналізація (вироблення легенд для са-мовиправдовування, які маскують реальні мотиви власних вчинків, невдач, наприклад, програш пояснюється невеликою значимістю перемоги над суперником), придушення (витиснення або блокування свідомості від тривожних моментів, наприклад, людина намагається «забути» свій аморальний вчинок) тощо.

Формування особистості, на думку З. Фрейда, відбувається протягом шести перших років життя. Усі ці роки наповнені протистоянням складників психологічної структури людини. Результати такого протистояння визначають особистісні особливості. Якщо, наприклад, виявиться, що лібідо більш впливове, ніж «Я» і «Над-Я», то розвиток особистості завершується перемогою агресивного початку.

Звернення З. Фрейда до сфери несвідомого дозволило виявити багато коренів порушень психіки, створити відповідні психотерапевтичні процедури їх усунення (метод вільних асоціацій; аналіз сновидінь і обмовок; прийом встановлення близьких особистих відносин між психотерапевтом і пацієнтом). Психоаналіз звичайно критикують за його недостатню наукову обґрунтованість, надмірне перебільшення ролі сексуальної сфери і біологічних потреб у формуванні психіки людини. Однак, завдяки представникам цього підходу, психологія знову «віднайшла» живу людину, глибину проникнення в сутність її душі та поведінки. Щоправда, пояснюючи особливості поведінки людини, психоаналіз не може передбачити їх.