Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

Психологія як наука про душу. Якщо характеризувати цей етап за хронологічними ознаками, то необхідно відзначити, що це найбільш тривалий етап розвитку психологічної науки — з часів античності до початку XVII століття.

Перші елементарні психологічні знання виникають ще в ті далекі часи, коли людина вперше усвідомила, що вона, людина, істотно відрізняється від будь-яких істот та всього іншого в навколишньому світі. Не лише власні психічні явища, але й події в природі залишаються для людини незрозумілими, потребують пояснення та пошуку засобів впливу на них. Пошуки визначальної сили, що керує всім у природі та людині, призводять до виникнення уявлень про внутрішню сутність речей, які втілюються в систему вірувань, міфологію, відбиваються в художній народній творчості та визначають увесь устрій життя тогочасного людства. ця внутрішня сутність речей не схожа на зовнішність самого предмета, але є його визначальною силою. Такі ідеалістичні уявлення, за якими усе існуюче має душу, отримало назву панпсихізм (від грецьк. παν — все, ψυχή — дух, душа). До панпсихізму відносять анімістичні уявлення первісних культур, гілозоїзм у давньогрецькій філософії, а також учення про душу і психічну реальність як справжню сутність світу.

Згідно з тогочасними уявленнями, предметний світ, жива і нежива природа розподіляються на душу (внутрішню визначальну сутність) і тіло (фізичне втілення у світі). Природа постійно змінюється, безперервно перетворюється, тому душу вважали такою, що існує в усіх природних тілах і явищах — не тільки в людях і тваринах, а й у рослинах і навіть у камінні. Таким чином, стародавні уявлення про довкілля були пов’язані з анімізмом (від латин. anima, animus — душа, дух) — вірою в існування душ і духів, фантастичних, надприродних, надчуттєвих образів, що приховані за видимими речами, як особливих «агентів» або «примар», котрі керують усіма предметами та явищами матеріального світу, включаючи людину.

Необхідно зазначити, що ці донаукові уявлення про душу значно відрізняються від тих уявлень про душу, що в подальшому знайшли свій розвиток у філософії та науці. так, згідно з анімістичними уявленнями про душу, діяльність тварин або людини пояснюється присутністю в ній душі, а припинення діяльності, перехід у стан спокою уві сні або смерть — відсутністю цієї душі. Якщо сон або транс є тимчасовою відсутністю душі, то смерть — постійною. Уважалося, що смерті (як постійної відсутності душі) можна уникнути, закривши душі вихід із тіла, або, якщо вона вже залишила тіло, змусивши її повернутися. Таким чином, на думку Дж. Фрейзера, виникають заборони або табу, що є правилами, запобіжними засобами, покликаними досягти постійної присутності душі або її поверненню.

Уявлення про загальну пов’язаність подій у світі на основі анімізму призводить до фаталістичного погляду на світ та події в ньому — інтуїтивної впевненості людини у власному безсиллі перед силами (духами) природи, сприйнятті подій як невідворотних, заздалегідь визначених на багато поколінь уперед.

Людина у своїх прагненнях протистояти фатуму використовує силу свого розуму та спритність, стає мудрою та, застосовуючи знання про всезагальну зчепленість подій у світі, долає передвизначення долі, за допомогою одного предмета впливаючи на інший, змінюючи його за власним бажанням. Фаталістична зчепленість подій і предметів переходить у маніпулювання залежностями між ними як спробу спрямувати за своїм бажанням перебіг об’єктивних подій, що призводить до виникнення в найдавніших культурах магії — сукупності дій (прийомів) і обрядів, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Деякі дослідники схильні в цьому вбачати взагалі специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Основою магії у давнину були (частково і нині є) уявлення про загальний зв’язок усіх речей і явищ природи, зокрема, про зв’язок людини та її імені, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину — через зображення, направляти хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, а також тубільці Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям чи частинами одягу людини дає владу над нею. тому якщо волосся і нігті підстригають, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо від магічного впливу оберігають вождя, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

Одна з найпоширеніших теорій походження мистецтва якраз пов’язує його з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і повинні були забезпечити вдале полювання.

Система магічних дій являла собою складний механізм. Він містив особливу обрядовість і особливі предмети — фетиші. Фетишизм — віра в надприродну силу матеріальних предметів (фетиш — слово французького походження, воно означає талісман, оберіг, амулет). У древньої людини об’єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева (або цілі священні гаї). Форми поклоніння були різні: від принесення їм жертв до заподіяння їм шкоди. До нашого часу фетишизм є складовою частиною всіх розвинених релігій — поклоніння хресту і носіння натільного хреста в християнстві, священний камінь (метеоритного походження) в мечеті Кааба в мусульман тощо.

Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Стародавні греки називали душу словом «психе» (від давньогрецьк. ψυχή — душа), що в подальшому й дало назву науці — психологія.

З плином часу відбувся перехід від анімізму до гілозоїз-му (від грецьк. hyle, що означає речовину, матерію і zoe — життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не проводили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії — праматерії. так, на думку давньогрецького мудреця Фалеса, магніт притягає метал, жінка притягає чоловіка, тому що магніт, як і жінка, має душу. Гілозоїзм уперше «поставив» душу (психіку) під загальні закони природи. Цим ученням затверджувався непорушний і для сучасної науки постулат про споконвічну залученість психічних явищ у круговорот природи.

У цей період складаються два основних напрямки в розумінні природи душі: ідеалістичний і матеріалістичний.

Засновниками ідеалістичного були Сократ і Платон, які розглядали душу як безсмертний початок, частку всесвітнього космосу або світу абсолютних ідей, на противагу тлінному тілу.

Так, Геракліт, будучи прибічником гілозоїзму, душу — «психею» — вбачав в образі іскри космосу — «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе».

Для Сократа пізнання самого себе означало звертання не до всесвітнього закону (Логосу), а до внутрішнього світу суб’єкта, його переконань і цінностей, його уміння діяти як розумна істота. Сократ був майстром усного спілкування, піонером аналізу, мета якого — за допомогою слова оголити те, що приховане за покривом свідомості. Добираючи певні питання, Сократ допомагав співрозмовникові відкрити цей внутрішній зміст. Створення техніки діалогу згодом стали називати сократичним методом. У його методиці таїлися ідеї, що відіграли через багато століть ключову роль у психологічних дослідженнях мислення.

Учень Сократа Платон затвердив принцип первинності вічних ідей щодо всього минущого в тлінному тілесному світі. Відповідно до Платона, будь-яке знання є спогад: душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати в ідеальному світі до свого земного народження.

Матеріалістичний напрям у розумінні душі розробляли Демокріт, Анаксагор, Анаксімен, школа стоїків. Основна ідея — душа матеріальна, складається з атомів.

Згідно з поглядами Демокріта, самі боги — ніщо інше, як сферичні скупчення вогненних атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші з них — атоми вогню. Вони утворюють душу.

Принцип причинності дозволив Гіппократу, що був в дружніх стосунках з Демокрітом, побудувати вчення про темпераменти. Порушення здоров’я Гіппократ порівнював із дисбалансом різних «соків» у організмі. Співвідношення цих пропорцій Гіппократ назвав темпераментом, виділивши чотири їх типи, назви яких дійшли до наших днів: сангвіністичний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (переважає слиз). Джерело і причину відмінностей між людьми Гіппократ шукав усередині організму, душевні якості ставилися в залежність від тілесних.

Афінський філософ Анаксагор вважав, що природа складається з безлічі найдрібніших частинок. Він визнав по-чатком «якнайтоншу річ», якій дав назву «нус» (розум). Від того, яка частка його є в різних тілах, залежить їхня досконалість. Однак «людина, — говорив Анаксагор, — є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки». таким чином виходило, що не розум, а тілесна організація людини визначає її переваги.

Родоначальником психології вважається Арістотель, який в роботі «Про душу» узагальнив наявні на той час знання про душу. Розуміючи душу як спосіб організації живого тіла, він виділив три її види: душа рослинна, тваринна і розумна. Арістотель пояснював, що тілесне й духовне утворюють нероздільну цілісність, адже душа, за Арістотелем, це не самостійне єство, а форма й спосіб організації живого тіла.