Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

Неофрейдизм. Авторами цього напряму, що з’явився у 30-ті роки XX ст. стали Альфред Адлер (1870—1937), Еріх Фромм (1900—1980), Карл Густав Юнг (1875—196l), Ерік Еріксон (1902—1994), Карен Хорні (1885—1952) та інші. Нео-фрейдисти переглянули базову для психоаналізу категорію мотивації: вирішальна роль сексуальної сфери у функціонуванні психіки була замінена на вплив соціокультурного середовища та його цінностей.

Лідер неофрейдизму К. Хорні, наголошуючи на вирішальній ролі несвідомого в психіці людини, стверджувала, що рушійними мотивами поведінки людини є вроджене почуття самотності, безпорадності та тривоги («споконвічна тривожність» або «базальна тривожність»). Базальна тривожність є результатом авторитарного, твердого, зневажливого ставлення батьків до дитини. Породжені такою ситуацією страх і занепокоєння стимулюють людину на пошук шляхів до безпеки. Власне, усе життя людини, її діяльність, поведінка і вчинки — це спроби уникнути того, що становить суть занепокоєння і тривоги. З цією метою людина застосовує різні стратегії поведінки щодо інших людей (наприклад, агресію або усамітнення). Саме на цьому шляху людину підстерігають різного роду неврози — як реакція на тривожність. Невротична мотивація і визначає три основних напрямки поведінки людини: рух до людей як потреба в любові, рух від людей як потреба в незалежності та рух проти людей як потреба у владі (що породжує ненависть, протест і агресію).

Хоч К. Хорні й критикувала біологізаторську сутність учення З. Фрейда, проте в основному своєму положенні про «споконвічну тривожність» вона, власне кажучи, повторює З. Фрейда. У теорії К. Хорні залишаються основні положення фрейдизму: антагонізм природного і соціального (принцип прагнення безпеки несумісний із задоволенням людських бажань), фатальність уродженого механізму «базальної тривожності».

А. Адлер також спробував звільнити теорію З. Фрейда від повної біологізації. У своїй концепції, названій «індивідуальною психологією», вчений стверджував, що людина народжується з «соціальним інтересом» і «почуттям спільності», що визначають її взаємодію з іншими людьми, а також способи досягнення мети життя. Саме цілі, а не інстинкти пояснюють повсякденну поведінку людини. Джерелом же формування і розвитку людини є основна і фактично вроджена мета — прагнення до самоствердження і переваги над іншими людьми. які способи людина обирає для досягнення цієї мети — це залежить від її «стилю життя», що складається з визначеного набору прийомів при вирішенні значущих для неї життєвих задач. Невдачі в реалізації прагнення до переваги викликають у людини почуття власної ущербності («комплекс меншовартості»), яке вона прагне перебороти через різного роду компенсації (від відходу в депресію і хворобу до гіпертрофованого розвитку будь-якої сторони своєї особистості в результаті гі-перкомпенсації). Вміння виробити гіперкомпенсацію, тобто особливу форму реакції на свою неповноцінність, як стверджує А. Адлер, сприяє розвитку творчості й активності. як приклад, він любив посилатися на особистість Наполеона, вважаючи, що особливі здібності цієї людини як полководця пояснювалися частково тим, що в того було загострене почуття неповноцінності через малий ріст.

Таким чином, А. Адлер зробив спробу соціалізувати теоретичні погляди З. Фрейда, хоча, як ми бачимо, почуття неповноцінності за своєю природою є вродженим, тому вченому не вдалося цілком уникнути біологізації.

Е. Еріксон розглядав життя людини як постійний пошук власної ідентичності, що розумів як суб’єктивне уявлення індивіда про себе, як внутрішню безперервність і тотожність особистості («хто є я, ким і яким я хочу стати»). Сильне почуття ідентичності супроводжується відчуттям цілеспрямованості та свідомості власного життя і готує індивіда до подолання будь-яких життєвих труднощів, а слабке — руйнує таку можливість. На думку Е. Ерік-сона, життя людини періодично переривається гостро пережитими втратами відчуття власної ідентичності. У ці періоди, що одержали назву «кризи ідентичності» (описано вісім психологічних криз), індивід може пережити почуття втрати сталості своєї особистості. Позитивне вирішення кризи сприяє виникненню нових особистісних рис і якісному перетворенню внутрішнього світу людини, негативне призводить до аномального особистісного розвитку.

Е. Фромм виступив автором концепції «гуманістичного психоаналізу», яка затверджує соціальну природу психіки і поведінки людини, тобто вказує на зумовленість психічного суспільством, конкретними умовами життя. Учений вважав, що людина засвоює ті типи поведінки і мислення, що нав’язує їй суспільство. Фромм виділяє дві основні спонукальні тенденції, стійкі стратегії життя і поведінки людини: «мати» і «бути». Сутність першої тенденції — це прагнення особистості «мати» (матеріальні цінності, задоволення, добробут). Сутність другої — прагнення «бути» (самореалі-зуватися, самовиразитися, тобто розвинути свою індивідуальну неповторність). У гуманістичному психоаналізі стверджується, що тільки реалізація в житті другої тенденції може принести справжнє щастя.

К. Юнг, засновник психоаналітичної психології, як і З. Фрейд, наполягав на вирішальній ролі сфери несвідомого в психіці людини. Щоправда, позиція вченого низкою положень істотно відрізняється від класичного психоаналізу. По-перше, К. Юнг вважає, що сфера несвідомого містить не тільки минуле, але й те, що в сучасний момент є значущим для людини, а також численні зародки її майбутніх ідей і психічних ситуацій, тобто психіка зумовлена не тільки дитячими переживаннями, але і сьогоденням і очікуваннями майбутнього. У кожної людини несвідоме, щоб доповнити або компенсувати свідомість, обирає свій шлях (минуле або майбутнє). По-друге, учений увів нове поняття «комплекс» — сукупність взаємозалежних, емоційно заряджених ідей. Це несвідоме психічне утворення виникає внаслідок витиснення зі свідомості ідей, думок, пов’язаних зі значущими для індивіда переживаннями (наприклад, прагнення людини мати велику владу у К. Юнга називається «комплексом влади»). Існують комплекси «батька», «провини», «неповноцінності». Комплекси некеровані, спонтанно підривають психічні процеси людини і тому вчений називає їх «психічними демонами». По-третє, учений переглянув структуру психіки людини, додавши у сферу несвідомого додатковий компонент — «колективне несвідоме». Структура особистості стала виглядати таким чином: колективне несвідоме, особисте несвідоме і свідомість. Колективне несвідоме передається в спадщину, від покоління до покоління й утворюється зі слідів пам’яті, залишених усім минулим людства. це своєрідний соціальний досвід попередніх поколінь. Колективне несвідоме впливає на розвиток особистості людини і визначає її поведінку з моменту народження. Виявляється у вигляді «архетипів» (з грецьк. — ідея, перво-родний образ) — ідей попередніх поколінь, що виявляються на поверхні свідомості у формі різноманітних символів, міфів, уявлень. Людина сприймає їх тільки інтуїтивним шляхом. Існують, наприклад, такі архетипи: «тінь» — як зле, недобре «я», що живе в кожній особистості; «Персона» — як частина особистості, те, що людина показує оточуючим, те, яким вона хоче виглядати в їхніх очах, чоловіків і жінок: «Анімус» (чоловічий початок) і «Аніма» (жіночий початок) та ін. центром психіки є архетип «Самість» («self» — «я»). це точка дотику несвідомого і свідомості, у якій досягається рівновага між ними, і, як наслідок, цілісність особистості. «Самість» часто виявляється в несвідомих фантазіях людини у вигляді деякого ідеалу.

Особисте несвідоме — це та складова несвідомого, що здобувається людиною протягом її індивідуального життя. вона є сукупністю раніше усвідомлених думок, почуттів, переживань і прагнень, що згодом були забуті або витиснуті до несвідомого. як правило, це засвоєні людиною соціальні норми, правила, цінності та ін. виявляється у вигляді комплексів і за певних умов стає усвідомленим.

Третій елемент структури особистості представлений індивідуальною свідомістю, яка тотожна поняттю «я» З. Фрейда, що виявляється як інтровертна (орієнтація на свій внутрішній світ) і екстравертна (орієнтація лібідо в зовнішній світ) поведінка індивіда. З огляду на це був зроблений висновок про існування двох типів людей, що розрізняються ступенем прояву в них властивостей інтровертності—екс-травертності.

Індивідуальний розвиток людини, як стверджує К. Юнг, йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього — до колективного. Кінцевою метою цього процесу є досягнення особистісної неповторності.

Когнітивна психологія (від латин. cogn^^ — знання, пізнання) виникла у 50—60-ті роки XX ст. Представники цього напряму Джордж Келлі (1905—1966), Ульрік Найссер (народ. 1928), С. Стенберг (1900—1970) бачили своє завдання у доказі вирішальної ролі знання в поведінці людини. У центрі уваги теорії процеси переробки людиною інформації про все, що її оточує (зокрема — про себе), на основі системи придбаних знань. Людина розглядається як діяльна, активно сприймаюча інформацію особистість, що керується у своїй розумовій діяльності певними планами, правилами, стратегіями.

На розвиток понятійного апарата істотно вплинула теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту, тож в когнітивну теорію було введено багато термінів з кібернетики: програма, інформація, переробка, кодування, схема. центральним є поняття «схема» як план одержання і переробки інформації. Схеми формуються в індивідуальному досвіді людини і дозволяють їй сприймати, переробляти, зберігати і відтворювати різноманітну інформацію. Основні поняття когнітивної психології використовуються для аналізу пізнавальних процесів, а також для вивчення особистості. так, У. Найссер стверджує, що пізнання присутнє в будь-якому акті людської діяльності: у відчуттях, сприйнятті, пам’яті, мисленні, — тому особистість повинна вивчатися в усіх цих вимірах. Дж. Келлі вважає, що людина накопичує знання про себе і навколишній світ завдяки наявному в неї специфічному утворенню — системі осо-бистісних конструктів («схеми» або плани взаємодії з іншими людьми, рішення поточних задач). Сформована система особистісних конструктів — це суб’єктивний погляд людини на реальний світ, що визначає її долю. Когнітивна активність людини розглядається як діяльність, пов’язана з отриманням, організацією і використанням інформації.

Гуманістична психологія виникла у 50—60-ті роки XX ст. Гуманізм (від латин. humanus — людяний) як загальна орієнтація на ставлення до людини, її права та волю як найважливішої цінності, визначила сутність цього напрямку, який очолили Гордон Олпорт (1897—1967), Карл Роджерс (1902— 1987), Абрахам Маслоу (1908—1970). Учені віддали пріоритет вивченню свідомого досвіду людини, її вищих потреб. Основним предметом гуманістичної психології є реальна особистість, що розглядається як унікальна цілісність, відкрита для самовдосконалення. Головним завданням психології вважалося виявлення в усій повноті особливостей розвитку душевного життя людини. У центр досліджень перемістилися такі проблеми: особистісне зростання, активність, воля, відповідальність, самоактуалізація, прагнення людини до вищих цінностей. Таким чином, у центрі уваги гуманістичної психології — проблеми особистості, її розвиток.

Така позиція значною мірою була підготовлена працями Г. Олпорта, який стверджував, що психічно нормальна людина знаходиться не стільки під впливом несвідомого, сформованого (за З. Фрейдом) у дитячому віці, скільки зумовленого поточною і майбутньою діяльністю. У зв’язку з цим він увів поняття функціональної автономії, що відбиває незалежність поведінки особистості від дитячих «фрейдів-ських» переживань («доросле дерево вже не залежить від того насіння, з якого воно виросло»). Настає такий момент у житті людини, коли ці переживання стають незначними і їх можна не враховувати в мотивах поведінки.

Американський психолог А. Маслоу вважає найвищою вродженою потребою людини потребу в самоактуалізації, тобто в реалізації свого вродженого потенціалу з опорою на власні сили. цим він підкреслює роль самого індивіда в побудові своєї особистості. Однак вищий рівень розвитку особистості, що формується через самоактуалізацію, може бути досягнутим лише при задоволенні потреб нижчого рівня. У зв’язку з цим він увів «сходинки» потреб, упорядкованих за значимістю для життєдіяльності людини: фізіологічні, почуття безпеки, спільності, поваги, актуалізації.

К. Роджерс розглядав особистість з позиції уявлення про себе індивіда, що змінюється. Так, учений стверджував, що особистість є те, що людина про себе думає на основі свідомих оцінок поточних подій. Індивід постійно порівнює себе з іншими людьми, щоб одержати відповідь на питання «Хто Я?». Позитивний характер відповіді сприяє адаптації особистості до навколишнього світу, негативний викликає внутрішні конфлікти, депресію і, як результат, не дозволяє людині повною мірою реалізувати свої можливості. К. Роджерс також бачив у самоактуалізації провідний мотив життєдіяльності людини. Проте, на відміну від поглядів А. Маслоу, учений розглядає самоактуаліза-цію як процес безперервного довічного формування індивідом самого себе. Для розвитку особистості дитини потрібна «позитивна увага» — достатньо повне задоволення потреби у любові і ласці без усяких умов. Крім того, від специфіки взаємодії дитини з дорослими й іншими значущими людьми в неї формується (позитивне або негативне) уявлення про себе, самооцінка, тобто оцінка себе як особистості.

Екзистенціальна психологія. Екзистенціальна психологія (від латин. exіstentіa — існування) сформувалася на основі праць таких дослідників, як Л. Бінсвангер, М. Бос, Е. Мінковскі, Р. Мей. Екзистенціальна психологія виходить з первинності буття людини, з яким органічно пов’язані її базові життєві потреби, ігнорування яких призводить до стану стресу, тривоги або депресії.

Представники цього психологічного напряму вивчають:

1) проблеми часу, буття і небуття;