Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення — особливе природне тіло — об’єктом експериментального дослідження.

На той час у науці стали складатися принципово нові погляди, що суперечать ідеям незмінюваності природи, усе більше стали виявлятися переходи від одного ряду явищ до іншого і формуватися відповідні уявлення про єдність і розвиток природи. Механічна картина світу «змінювалася новим уявленням про природу, в основу якого лягли принципи збереження і перетворення енергії, детермінізму й атомістики, навчання про історичний розвиток Землі й органічного світу».

На думку істориків психології, до числа найбільш значущих для психології фізіологічних відкриттів можуть бути віднесені: виявлення розходжень між сенсорними і руховими нервами; доказ (на прикладі зорового сприйняття) того, що матеріальний вплив на відповідний орган, що призводить до виникнення відчуття, відтворює тільки властивості самої нервової системи; доказ нерозривного зв’язку організму із зовнішньою природою, підставою якої виступає рефлекс, що розуміється не як механіко-фізичний процес, а як біологічний.

Відбувається активний розвиток досліджень з анатомії та фізіології нервової системи. Німецький фізіолог І. Мюллер (1801—1858) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не здатна орудувати. Австрійський анатом Ф. Галль (1758—1829), досліджуючи залежність психічних явищ від анатомії центральної нервової системи, запропонував концепцію френології (від грецьк. ркгеп — душа, розум), створивши «карту головного мозку», згідно з якою різні здібності «розміщено» в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, й дає змогу, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті в конкретного індивіда розум, пам’ять тощо.

Учення Чарльза Дарвіна (1809—1882) про еволюцію змінило біологію. Він проаналізував інстинкти як «нерозумні» спонукальні сили поведінки. Без інстинктів (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов’язані з емоціями.

До середини XI ст. були отримані свідчення про те, що все ж таки саме мозкова діяльність визначає функціонування психіки. Безумовно, сам процес обґрунтування цьо-го висновку мав тривалий і багатоаспектний характер. Багато дослідників внесло свій вклад в твердження цієї ідеї як остаточної істини.

У другій половині X! ст. не тільки з’являються передумови формування психології як самостійної науки, але й проводяться перші експериментальні дослідження з проблем на межі фізіології і психології, що й починають оформлятися як експериментальні галузі психологічних досліджень. Першою з таких наук можна вважати експериментально-математичну психофізику німецького фізіолога Густава Теодора Фехнера (1801—1887). Основою для психофізики Фехне-ра стали результати експериментів Ернста Генріха Вебера (1795—1878). Використовуючи спеціально розроблений прилад — екстезіометр, вебер експериментально досліджував дотик і установив, що шкіра людини має різну чутливість щодо локалізації дотику і, щоб виникло нове відчуття, необхідне певне співвідношення (константне і різне для різних органів почуттів) нового подразника до вихідного (закон розпізнавальної чутливості).

У зв’язку з формуванням передумов оформлення психології як самостійної науки повстало питання про подальші шляхи її розвитку: про ключові проблеми, вихідні методологічні настанови, використовувані методи тощо.

Виділення психології в самостійну науку відбулося у 60-х роках XIX століття. Воно було пов’язане зі створенням спеціальних науково-дослідних установ — психологічних лабораторій та інститутів. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала так звана фізіологічна психологія німецького ученого Вільгельма Вундта (1832—1920), що у 1879 році при Лейпцизькому університеті створив першу у світі психологічну лабораторію. Пізніше такі лабораторії почали створювати у Франції (Т. Рібо), Росії (В. Бехтерєв), в Англії й у США (В. Джеймс, С. Холл, Е. Тітченер).

Перші експериментальні роботи В. Вундта та його численних учнів були присвячені психофізіології відчуттів, сприйняттю, швидкості простих рухових реакцій, асоціаціям і почуттям. Учений вважав, що і свідомість можна експериментально досліджувати.

Відповідно до поглядів В. Вундта, свідомість має певну структуру, що складається з найпростіших елементів: відчуттів, образів і почуттів. Роль психології полягає в тому, щоб, розклавши складну динамічну картину свідомості на неподільні частини або елементи, знайти їх та якомога детальніше описати, вивчити їхні особливості і закони поєднання між собою. Учений стверджував: «Психологія — це наука про структури свідомості». цей підхід започаткував структуралістський напрям у психології.

Дослідження структури свідомості, на думку представників цього наукового напрямку, має проводитися на основі лабораторних експериментів за допомогою спеціальної апаратури, наприклад метронома. Однак, застосовуючи об’єктивні методи дослідження, в. вундт підходив до інтерпретації результатів з ідеалістичних позицій. Основним джерелом знань про психічні реакції випробуваних на зовнішній стимул був самозвіт людини про її переживання, тобто метод інтроспекції, як і раніше, залишався провідним. Крім цього, сама ідея розкладання психіки на прості елементи виявилася хибною: із простих елементів простим «додаванням» зібрати складні стани свідомості виявилося неможливим. До кінця першої чверті минулого сторіччя психологія свідомості практично перестала існувати.

Піонером розробки генетики поведінки став Френсіс Гальтон (1822—1911), який популяризував вивчення індивідуальних відмінностей. У книзі «Спадковий геній» (1869), посилаючись на велику кількість фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок.

Французький психолог Альфред Біне (1857—1911) згідно із завданням урядових органів почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б виокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади. Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожна з поділок якої містила завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах.

Німецький дослідник Вільям Штерн увів поняття «коефіцієнт інтелекту», за допомогою якого зіставляли «розумовий вік» (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний). цей напрям (тестоло-гія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в психології виникає кризова ситуація, до якої призвели декілька причин:

1) відрив психології від практики;

2) недієздатність основного методу наукового дослідження — інтроспекції;

3) неможливість пояснити ряд основних проблем самої психології, зокрема — зв’язок психічних явищ із фізіологічними та поведінкою людини;

4) безліч теоретичних конструкцій, які психологія мала на той час, не були досить добре обґрунтовані, не підтверджені експериментальними даними, статистичною перевіркою;