Розділ «Частина I. Психологія як наукова дисципліна»

Пояснюючи закономірності розвитку характеру, Арістотель стверджував, що людина стає тим, що вона є, здійснюючи ті або інші вчинки. Думка про формування характеру в реальних учинках, які завжди викликають моральне ставлення до них, ставило психічний розвиток людини в причинну, закономірну залежність від її діяльності. Арі-стотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Водночас із виникненням цих перших наукових шкіл проводилися важливі дослідження в медично-біологічних галузях знання. так, лікарі Герофіл і Ерасистрат встановили анатомо-фізіологічні розходження між чутливими нервами, що йдуть від органів почуттів (ока, вуха, шкіри та ін.) до мозку, і руховими волокнами, що йдуть від мозку до м’язів. З часом відкриття забули, але через більш ніж дві тисячі років це знову встановили і взяли за основу найважливішого для психології вчення про рефлекси.

Таким чином, науковці Стародавнього світу, по-перше, висунули ідею про визначальну залежність душевних проявів від загального стану речей, їхньої фізичної природи (проблема психічного в матеріальному світі). По-друге, визначили психіку як форму життя (проблема співвідношення психічного та біологічного). По-третє, поставили душевну діяльність у залежність від форм, що створюються не природою, а людською культурою (проблема пізнання психічного). У такий спосіб були сформульовані проблеми, що століттями спрямовували розвиток науки про людину.

Для періоду Середньовіччя (IV — початок XVII ст.) характерні значні зміни, що відбулися у культурі та освіті: новим фактором культурного розвитку стають світові релігії — буддизм, іслам, християнство, — що зароджуються ще в Давньому світі, але в цей час набувають світового масштабу. Зростає їхній вплив на всі галузі культури і духовного життя суспільства. Світогляд середніх століть стає теологічним. Його основа — церковна догма, авторитет церкви був незаперечним.

Однією з найважливіших характеристик середньовічної науки, зокрема психології, був її тісний зв’язок із релігією. Точніше кажучи, небогословської, позацерковної науки в той час у Європі не існувало. її важливою особливістю в цей період була сакральність. Залежність від релігії знову порушила питання про зв’язок і взаємовплив знання і віри, що і стало найважливішим для вчених протягом усього цього періоду. Початок нового етапу в розвитку психології був пов’язаний з фактичною зміною її предмета, тому що офіційною наукою про душу стало богослов’я. Психологія повинна була або цілком поступитися богослов’ю у вивченні психіки, або знайти собі певну нішу для дослідження.

Необхідність виокремитися з богослов’я призвела до появи теорії двох істин, що стверджувала: істина знання та істина віри не збігаються між собою і не суперечать одна одній, як дві паралельні прямі. Ця теорія була сформульована в IX—X ст. арабським ученим Ібн Сіною (Аві-ценною) і незабаром одержала широке розповсюдження в Європі. Пізніше, у ХІІ—ХІП ст., у психології виник напрям, що одержав назву деїзм, послідовники якого стверджували, що існують дві душі: духовна (її вивчає богослов’я) і тілесна, яку вивчає психологія. Таким чином з’явився предмет для наукового вивчення.

Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), середньоазійський лікар ХІ ст., був одним із перших дослідників у галузі вікової психології. Він вивчав зв’язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди. На думку Авіценни, дорослі, викликаючи у дітей ті або інші афекти, що змінюють плин фізіологічних процесів, формують їхню натуру. Ідею про взаємозв’язок психічного і фізіологічного — не тільки залежність психіки від тілесних станів, але й її здатність (під час психічних травм, діяльності уяви) впливати на них — він розробляв, виходячи зі свого медичного досвіду в сфері психофізіології емоційних станів.

Поступово у схоластиці виділяється два основних напрями: реалізм і номіналізм. Критерій їх розподілу — розв’язання гносеологічного питання щодо відношення загального до індивідуального. Що реальне: загальні поняття, універсали чи індивідуальні речі? Реалісти обстоювали положення про об’єктивне існування загальних понять у божественному розумі. Стверджуючи, що Бог є найбільш загальною універсалією, вони тим самим доводили первинність буття Бога і висловлювали теологічний погляд у схоластиці. Номіналісти (від «номен» — ім’я) вважали, що загальні поняття не мають самостійного існування і є словами, звуками, іменами.

У цей час європейська схоластика поступово адаптує деякі положення античного природознавства, насамперед Арістотеля. Вони найбільш переконливо розкриті у вченні представника реалізму Томи Аквінського (1225—1274), що одержало назву томізму. тома Аквінський поширив ієрархічний шаблон на опис душевного життя: кожне явище має своє місце, в ієрархії розташовані душі (рослинна, тваринна, людська); у середині самої душі ієрархічно розташовуються здібності та їхні продукти (відчуття, уявлення, поняття). У працях Томи Аквінського одержало подальший розвиток учення про інтроспекцію. Робота душі описується в такий спосіб: спочатку вона здійснює акт пізнання, результатом чого є виникнення образа об’єкта (відчуття або поняття); потім відбувається усвідомлення душею здійсненого нею акту; на останньому етапі душа повертається до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Тобто мова йде про замкнуту в собі свідомість, що існує поза зв’язком із зовнішнім світом і тілесним організмом.

Найбільш енергійним і послідовним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Віль-ям Оккам (1300—1350). Він закликав спиратися в пізнанні на чуттєвий досвід, заперечував теорію образів, заміняючи її ідеєю про знаковий характер розумового і чуттєвого образу. Слово — знак мовлення. Відчуття — знак предмета. Він виділяє дві системи знаків: 1) природні, що позначають речі (думки про речі); 2) штучні — позначення (людська мова як послідовність слів). В. Оккам указує, що існування душі не може бути доведено ні дослідним шляхом, ні на основі розуму, в це можна тільки вірити. Із цього робиться висновок, що душу як пояснювальне поняття необхідно вивести за межі філософського і наукового дослідження і віднести до релігійних істин.

До кола традиційних психологічних проблем, досліджуваних у середньовічній науці, відноситься насамперед вивчення процесу мислення і його взаємозв’язків із мовою, вивчення способів маніпуляції масою людей, прийомів зниження психічного напруження.

У 1590 році Рудольф Гокленіус уперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман уважається першим, хто вжив термін «психологія» у сучасному науковому сенсі.

Психологія як наука про свідомість. У XVII ст. відбулася зміна уявлень про предмет психології. Місце душі зайняла свідомість, яка ототожнювалася з усією психікою. це думки, бажання, почуття, спогади, які людина спостерігає, знаходить у собі. Протягом певного періоду психологія вивчала тільки те, що переживається суб’єктом, що він усвідомлює за допомогою спостереження за самим собою (метод інтроспекції). Проте з часом виявилася неспроможність психології пояснити всю складність психічного життя, спираючись на категорії свідомості. З’являється альтернативний підхід, який орієнтується на вивчення поведінки, того, що є вираженим іззовні, що можна об’єктивно виміряти, тобто реакції, дії та вчинки людей. При цьому з предмета психології виключали все суб’єктивне в психіці.

З дедалі ширшим використанням простих технічних пристроїв у суспільному виробництві принцип їхньої дії все більше спонукав наукову думку для пояснення за їхнім образом і подобою функцій організму. Першим великим досягненням у цьому аспекті стало відкриття Гарвеєм системи кровообігу, в якій серце представлялося свого роду помпою, що перекачує рідину, в чому не потрібно брати участь душі.

Новий погляд на психологічну теорію належав французькому натуралістові Рене Декарту (1596—1650). Він представив теоретичну модель організму як механічний автомат. За такого розуміння живе тіло, що раніше розглядалося як кероване душею, звільнялося від її впливу і втручання; функції «машини тіла», до яких відносяться «сприймання, фіксація ідей, утримання ідей у пам’яті, внутрішні прагнення..., відбуваються в цій машині як рух годинника».

Пізніше Декарт увів поняття про рефлекс, що стало фундаментальним для психології. Схема рефлексу зводилася до такого: зовнішній імпульс надає рух легким, подібним до повітря, часткам, «тваринним духам», що заносяться в мозок по «трубках», з яких складається периферична нервова система, звідти «тваринні духи» спрямовуються до м’язів. Схема Декарта, пояснивши силу, що рухає тіло, відкрила рефлекторну природу поведінки.

Декарт здійснив переворот у понятті про душу — предметом психології стала свідомість. вважаючи, що машина тіла і свідомість — це дві незалежні одна від іншої сутності (субстанції), Декарт запропонував дуалістичну концепцію психофізичної взаємодії. тіло впливає на душу, збурюючи в ній пристрасті у вигляді почуттєвих сприймань, емоцій. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінювати свій хід. Орган, де ці дві несумісні субстанції спілкуються, — одна із залоз внутрішньої секреції: «шишкоподібна» (епіфіз). Принцип роботи тіла — рефлекс (тобто мозок відбиває зовнішні впливи); принцип роботи душі — рефлексія (від латин. «звертання назад», тобто свідомість відбиває власні думки, ідеї, відчуття).

Голландський філософ Барух (Бенедикт) Спіноза (1632— 1677) у своїх поглядах спростовує дуалізм Декарта, вважаючи, що існує єдина вічна субстанція — Бог, або Природа, — з нескінченною безліччю атрибутів (невід’ємних властивостей). З них нашому обмеженому розумінню відкриті тільки дві — тривалість і мислення; з цього випливає, що людина — цілісна тілесно-духовна істота. У своїй головній праці «Етика» Спіноза пояснює все різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки з точністю і строгістю геометричних доказів. Стверджує, що існують три спонукальні сили (фундаментальні афекти): потяг, радість і сум, із яких виводиться все розмаїття емоційних станів; при цьому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Томас Гоббс (1588—1679) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він зазначав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, що відкрив Галілей. Відповідно і всі психічні явища треба пояснювати з погляду цих глобальних законів.

Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. У розробленні цього напряму провідна роль належала Джону Локку (1632—1704), який, як і Гоббс, сповідував походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому досвіді Локк виокремив два джерела: відчуття й рефлексію. Разом з ідеями, що їх приносять органи чуття, виникають ідеї, породжені рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму». Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості: «Свідомість — це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці».