Розділ «Сіті-Айленд»

Коли зустрічаються старі друзі, існує небезпека, що вони говоритимуть переважно про минуле. Ми з Томом обоє виросли на північному заході Лондона, нас обох евакуювали під час Другої світової війни, ми гралися у Гемпстед-Гіті, випивали у «Джек Стро Касл» — ми обоє були синами своїх сімей, шкіл, часів і культур. Це зумовлювало між нами певний зв’язок і давало змогу час від часу обмінюватися спогадами. Але значно важливіше було те, що ми обоє потрапили на нову землю, в Каліфорнію 1960-х, визволені з минулого. Ми пускалися у подорожі, розвивалися і зазнавали змін, які неможливо було цілком передбачити чи проконтролювати, ми постійно були в русі. У вірші «Стрімголов», який Том написав, коли йому було двадцять з гаком, є такі рядки:

Принаймні в русі, а як пощастить —

Хоч не сягнеш ти місця, де спочить —

Невтомний, станеш ближче до мети.

А у сімдесят з гаком він усе ще мчався стрімголов по життю, сповнений енергії. Коли я востаннє бачив Тома у листопаді 2003-го, він здався мені ще міцнішим, принаймні не менш міцним, аніж молодий чоловік сорок років тому. У 1970-ті він написав мені: «Я щойно опублікував „Замок Джека Стро”. Навіть не уявляю, про що буде наступна книга». Збірка «Бос Купідон» вийшла друком у 2000 році, і тепер, за словами Тома, він готувався написати нову книгу, проте не уявляв, якою вона буде. Гадаю, він не думав про те, щоб сповільнюватися чи спинятися; Том рухався вперед, перебував на ходу до останньої хвилини свого життя.

Я закохався у Манітулін, великий острів на озері Гурон, після того як потрапив туди влітку 1979 року. Я і далі побивався над нестерпною «Ногою» і вирішив влаштувати собі тривалу відпустку, у якій міг би плавати, міркувати, писати й слухати музику (я мав лише дві касети — «Меса до мінор» і «Реквієм» Моцарта. Я, буває, зациклююся на одному-двох музичних творах і безперервно програю їх по колу — і саме ці два крутилися у мене в голові п’ятьма роками раніше, коли повільно спускався з гори, тягнучи за собою ні до чого не придатну ногу).

Я багато гуляв по Гор-Бею, адміністративному центру округу Манітулін. Зазвичай досить сором’язливий, але тут раптом почав вступати у розмови з незнайомцями. Якось навіть пішов до церкви в неділю: мені подобалося відчуття спільності. Коли після шести щасливих, однак не надто продуктивних тижнів я вже готувався до від’їзду, представники адміністрації Гор-Бею зробили мені проголомшливу пропозицію. «Нам здалося, ви отримали задоволення від перебування тут і вам сподобався острів. Наш місцевий лікар після сорока років праці пішов на пенсію. Чи не хотіли б ви посісти його місце?». Я завагався, і вони сказали, що провінція Онтаріо надасть мені будинок для проживання і що, як я міг побачити сам, острів був чудовим місцем для життя.

Ця пропозиція мене надзвичайно зворушила, і я кілька днів її обмірковував, дозволяючи собі уявляти, як би став острівним лікарем. Але потім, не без жалю, зрозумів, що це не спрацює. Я не годжуся на роль лікаря загальної практики. Попри всю метушливість і галас острова, все ж потребую великого міста і його розмаїття пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Тож адміністрації Манітуліна я мав відповісти: «Дякую, але ні».

Відтоді минуло понад тридцять років, та інколи думаю, яким би було моє життя, якби я тоді погодився.

Пізніше у 1979 році я знайшов дім на зовсім іншому острові. Ще коли розпочав працювати в Коледжі Ейнштейна восени 1965 року, чув про Сіті-Айленд, що є частиною Нью-Йорка. Створювалося враження, що цей острівець усього в два з половиною кілометра завдовжки й менше кілометра завширшки є рибацьким селищем Нової Англії. І хоча коледж розташовувався всього у десяти хвилинах звідти, й там жило кілька моїх колег, здавалося, Сіті-Айленд і Бронкс — це два різні світи. Навсібіч з острова відкривалися чудові морські краєвиди, а обід в одному з численних рибних ресторанчиків ставав приємним перепочинком посеред робочого дня, який у разі особливо напруженого дослідження міг розтягтися до вісімнадцяти годин.

Сіті-Айленд мав свою індивідуальність, звичаї, традиції, а корінне населення острова, «шукачі молюсків», проявляло виняткову повагу до людей із певними специфічними рисами. Наприклад, до доктора Шаумбурґа, колеги-невролога, який у дитинстві захворів на поліомієліт, а тепер повільно сунув на своєму великому трициклі по Сіті-Айленд-авеню, чи Божевільної Мері, у якої час від часу траплялися психотичні розлади, під час яких вона ставала в кузові свого пікапа й лякала усіх страшним судом. Але до неї ставилися просто як до однієї із сусідок. Направду, здавалося, що у неї особлива роль — премудрої жінки, чий ясний здоровий глузд було охоплено вогнями психозу.

Коли мене виселили з квартири у Бет-Авраамі, я винайняв горішній поверх будинку в одної милої пари у Маунт-Верноні, проте часто автомобілем чи велосипедом їздив до Сіті-Айленда й Орчард-Біч. Літніми ранками перед роботою на велосипеді приїжджав на пляж, щоб поплавати, а на вихідних пускався у довші запливи — часом обпливав довкола Сіті-Айленда — це займало близько шести годин.

Під час одного з таких запливів у 1979 році я побачив на краю острова чарівний бельведер. Тому вибрався з води, щоб подивитися на нього ближче, потім пройшовся вулицею і на одному з будиночків побачив табличку з написом: «Продається». Я, весь мокрий, постукав у двері, й мені назустріч вийшов власник — офтальмолог із лікарні при Коледжі Ейнштейна. Він саме завершив стажування і тепер перебирався з родиною до Північно-Західного Тихоокеанського узбережжя. Власник показав будинок (мені дали рушник, тож у приміщенні з мене не капало), і він мене неабияк зачепив. Усе ще в плавках я попрямував до офісу агента з нерухомості, що розташовувався далі по Сіті-Айленд-авеню, і сказав, що хочу купити будинок.

Ще з часів навчання у резидентурі Каліфорнійського університету я мріяв про власний будинок на кшталт того, який винаймав тоді у каньйоні Топанґа. Дуже хотів, щоб він був біля води, і я міг лише у плавках і сандалях спускатися до моря. Отже, обшитий червоною вагонкою будиночок на Гортон-стрит за півкварталу від узбережжя був найкращим варіантом.

Я не знав, як володіти будинком, тому катастрофа не забарилася. Коли я тієї ж зими подався на тиждень до Лондона, то не розумів, що мав залишити опалення увімкненим, щоб труби не замерзли. Тому, коли повернувся з Лондона й відчинив вхідні двері, на мене очікувало жахливе видовище. Труби нагорі потріскалися і потекли, уся стеля в їдальні жмуттям звисала над столом, а сам стіл разом зі стільцями було вщент розламано. Безнадійно зіпсовано було й килим під ними.

Коли я був у Лондоні, батько запропонував мені (оскільки я тепер мав власний будинок) забрати його рояль — прекрасний старовинний «Бехштейн» 1895 року — року батькового народження. Тато володів ним понад п’ятдесят років і раніше грав на ньому щодня, але тепер, коли йому було вже далеко за вісімдесят, його пальці були здеформовані артритом. Після того, як я побачив масштаби руйнування, мене охопила хвиля жаху, підсилена думкою про те, що саме тут стояв би рояль, якби придбав будинок раніше.

Багато моїх сусідів на Сіті-Айленді були моряками. Прилеглий будинок належав Скіпу Лейну і його дружині Доріс. Він більшу частину свого життя був капітаном великих торгових суден, і тепер у його будинку було стільки корабельних компасів, штурвалів, нактоузів[272] і ліхтарів, що він і сам почав нагадувати корабель. Стіни завішані фотографіями суден, якими він колись керував.

Скіп міг нескінченно довго розповідати про життя біля моря, але тепер, після виходу на пенсію, він полишив величезні кораблі заради крихітного одномісного суденця «Санфіш». На ньому він часто перепливав Істчестерську затоку й вважав за дрібницю дістатися ним до Мангеттена.

Попри те, що Скіп важив близько 115 кілограм, він був надзвичайно сильним і навдивовижу моторним. Я часто бачив, як він щось лагодить на даху свого будинку, — гадаю, йому просто подобалося відчувати себе над землею. А одного разу Скіп прийняв виклик: виліз на 9-метрову опору сіті-айлендського мосту, підтягнувшись тільки за допомогою м’язів, після чого балансував на одній із його балок.

Скіп і Доріс були ідеальними сусідами — надзвичайно енергійні й пристрасні до життя, вони ніколи не нав’язували свого товариства, але за потреби готові були нескінченно надавати допомогу. На Гортон-стрит розташовувалося всього з десяток будинків, у яких проживало не більше тридцяти мешканців, і якщо з-поміж нас був лідер, людина, здатна до рішучих дій, то такою людиною був Скіп.