Розділ «Сіті-Айленд»

Я не збирався ставити Ларрі якийсь «діагноз» попри те, що тоді я вільно оперував термінами психіатрії. Усе, що мені спадало на думку, це те, наскільки він був позбавлений любові, турботи й стабільності, наскільки йому не вистачало уваги, і дивувався, як Ларрі взагалі вижив суто фізично. Хлопець був дуже розумним і значно краще за мене поінформованим про поточні події. Він шукав старі газети й читав їх від першої до останньої шпальти. Завзято й невтомно міркував над усім, що прочитав чи почув, нічого не приймаючи на віру.

Ларрі не планував влаштовуватися на роботу, і я вважав, що це свідчить про своєрідну цілісність. Він був рішуче налаштований уникати безцільної зайнятості, був економним і міг жити й навіть заощаджувати кошти зі своєї скромної допомоги.

Він цілі дні проводив у прогулянках і для нього не було нічого незвичайного в тому, щоб пройти 30 кілометрів від свого помешкання в Іст-Вілиджі до мого будинку на Сіті-Айленд. Часом він лишався ночувати на тахті в мене у вітальні, а якось у глибині холодильника я виявив кілька важезних брусків — це були золоті злитки, які Ларрі купував упродовж багатьох років. Він сховав їх у моєму будинку, відчуваючи, що тут вони будуть у більшій безпеці, аніж у його квартирі. Він говорив, що золото — єдине майно, якому можна довіряти в мінливому світі. Акції, цінні папери, земля, витвори мистецтва можуть вмить втратити цінність, але золото (яке він називав «елемент 79», щоб зробити мені приємність) завжди лишатиметься в ціні. Навіщо йому працювати, якщо він може жити, насолоджуватися свободою і незалежністю без цього? Мені подобалася сміливість і прямолінійність його слів, і я відчував, що це одна з найвільніших душ із тих, кого я знав.

Ларрі − відвертий і приємний на вдачу, чимало жінок вважали його привабливим. Він упродовж кількох років був одружений з однією габаритною жіночкою з Іст-Вілиджа, проте одного дня сталося жахливе: її вбили головорізи, які ввірвалися до їхньої квартири в пошуках наркотиків. Наркотиків вони не виявили, проте Ларрі потім виявив її тіло.

Він харчувався переважно хлібом і молоком, а через потрясіння, пов’язане із загибеллю дружини, тепер не хотів нічого, окрім молока. Його почала переслідувати фантазія про навколосвітню подорож із величезною жінкою, яка заколисує його, як немовля, і дозволяє смоктати свої груди. Я в житті не чув такої наївної фантазії.

Часом я не бачив Ларрі по кілька тижнів чи й місяців, бо не знав, як із ним зв’язатися. Тоді він неочікувано з’являвся знову.

Він, як і його батько, страждав на алкоголізм — алкоголь запускав у його мозку якісь згубні саморуйнівні процеси. Ларрі про це знав і зазвичай уникав спиртного. Наприкінці 1960-х ми раз-другий вживали разом кислоту, і він полюбляв на задньому сидінні мотоцикла приїздити зі мною до моєї кузини Кеті, однієї з доньок Ела Кеппа, яка жила в окрузі Бакс. Кеті страждала на шизофренію, але вони з Ларрі розуміли одне одного на інтуїтивному рівні й між ними сформувався надзвичайний зв’язок.

Гелен, як і всі мої друзі, також обожнювала Ларрі — це була абсолютно незалежна людина, свого роду сучасна, міська версія Торо.[275]

У Нью-Йорку я познайомився з кількома своїми американськими двоюрідними братами й сестрою — Кеппами (спершу вони носили прізвище Кеплін і насправді були троюрідними). Найстаршим серед них був Ел Кепп — художник-гуморист. Він мав двох молодших братів — Бенса, також художника-гумориста, та Елліотта — художника й драматурга, а ще сестру Маделін.

Я чудово пам’ятаю перший седер у родині Кеппів, що я відвідав у 1966 році. Мені тридцять два, а Луїс Ґарднер, чоловік Маделін, був моложавим сорокавосьмирічним красенем з прямою поставою і військовою виправкою. Він — полковник запасу й архітектор. Луїс сидів на чільному місці й керував седером, Маделін на протилежному боці, а між ними — надзвичайне зібрання членів родини — Бенс, Елліотт і Ел з дружинами. Діти Луїса й Маделін, коли не треба було ставити чотири запитання чи шукати афікоман,[276] носилися по всьому дому.

Ми всі тоді були у розквіті сил. Ел продовжував створювати комікс Li’l Abner і лишався улюбленцем читачів, якого читали і яким захоплювались у всій Америці. Елліотта, найвдумливішого з усіх братів, шанували за есеї та п’єси. Бенс (Джером) горів творчою активністю, а улюблениця братів, Маделін, стояла у центрі цього всього. Усі вони любили блискуче, невтримно говорити, часом мені здавалося, що Маделін — найбільша інтелектуалка серед них; інсульт, що спричинив у неї афазію, стався через багато років[277].

Я досить часто бачився з Елом. Коли ж зустрів його в середині 1960-х, він був дивною персоною. У 1930-ті усі брати стали комуністами чи прибічниками цього режиму, однак у 1960-ті в Ела дивним чином відбулася цілковита зміна політичних поглядів. Він потоваришував з Ніксоном[278] і Аґню[279] (хоча, підозрюю, вони не повністю йому довіряли, позаяк його дотепи й сатира могли бути спрямовані на будь-кого при владі).

Коли Елу було дев’ять, він втратив ногу під час дорожньо-транспортної пригоди, а після того хизувався масивною дерев’яною ногою (мені пригадався капітан Ахав[280] зі своєю ногою з китового вуса й слонової кістки). Можливо, де в чому його зухвалість, дух суперництва, підкреслена сексуальність були пов’язані з цим каліцтвом. Ел був переконаний, що має продемонструвати: він не інвалід, а свого роду надлюдина, але я ніколи не стикався з цією складовою Елової натури. Зі мною він завжди був приязним і дружелюбним, я тепло до нього ставився і вважав, що Ел сповнений творчої енергії та шарму.

На початку 1970-х, окрім малювання коміксів, Ел значну увагу приділяв викладанню в університеті. Він був прекрасним оратором й улюбленцем викладацьких кіл, проте якось навколо нього почали точитися брудні чутки: начебто він надто близько спілкується з деякими студентками. Чуток побільшало; йому висунули звинувачення. Відбувся скандал, і Ела звільнили сотні синдикованих газет, для яких він працював усе життя. Отак раптово улюблений художник, творець Доґпетча і Шму, свого роду американський Дікенс у жанрі графіки, виявився зганьбленим і лишився без роботи.

На певний час він подався до Лондона — жив там у готелі й час від часу публікував статті та комікси. Але тепер Ел був, як-то кажуть, пропащою людиною — енергійність і невтримність полишили його. Здоров’я погіршувалося, а депресія так і не відпустила аж до смерті у 1979 році.

Інший кузен, Обрі «Абба» Ібан був гордістю сім’ї — видатний старший син батькової сестри Аліди. Ще в дитинстві він демонстрував виняткові здібності, що знайшло продовження у блискучій кар’єрі в Кембриджі — він став головою Кембриджського союзу, спершу отримав три зірки, а невдовзі збирався розпочати там викладання східних мов. І це всупереч антисемітизму, що панував в Англії в 1930-ті роки — єврей без жодних переваг, пов’язаних із багатством, походженням чи соціальними зв’язками, який не мав нічого, окрім надзвичайного розуму, зумів сягнути найвищих сходинок в одному з найстаріших університетів Англії.

Коли йому виповнилося двадцять, він уже був блискучим оратором і неабияким дотепником, та ми ще не знали, чи приведе це його у політику (його мати і моя тітка 1917 року переклали французькою і російською декларацію Бальфура,[281] й Обрі з дитинства був відданий ідеї сіонізму) чи він залишиться займатися наукою в Кембриджі. Війна й події у Палестині стали визначальними для його вибору.

Обрі майже на двадцять років за мене старший, і до середини 1970-х я з ним практично не спілкувався. Його життя протікало в Ізраїлі, моє — в Англії, а згодом у Сполучених Штатах; він був дипломатом і політиком, я — лікарем і науковцем. Зустрічалися ми зрідка й поспіхом: на весіллях членів родини та з нагоди інших знакових подій. А коли Обрі відвідував Нью-Йорк як міністр закордонних справ чи заступник прем’єра Ізраїлю, його завжди оточували охоронці, й важко було перекинутися більш ніж кількома словами.

Але якось у 1976 році Маделін запросила нас обох на обід, і коли ми з Обрі зустрілися, то і нам, і всім присутнім стало очевидно, що ми надзвичайно подібні один до одного жестами й поставою — тим, як сидимо, уривчастими незграбними рухами, стилем мовлення і мислення. У певну мить ми обоє раптово підвелися з різних кінців столу й зіштовхнулися біля бурякового желе, яке ми обожнювали, а решта присутніх терпіти не могли. Ці подібності й збіги викликали сміх у всіх за столом, а я сказав Обрі: «Ми з тобою заледве колись зустрічалися, у нас зовсім різні життєві шляхи, та я відчував, що між нами генетична схожість виражена більше, аніж між мною і моїми трьома братами». Він відповів, що почувається так само і що я йому певним чином ближчий, аніж двоє його сестер і брат.

— Як таке можливо? — поцікавився я.