Розділ «НЕСТАНДАРТНИЙ УЧИТЕЛЬ»

Знання - сила!

(Ф. Бекон)

Йду коридором, бездумно розглядаю стенди на пофарбованих стiнах. Останнi школярi зникають в аудиторiях. Щойно розпочався урок. У вестибюлi возить шваброю технiчка: «Розходилися тут, ганчiрок на вас не напасешся».

За численними дверима чути життя. Наближаюсь до одних - голосне вчительське питання, уривки дитячої вiдповiдi, вiдходжу - все стихає. Йду повз iншi - лекцiя. За третiми - ледь вловне шарудiння, напевне, контрольна або самостiйна: «Романе - в свiй зошит!» - не помилилася, контрольна.

Раптом - смiх, вибуховий, голосiв у тридцять! Що ж то за урок такий? Крiзь прочиненi дверi бачу чоловiка, рокiв тридцяти п'яти, вiн жваво жестикулює, розмахуючи руками i ногами. Так-так, саме ногами, бо сидить на височезнiй учительськiй кафедрi i щось розповiдає. Прислухаюся - та це ж хiмiя, а на кафедрi - Iгор Олексiйович, хiмiк. Вслухаюсь уважнiше i захлинаюся вiд праведного обурення: вчитель дiлиться з дiтьми рецептом «димовухи», бiльше того - власним дитячим досвiдом пiдкладання сумiшi пiд учительськi столи! Гiдроперит, анальгiн i ще щось треба перетовкти, а тодi зачекати на реакцiю. Iгор Олексiйович, викочуючи очi та передражнюючи голоси, в деталях описує не лише хiмiчну, а й вчительську реакцiю: «З-пiд столу починає валити їдкий смердючий дим, а наша русiчка хапається обома руками за класний журнал, притискає його до грудей i починає волати: "Сабота-а-аж! Проїскi двоїшнiков! Журнал не отдам! Только через мой труп!"» Клас знову гигоче, я не стримуюсь i пирскаю разом iз дiтьми.

- Iгоре Олексiйовичу, а коли вже ми почнемо вчити хiмiчнi реакцiї, коли будемо змiшувати реактиви? - тремтячий вiд смiху голос якогось учня.

- Зараз i почнемо! Вiдкриваємо зошити, записуємо тему… А хто це в нас? Ти ба, психолог. Заходьте, не соромтесь.

Мене викрито. Почервонiла через своє ганебне пiдглядання, вибачаюсь, зачиняю дверi й бiжу до кабiнету - сховатися. Услiд: «Зачекайте, йдiть до нас, це ж так цiкаво!» i дитячий регiт.

Сховалася. Сиджу розмiрковую, що робити далi: «Залишити все як є чи доповiсти директорцi? Хiба це допустимо, розповiдати дiтям подiбнi iсторiї та й узагалi так уроки вести? Даю голову на вiдсiч, що вже завтра половина вчителiв школи спробує на собi тiєї «димовухи»! А може, iз самим Iгорем Олексiйовичем поговорити? Але як? Схопилася, побiгла, наче злодiйка. Що вiн взагалi про мене думає?»

Дзвоник на перерву. Трохи згодом - ввiчливий стук i сiпання дверної ручки:

- Вiкторiє Валерiївно, вiдчинiть. Це Iгор Олексiйович, хiмiк.

«Ага, вже вiдчинила!» Дзвоник на урок. «Ну, - думаю, - пiшов, може, подивитись?» Обережно вiдчиняю дверi… на тобi!

- Вiкторiє Валерiївно, а я вас чекаю. Взагалi-то я стукав, але ви напевно не почули. Можна? - це запитання пролунало post factum, коли Iгор Олексiйович вже сидiв на стiльцi i пригощався цукеркою.

- Чайку?

- Звичайно, - що ж: нахабство за боягузтво, честь по честi. - У нас сьогоднi був веселий урок, даремно ви вiдмовилися вiд запрошення, - iронiя дратувала, виводила з себе.

- Ви вважаєте це нормальним?!

- Що саме?

- Розповiдати дiтям такi iсторiї… Завтра, якщо не сьогоднi, вся школа в «димовухах» буде!

- Ну що ви, у нас угода: експерименти лише на уроках. Якщо хтось порушить правило - всi лабораторнi скасовуються. Лише теорiя, опитування, контрольнi.