Розділ «НЕ БУЛО ПСИХОЛОГА - НЕ БУЛО ПРОБЛЕМ»

Вiр у себе!

(перше правило психолога)

Нарештi я справжнiй психолог! Маю власний кабiнет. Пишаюся собою. Я лише студентка п'ятого курсу, а вже працюю! У школi!

Роботу шукала важко i довго. Вирiшила вiдмовитись вiд батькiвської допомоги. Втомилася чути: «Ти нам усiм зобов'язана. Якби не ми, де б ти була?» Вперлася i сказала: «Менi ваших блатiв не треба, знайду роботу самостiйно!» Знайшла. Пооббивала пороги десяткiв зо два шкiл i садочкiв. Нарештi приглянулася директорцi однiєї школи.

Незважаючи на важезнi часи, мiзерну зарплату, голодних i невротичних вчителiв, школа - одна з кращих у мiстi. Всю цю кращiсть Iнга Iванiвна, директорка, у минулому - активiстка комсомольського руху, тягне на власнiй харизмi. Одного її погляду, одного руху достатньо, щоб вчителi, немов вишколенi вояки, хутко бралися до справи. Як i всi iншi, я стала до бою. Все лiто безкоштовно вiдпрацювала на благо держави й школи. Винагорода - омрiяна посада шкiльного психолога. На той час я вже була абсолютно i безповоротно переконана в тому, що ця школа є найкращою, а працювати у нiй - щастя i велика честь.

Кажучи правду, досвiд, отриманий за цей рiк, часто ставав у нагодi. Школа - найточнiша модель суспiльства. У вчительському колективi є все: боротьба за владу, iєрархiя стосункiв, дружба, ненависть, кар'єризм та усi iншi можливi прояви людської вдачі. Така собi квiнтесенцiя життя в одному флаконi.

Одним iз перших завдань, яким ощасливила (в прямому сенсi) мене Iнга Iванiвна, було вивчення причин дезадаптацiї п'ятикласникiв у середнiй школi та її, звiсно, ефективне подолання - iншого в Нашiй школi бути не могло.

Учнi 5-Б класу прийшли до нас пiсля завершення прогiмназiї при дитячому садочку. В садку панували спокiй i тиша. Дiти мали денний сон, збалансоване харчування й улюблену вчительку. В школi їхнє життя не просто змiнилося - перекинулося з нiг на голову.

Купа вчителiв. У кожного свiй стиль спiлкування, спосiб ведення урокiв, свої вимоги i, звичайно, свої фаворити. Бiднi дiти вiдчувають себе, як на Марсi: новий свiт просто зводить з розуму. Результат - падiння успiшностi, розлад дисциплiни, проблеми зi здоров'ям, у тому числi психiчним. Зростає шкiльна тривожнiсть, починається епiдемiя психогенних застуд, гiперактивнiсть трощить усе на своєму шляху.

Я з усiєю завзятiстю, очманiла вiд ентузiазму (це ж моє перше справжнє завдання) беруся до справи.

Сьогоднi розумiю, наскiльки утопiчними були мої тодiшнi спроби пояснити вчителям, загартованим у бою з дiтьми, учнiвськi проблеми. Я, наївний шкiльний психолог, замайорiла червоним простирадлом перед очима досвiдчених вчителiв зi стажем педагогiчної роботи. Один iз висновкiв, що зостанеться зi мною назавжди: «Нiщо так не шкодить вчителевi, як досвiд педагогiчної дiяльностi».

Присягаюсь, я робила все правильно. Провела дослiдження причин шкiльної дезадаптацiї. Створила опитувальник для вчителiв i спецiальну методику для учнiв. Все було анонiмно i конфiденцiйно. Розробила систему заходiв для роботи з учнями й низку рекомендацiй для вчителiв. Перша ж спроба озвучити результати дослiдження й згаданi рекомендацiї на педрадi стала моїм першим фiаско. Конфiденцiйнiсть не допомогла. Кожен упiзнав чи себе, чи колегу, а хто не впiзнав - фантазiї вистачило! Мене звинуватили в заангажованостi, малому досвiдi, великiй нахабностi, фальсифiкацiї результатiв та багато в чому iншому. Найкраще висловилася вчителька, перед професiйною деформацiєю якої я схиляю голову: «Не було у школi психолога - не було у нiй проблем!»

Урятувала вiд гнiву народного Iнга Iванiвна. Сказала щось на кшталт: «Всiм залишатися на своїх мiсцях, публiчної страти не буде. Є проблема - будемо вирiшувати. Психолог - до мене в кабiнет».

Я - принижена, зарюмсана i червононоса в кабiнетi директорки. П'ю каву, захлинаючись сльозами й образою. Єдине бажання - дочекатися сутiнкiв, вистрибнути у вiкно i забути про те, що звуся психологом. Вiд жалю до себе картина стає ще безнадiйнiшою.

- Припини, ти психолог чи… - Iнга Iванiвна не знаходить слiв, хоча як iнакше можна привести психiчно нестiйкого психолога до тями?

- Психолог… була… - знову мокра ганьба iз очей.

- Ну то тримай себе в руках. Вчителi, вони… сама розумiєш. Зарплати вчасно немає, а тут ще й зусиль наднормово докладати треба. Та й ще про себе дiзнатися купу цiкавого на двадцятому роцi роботи… Будемо шукати iншi шляхи. Працюй з дiтьми. Колектив беру на себе, iзолюємо кiлька дiячiв, iншi зрозумiють, самi зацiкавляться.

Наступного дня на роботу пробираюся за годину наперед, чим лякаю вахтершу. Нишком - до себе в кабiнет; сиджу, дуюсь. Раптом Iрина Сергiївна заходить, вчителька початкових класiв, ще без того страшного стажу - щойно свiй перший клас випустила.

- Привiт, - каже. - Прийшла пiдтримати. Я з тобою згодна. Вiддаю дiтей у старшу школу, страшно стає. Кому дiстануться, як до них ставитимуться, хто любитиме? Я ж з ними зрослася, нiби вiд серця вiдриваю.