Розділ «ХIБА ЦЕ НЕ КОХАННЯ?!»

Записки шкільного психолога

Як розрiзнити: де чорне, а де бiле?

Ця трагiчна по сутi, але позажанрова за змiстом iсторiя, особисто для мене розпочалася з чергової п'ятихвилинки. Кожного понедiлка, рiвно о сьомiй сорок п'ять, увесь педагогiчний колектив нашої школи, позiхаючи, займав свої мiсця в залi для нарад. Iдея круглого столу, виплекана Надiєю Григорiвною, втiлювалась у громiздкому рiзьбленому овалi. Наше зiбрання навряд чи вiдчувало дух єдностi часiв Артура. По-перше, в один ряд вчительське лицарство нiяк не вмiщалося, тому обранi створювали перше коло, а iншi сидiли попiд стiнами нечiтким прямокутником. По-друге, ми майже не бачили одне одного крiзь папоротi, юки, фiкуси та iншу дивну зелень, вмуровану у тiснi горщики, що буяла в дiрцi по центру нашого «круглого столу».

Цього разу, втiм як завше, нас розбудив, тобто поєднав, гучний голос нашої директорки-королеви:

- Колеги! Друзi! Я звертаюся не до всiх. Серед нас є такi, кого не можна назвати вчителем, i кому не мiсце у школi, серед дiтей. Я не жартую, - ярилася директорка. Принишклi колеги, намагаючись второпати в чому справа, переглядалися крiзь зеленi кущi, гадаючи, хто ж викликав царську немилiсть. - Те, що сталося, менi болить не лише як директоровi. Я - мати! А якби таке горе, не дай Боже, iз вашою дитиною сталося?! - Iнга Iванiвна тицьнула у бiк винуватця. - Невже б ви хотiли, аби про це знала уся школа?!

Як врештi-решт з'ясувалося, сталося дiйсно жахливе. Зґвалтували дев'ятикласницю, Оксану Мазур. Молодики-дармоїди, що товклися бiля школи майже кожного вечора, вирiшили спробувати гострих вражень. Як наслiдок - групове зґвалтування. Класну керiвничку повiдомила мама дiвчинки. Прийшла зранку блiда й чорна, сказала все, що думає про школу, про те, як тут дивляться за дiтьми. Потiм увiрвалась до директора, вимагала справедливостi, покари ґвалтiвникам i вчителям, котрi не догледiли дитину. Реакцiя зрозумiла, адже доньку пiдiбрали за самiсiнькою школою - п'яну, розiрвану, не при собi, ще й з дурною посмiшкою на обкусаних вустах.

Ображена вчителька виказала все, що думає з цього приводу усiм, кого знайшла: колегам, технiчкам, вахтерам i, що найжахливiше, Оксаниним однокласникам. Звiстка скоро розлетiлася по усiх кутках. Важко сказати, що було правдою у цiй версiї, але школа дiзналася про те, що Оксана - малолiтня хвойда, котра сама усе спровокувала. Винними були й батьки, якi не навчили порядностi.

Ошелешена подiєю i тим, що сталося за нею, я довго сновигала кабiнетом, думаючи про те, як Оксана повернеться до школи, до класу, як її сприйматимуть? Чутки зупинити неможливо, а навряд чи знайдеться щось гiрше вiд липкого шепотiння услiд. Вирiшила запросити дiвчинку до себе. Поговорити, пiдтримати.

Спочатку начиталася, перевернула бiблiотеку, порадилася зi своїми викладачами. Потiм пiшла у клас, вирiшила поговорити з дiтьми. Мене зустрiли пiдозрiло, дивились з-пiд лоба, а у вiдповiдь на проповiдi про милосердя i пiдтримку кидали єхиднi смiшки. Я пiшла далi: розповiла про те, що вiдчувають жертви ґвалтiвникiв, зачитала журнальнi вирiзки, показала вiдео. В якийсь момент менi здалося, що розумiння досягнуто, дiти здатнi прийняти те, що сталося, пiдтримати свою однокласницю. Тодi я не звернула уваги на фразу, кинуту якимось хлопцем: «Ви краще їй про все це розкажiть!»

Нарештi я зустрiлась iз Оксаною. Ледве не силою затягла її у кабiнет. «Не треба менi нiякого психолога, я не хвора i не псих», - i все тут. Втупивши очi у вiкно, дiвчинка вперто вiдмовлялася розмовляти про що б то не було.

- Оксано, я не збираюсь тебе силувати своєю допомогою. Не хочеш говорити - не треба. Лишень пам'ятай: ти завжди можеш прийти до мене i все, що розкажеш, залишиться у цьому кабiнетi.

- Аякже… - нарештi хоч якась реакцiя, якась зачiпка.

- Не вiриш? Я правду кажу. Нiхто нi про що не дiзнається. Не хочеш говорити, можеш листа менi написати. Легше стане.

- Як ви не розумiєте? У мене все нормально! Нiчого такого не сталося. Це мама крик пiдняла й усiм розпатякала, а тут ще й ця фiзичка дурна свого рота вiдкрила.

Оксана кричала так голосно, що менi довелося причинити вiкно. Вона помiтила й продовжила вже спокiйнiше.

- Я його люблю. Розумiєте? Ми зустрiчаємось.

- Кого, ґвалтiвника? - вирвалось у мене.

- Нiчого ви не розумiєте. Зараз кохання без сексу не буває. Вiн дорослий. Краще зi мною, нiж з iншими. Ми вже давно це робимо. Батькам я не казала, бо вони вiд життя вiдстали. От мама i пiдняла шум, ще й заяву ментам накатала. Я ж його можу втратити, розумiєте? Вiн мене кине, якщо заяву не забрати.

- Оксано, але ж це не лише з ним. Iншi хлопцi теж, - кажу обережно, остерiгаюсь, що зiрветься з розмови.

- Ну випили трохи, пацани нiчого такого не хотiли. Вони вибачалися, ви не подумайте. Все нормально.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Записки шкільного психолога» автора Горбунова Вікторія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХIБА ЦЕ НЕ КОХАННЯ?!“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи