Розділ «ЗАЙЧАТА, ПIДНIМIТЬ ЛАПКИ»

Записки шкільного психолога

Заслужений вчитель = дресирувальник?

Працюючи в школi, я товаришувала з Iрою, Iриною Сергiївною, - першою вчителькою мого улюбленого 4-Б. Причинно-наслiдковi зв'язки я для себе й досi остаточно не визначила. Чи клас менi подобався тому, що я дружила з вчителькою, чи Iра викликала приємнiсть через те, що вчила таких класних дiтей, не знаю.

Дiти й справдi непересiчнi. Усi вони, звичайно, рiзнi: є спокiйнiшi, є бешкетники (спокiйних дiтей не буває), повiльнiшi й кмiтливiшi, вихованi батьками й не дуже… Вражало iнше - їхнє ставлення до своєї вчительки й одне до одного. Де ще можна побачити, щоб дiти, гуртом побивши кривдника, в такому самому складi тягли його до медпункту мастити зеленкою? Або без жодного нагадування провiдували хворих однокласникiв чи проводжали новеньку дiвчинку зi школи додому («щоб їй не було страшно»). Якщо Iрина Сергiївна запiзнювалась на урок, всi сидiли, як мишi, займалися своїми справами, читали книжки абощо; на порушника тишi шикали усiм класом. Я сама була свiдком такої дивини, коли одного разу заглянула в аудиторiю хвилин за десять пiсля дзвоника.

Iра своїх дiтей любила понад усе. Я навiть тривожилася, що буде з нею, коли вони пiдуть у старшi класи?

Опишу трансформацiї, що вiдбувалися з Iриною кожного ранку у школi. Вiдчинялися дверi класу завжди десь за пiвгодини до початку урокiв, заходила молода симпатична дiвчина, скидала курточку, пiдбори, перевзувалась у зручнi капцi, загорталась у шаль, вiдкривала кватирки, поправляла стiльцi, включала чайник. Запах чаю та затишку наповнював повiтря. Я непомiтно для себе закохалась у ранкове чаювання з Iрою. Приходила ранiше, щоб вiдчути себе вдома, побачити, як оживає клас, набирається сил для гомiнкого дня. За кiлька хвилин з'являлися дiти. По одному чи кiлька заглядали, заходили, влiтали, вривалися у клас, вiталися, на ходу стягували шапки, шарфи, курточки. Пiдбiгали одне до одного, до вчительки, сипали смiхом, iсторiями, емоцiями вчорашнього дня, вечора й сьогоднiшнього ранку. Iрина Сергiївна вимагала, щоб до уроку все було пiдготовлено заздалегiдь, до дзвоника, а тому, продовжуючи дiлитись враженнями, дiти вмощувалися за партами i починали зосереджено розкладати речi. Завершивши справу, зривалися з мiсць i бiгли в коридор, де Iра вмовила завгоспа прилаштувати шведську стiнку. Йдучи до свого кабiнету, я дивилася на цих щасливих мавпенят, якi висiли догори ногами й думала: «Пощастило дiтям з першою вчителькою, а може, вчительцi з дiтьми».

Думала iз заздрiстю, оглядаючись на власний досвiд молодшої школярки. Розалiя Йосипiвна, моя друга перша вчителька (ми змiнили квартиру i, вiдповiдно, я пiшла в другий клас до iншої школи), асоцiюється радше з дресирувальником у цирку. Першу вчительку я геть не пам'ятаю, Розалiя Йосипiвна витiснила собою усе. Пригадую її великою, масивною, завширшки як стiл (це, звiсно, дитячi спогади, тому розмiри викривленi, заданi моїм власним зростом та пiдсиленi тогочасними враженнями). Пам'ятаю, як ми приходили до класу на п'ятнадцять хвилин ранiше, але не для того, щоб подiлитись враженнями чи повисiти на турнiках, - «дiти мають бути дiтьми, а не звiрами дикими, заспокойтесь, приведiть себе до ладу i пiдготуйтесь до урокiв!» - вiщувала грудним басом Розалiя Йосипiвна. За п'ять хвилин до дзвоника ми мусили сидiти на своїх мiсцях i чекати схвалення нашої готовностi. Вiдсутнiсть олiвця, гумки або потрiбного зошита каралися додатковими заняттями пiсля урокiв, якi мали «дисциплiнувати дiтей й розвивати їхню уважнiсть». Нiколи не забуду, як за порадою цiєї мучительки батьки змушували мене сторiнками переписувати пiдручники з фiзики - «для тренування уважностi».

Емоцiї, якими сповненi мої дитячi спогади про молодшу школу й першу вчительку, краще заховати якнайдалi, адже психолог не може мати особистих нерозв'язаних проблем. А звiдки ще береться мiй панiчний страх дурної роботи i неадекватнi реакцiї на тиск та жорстку критику?

Вiдкладу ремiнiсценцiї й повернуся до Iрини, iсторiя ж бо ця про неї. Кожен її урок починається з посмiшки й цiкавої iсторiї; якщо хтось із дiтей виконав завдання, вiн може тихо займатися своїми справами, наприклад, читати позапрограмну книжку. Питання про рiвень засвоєння матерiалу Iра формулює таким чином: «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки». Коли дiти не слухаються, а таке з ними трапляється, Iра супить брови i промовляє щось на кшталт: «Я так не хочу сердитися, може, ви самi заспокоїтесь?!» або «Руслан Горненко, ти ж справжнiй чоловiк! Вiддай Олi олiвця i спробуй попросити його так, щоб вона його з радiстю позичила».

Одного разу я стала свiдком того, як Iрина Сергiївна пiдмiняла на уроках iншу вчительку. Про те, що все йде якось не так, я замислилася вже на перервi перед уроком, коли перед класом нас ледве не затоптали кiлька зiрвиголiв, а в самiй аудиторiї усi стояли на головах i вереск перевищував усi можливi децибели. Ситуацiя звичайна, але дiти, як правило, вибачаються, коли налетiли на старшого, i заспокоюються в присутностi вчителя. Все це дивувало й тому, що в цьому класi я була неодноразово, вiн один з найкращих, вчителька - заслужена й з великим досвiдом. Дiти завжди чемнi, слухаються з пiвслова. Тут проходять найкращi вiдкритi уроки, зразковi, i всяке таке.

Наведу свої спостереження за поведiнкою дiтей у присутностi рiдного класного керiвника - Зiнаїди Василiвни. Що б не витворяли вони на перервi, з приходом вчителя - нiби солдатики за командою «струнко» опинялися бiля парт. Руку до вiдповiдi тягнули рiвненько, пiдтримуючи iншою за лiкоть, вiдповiдали гарно, зi вступом та пiдсумком думки, в зошитах теж iдеальний порядок. Зiнаїда Вiкторiвна хвалилася, що за 35 рокiв роботи в її класах не було жодного шульги, всiх «зробила такими як треба». Вишкiл, звичайно. Але ж результати якi!

Що ж сталося з дiтьми?! Їх нiби пiдмiнили. Слова Iрини Сергiївни про те, що урок вже почався, потонули у загальному галасi, плескання у долонi та стукiт по столі теж не дали результату. Поступово все владналося i урок вдалося почати. Назвати його вдалим можна лише з натяжкою - дiти совалися на стiльцях, перешiптувалися, Iринi Сергiївнi постiйно доводилося робити зауваження. I вчителька, i клас почували себе нiяково. Традицiйна фраза «Зайчата, хто не зрозумiв, пiднiмiть лапки» призвела до тихого ступору. Дiти, як зачарованi, мовчки дивилися на вчителя, не розумiючи, що вiд них вимагають. Тиша, що зависла у повiтрi, здалася чимось неприродним, особливо пiсля постiйного шумового фону. Iрина Сергiївна прокашлялась i ще раз повторила прохання, вже по-iншому: «Дiти, хто не зрозумiв, пiднiмiть руки!» Я фiзично вiдчула, як зiтхнув клас, i звичний гомiн вiдновився.

Р. S. Пригадала, як Розалiя Йосипiвна випустила наш клас з молодшої школи й ми втрапили у «великий свiт».

На нас скаржилися усi - досвiдченi вчителi й практиканти, педагоги-органiзатори i прибиральницi, навiть воєнрук жалiвся на нашу некерованiсть. Соцiальна статистика класу теж доволi сумна: троє хлопцiв познайомилися з колонiєю для неповнолiтнiх; вищу освiту з сорока п'яти учнiв класу отримали лише восьмеро. Чому? Думаю, свої плоди дала майстерна дресура. Вирвавшись «на волю», де не було нi заборон, нi команд, ми втратили орiєнтувальний рефлекс, а дехто з нас так i не навчився контролювати себе без сторонньої допомоги.

Наступний розділ:

УРОКИ РОЗВИТКУ…


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Записки шкільного психолога» автора Горбунова Вікторія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗАЙЧАТА, ПIДНIМIТЬ ЛАПКИ“ на сторінці 1. Приємного читання.