Розділ 6 Судова влада в Гетьманщині

Хоча цивільний і кримінальний процеси були розділені, на інституційному рівні до 1763 р. це ніяк не позначалося. Усі судові інстанції розглядали як кримінальні, так і цивільні справи, але кожна на своєму рівні. Зрозуміло, чим вищим був суд, тим складніші справи йому доводилось розглядати. Існували також певні обмеження для нижчих інстанцій стосовно кримінального провадження. Так, навіть полкові суди мали узгоджувати з Генеральним військовим судом смертні вироки, особливо коли йшлося про «знатних персон». Своєю чергою нижні судові інстанції — сільські, ратушні та магістратські суди — передавали важливі кримінальні справи на розгляд полкового суду, обмежуючись попереднім слідством, допитом сторін і свідків тощо.

Найпростішим, очевидно, було провадження сільських судів, що передусім розглядали дрібні побутові конфлікти. Відповідно й складалися вони з сільського отамана, війта та кількох достойних козаків і посполитих.

Традиційним залишався склад магістратських судів у містах з магдебурзьким правом. Очолюваний війтом, він включав також міську колегію, до якої входили бурмістри, райці й лавники. В історіографії протягом тривалого часу точаться дискусії щодо поглинання міських судів полковими, але видається, що практика в різних полках була відмінною і багато в чому залежала від особи полковника, впливовості міського уряду та його здатності протистояти зазіханням полкової адміністрації на автономію міської громади загалом і судову зокрема. Участь полковника, полкового судді та полкових урядників у спільних засіданнях також зумовлювалася специфікою конкретних справ, становою належністю їхніх учасників тощо. Зрештою, полковник був не лише командувачем полку як військової одиниці, а й очільником адміністративно-територіального округу, і його юрисдикції підлягали всі справи, що виходили за межі, окреслені правом міського самоврядування. До того ж, треба думати, полковий суд не завжди мав спеціальні приміщення для засідань (насамперед у XVII ст.), тому засідав у магістраті або ратуші.

Ратушні суди на відміну від магістратських не були інстанціями самоврядних громад, тож їх юрисдикція поширювалася на звичайних міщан (зокрема і в містах з магдебурзьким правом), а також посполитих приписаних до міста або містечка сіл. Головував у ратушному суді сотник за участю городового отамана, який очолював цивільну адміністрацію, а також війта, писаря й бурмістрів.

Сотник з городовим отаманом очолювали й сотенний суд, у якому засідали також сотенні осавул і хорунжий.

Формально очолював полкове судочинство полковник, який брав участь у багатьох засіданнях полкового суду разом з полковим суддею, представниками старшини і знатного товариства. У спільних засіданнях з міськими судами також брали участь війт, бурмістри, райці й лавники.

Одностайної думки щодо організації роботи Генерального військового суду в історіографії немає. До реформування його у 1760 р. гетьманом Розумовським відомі періоди, коли у Генеральному суді засідали один або два генеральних судді, часом із призначеними гетьманом представниками генеральної старшини і бунчукового товариства, іноді генеральний суддя виносив одноосібні рішення у справах, розглядаючи їх лише разом з писарем.

Є також версія, що перша Малоросійська колегія під час своєї діяльності фактично перебрала на себе функції Генерального суду. Від 1734 р. монаршим указом було дозволено вносити апеляції на рішення Генерального суду до Правління гетьманського уряду.

Існує думка, що військові канцелярії (насамперед полкові й Генеральна) були самостійними судовими інстанціями, принаймні апеляційними. На це, зокрема, вказують і норми «Прав, за якими судиться малоросійський народ». Щодо сотенних канцелярій, то, очевидно, вони не мали жодних самостійних судових функцій. Але оскільки сотенний суд практично не був формалізований як повноцінна судова інстанція, не мав власної канцелярії, діловодства і штату судових посадовців-виконавців — усі ці функції належали сотенній канцелярії. Подібні функції, але в масштабах полку, виконували ратушні або магістратські канцелярії полкових міст, за оцінками В. В. Панашенко, приблизно до 1722 року, коли полковий суд остаточно оформився як самостійний і повноцінний уряд з власною судовою канцелярією[304]. Натомість можна припустити, що полкова канцелярія була не апеляційною інстанцією для полкового суду, а більшою мірою наглядовою або у певному сенсі касаційною, приймаючи скарги на неправомірні рішення, зловживання, а також забезпечувала організаційно діяльність суду, зокрема пов’язану з розслідуванням, виконанням вироків тощо. Важливою функцією полкової канцелярії також було ведення нотаріальних книг і надання з них виписів (утім це також стосується сотенних і міських канцелярій).

Генеральна військова канцелярія (ГВК) також не розглядала апеляції безпосередньо, а лише спрямовувала до гетьмана адресовані йому скарги на присуди Генерального військового суду. На неї також покладалось виконання вироків Генерального військового суду, забезпечення примусового виклику до нього і загальний нагляд за його діяльністю, а також загальне адміністрування, зокрема призначення комісарів для розгляду справ на місцях, доведення до відома місцевих судів розпорядчих і законодавчих актів гетьманського та імперського урядів тощо.

Очевидно, що сільські суди не мали постійних спеціальних судових приміщень і провадили свої засідання часом навіть у шинках, щодо чого знаходимо періодичні заборони, як, наприклад, в універсалі Генеральної військової канцелярії від 19 серпня 1722 р.: «…абы в сотенных того полку городках урядники суди, по своєму званию, одправовали, а особливо по селах, где як слишно нам, атамани и войти в шинковых дворах, при пиятице, за которою совершенное и зрелое в справах разсуждение быти не может, судят и на винного шию напивают; чтоб отселе в пристойных местах, непьянственным образом, но трезвим и совестним умом людей жалобливих з обжалованими справами слухали и окончували; корчемные же суды абы вовся одставлены и скоренены были — грозно, под опасением строгого карания, приказуем»[305]. Тому інструкція судам від 13 липня 1730 р. наказує, аби «по селам, в видении сотенной и городовой старшины обретаючихся, на суд сходитися к атаману или войту, не в шинковые домы»[306]. Напевно, суд збирався лише за потребою, здійснював розгляд усно й жодного діловодства не вів.

Ситуація з ратушними, магістратськими й сотенними судами не є однозначною та потребує певних пояснень. Кількість сотень протягом 1672–1782 рр., за оцінками дослідників, коливалась в межах від 174 у 1672 р. до 143 у 1782 р. (на 1725 р. — 123 сотні)[307]. Це означає, що йдеться про приблизно 145 (середня цифра) сотенних містечок, включаючи міста (переважно полкові), де квартирували по кілька полкових сотень, як, наприклад, Стародуб, Ніжин, Лохвиця. За найбільш широкими підрахунками, магдебурзьке право у тому чи іншому обсязі з них мали 21, включаючи 6 полкових (за винятком Прилук, Полтави, Миргорода і Гадяча) і Київ (з 1707 р. резиденцією адміністрації Київського полку був Козелець). Не враховуючи Києва, який дістав магдебурзьке право 1494 р., Переяслава (1585), Лубен (1591) і Пирятина (1592), решта отримала магдебурзькі привілеї у 20-40-х роках XVII ст., усі ще за часів Речі Посполитої. На жаль, матеріали магістратів і ратуш збереглися фрагментарно і стосуються діяльності лише 17 з них. Це означає, що ми не можемо впевнено говорити про існування або принаймні формалізовану діяльність ратуш у більш як 120 сотенних містечках Гетьманщини. Йдеться про так звані непривілейовані містечка, судові функції ратушних урядів яких скоріше за все не були відокремлені від суду сотенного, не мали власних приміщень і були формалізовані в межах відповідного діловодства сотенної канцелярії. Решта ратушних судів, у містечках і містах з давнішими традиціями самоврядування й організованішими міськими громадами (іноді магістрати й ратуші існували паралельно, як, наприклад, у Ніжині), вірогідно, мали більшу автономію, власні будівлі й відокремлене від сотенного діловодство. Потужні магістрати, очевидно, мали самостійні судові повноваження в межах міської громади, на відміну від ратушних і сотенних судів, постійно діючу судову колегію, яка мала засідати щодня, крім вихідних і свят, власне судове та нотаріальне діловодство[308] й переважно були виключені з юрисдикції полковника.

Щодо сотенних судів, то засідання проходили в приміщеннях сотенних канцелярій, на які було покладено також судове і нотаріальне діловодство.

Найформалізованішим і відокремленим від адміністрації став полковий суд, визначальними ознаками якого були насамперед окремий суддівський уряд, а також канцелярія на чолі з судовим писарем, об’ємне і специфічне судове діловодство (нотаріальні функції переважно належали полковій канцелярії). Суд діяв постійно, мав відповідні приміщення для засідань і архіву.

Генеральний військовий суд (ГВС) діяв постійно і разом з Генеральною військовою канцелярією перебував у місті-резиденції гетьмана. Як уже згадувалося, в різні часи він засідав у різних складах. Також широко застосовувалась практика висилання комісарів, призначених судом або гетьманом, які могли брати участь у засіданнях полкових і міських судів. Діловодство Генерального військового суду провадила судова канцелярія на чолі з писарем. Обсяг діловодства дуже поверхово можна оцінити з фрагментарно збереженого архіву за 1708–1786 рр. — бл. 4000 справ.

У конкретних цифрах судова система Гетьманщини виглядає так. Важко визначити кількість сільських і несотенних містечкових судів. Достовірної статистики щодо кількості населених пунктів Гетьманщини немає. Але, виходячи з того, що в середньому кожному сотенному правлінню підпорядковувалося 20 сіл і містечок, то можна обережно припустити, що всього функціонувало близько 3000 місцевих урядів нижньої ланки з судовими повноваженнями першої інстанції. Якщо припускати, що в кожному сотенному адміністративному центрі, окрім сотенного суду, паралельно діяв ще й ратушний (великою мірою ці суди були організаційно поєднані), тоді це дає ще близько 300 судів першої інстанції з функціями апеляційної щодо сільських. Впевнено можна говорити про 10 магістратських судів, 6 з яких належали полковим містам та один Києву, а також 7 ратушних у містах, яким свого часу було надано магдебурзьке право, в тому числі полкових, з менш потужними міськими громадами й обмеженими правами самоврядування порівняно з магістратськими містами. Десять полкових судів і Генеральний військовий суд нагорі довершують вертикаль судової системи Гетьманщини другої половини XVII ст. — 1760-х рр.

Ключовою ланкою в цій чотириступеневій системі треба визнати полкові суди. Саме вони несли найбільший тягар, щоразу більший і складніший, з розгляду численних кримінальних і цивільних справ полкової старшини, сотників і значкового товариства в першій інстанції і, слід думати, ще чисельніших апеляційних справ від двох попередніх інстанцій. Саме тому полковий суд змушений був еволюціонувати в напрямі від принагідних обов’язків полковника зі здійснення судочинства на території найбільшої адміністративної одиниці держави і суто номінальної суддівської посади до повноцінного самостійного уряду судді з власною канцелярією й усталеним колом обов’язків.

Збільшення і ускладнення обов’язків полкових судів, а з ними й Генерального військового суду, поставили на порядок денний питання реформування судової системи, яке визрівало протягом щонайменше трьох десятиліть в умах провідних правників доби, знайшло своє відображення в кількох кодифікаційних проектах та зрештою було втілено у життя Кирилом Розумовським.

Перші кроки було здійснено ще на початку 50-х рр. XVIII ст., зокрема, ордером гетьмана від 16 жовтня 1751 р. «повелено всем чиновникам, от вышнего до нижнего, по земским делам быть судимими в полкових судах»[309], що по суті перетворило Генеральний військовий суд виключно на апеляційну інстанцію, вилучаючи з його юрисдикції розгляд справ генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів у першій інстанції. Подальші кроки було спрямовано на комплексне реформування Генерального суду. А саме — ордером 17 листопада 1760 р. змінено склад суду, де відтепер мали засідати двоє генеральних суддів і десять обраних від кожного полку депутатів, а також урегульовано процедурні питання. Зокрема, було запроваджено реєстр справ і черговість їх розгляду у відповідності до нього, заборонено брати участь в апеляційному провадженні суддям, які були задіяні у вирішенні відповідної справи у нижчому суді, або їхніх власних апеляційних справ. Ордерами від 19 грудня 1751 р. і 17 листопада 1760 р. запроваджено штрафування як неправедних апелянтів, так і некомпетентних суддів, а ордером від 17 лютого 1763 р. скасовано апеляційні функції Генеральної військової канцелярії.

На підставі указу Катерини II від 8 травня 1763 р. гетьманським ордером від 2 червня 1763 р. відновлюється підкоморське провадження і вводяться підкоморські суди, а універсалом від 19 листопада того ж року — гродські й земські суди з чітко розділеними компетенциями. Сотенні суди як інстанції першого рівня було скасовано, хоча деякі дослідники припускають, що вони й надалі продовжували розгляд дрібних справ[310]. Гродські суди заступали місце полкових і мали розглядати лише кримінальні злочини в першій інстанції, незалежно від станової належності підсудних. Формально суд залишався під головуванням полковника, фактично в ньому засідав полковий, тепер гродський, суддя з кількома старшинами. Полки було поділено на 18 судових повітів, у кожному з яких створено земський суд, котрому підлягали цивільні справи в першій інстанції. Суд складався з земського судді, підсудка і писаря. При гродських і земських судах, а також у кожній сотні було введено посади возного. Підкоморські суди, які складалися з підкоморія й коморника, також впроваджено в кожному судовому повіті. Їхній компетенції підлягали справи, пов’язані з розмежуванням спірних земель. Генеральний військовий суд залишився єдиною апеляційною інстанцією для всіх інстанцій першого рівня.