Розділ 6 Судова влада в Гетьманщині

Як наслідок, Гетьманщина отримала простішу, професійнішу та ефективнішу систему судових установ, що, як утім і попередня за своєю суттю, спиралася на русько-литовсько-польську традицію, але тепер вповні їй відповідала з організаційної точки зору.

Розглядаючи систему судочинства як засіб здійснення судової влади, не можна лишати поза увагою не тільки її інституційний сегмент, а й тісний зв’язок із законодавством, адже суд має діяти відповідно до закону й у межах закону. Не менш важливою видається доктринальна складова, що, з одного боку, визначає принципи судочинства, а з іншого — його відповідність уявленням про правосуддя. Доктрина в цьому разі тісно пов’язана із законодавством, яке зрештою і встановлює ці принципи. От як формалізує їх Ф. Чуйкевич у «Суді та розправі в правах малоросійських»[311]: 1) незалежність суду, обрання суддів та їх професійність; 2) рівність перед судом; 3) ієрархічність судових інстанцій і розподіл їх компетенції; розділення цивільного і кримінального права, відповідно цивільного і кримінального судів першої інстанції, процесу, приватної і урядової позовної ініціативи; 4) пріоритет процедури; 5) відкритість і змагальність процесу; 6) прийняття рішень суддею на підставі доказів і внутрішнього переконання. До цих принципів російська юстиція звернеться більш ніж сто років по тому під час судової реформи Олександра II.

Безпосереднім натхненником реформи 1760-х рр. був саме Ф. Чуйкевич, у трактаті якого закладено її підвалини. Це була не лише спроба вдосконалення судової системи, але водночас відповідь на виклик упорядкування права, зумовлений кризою його джерел, яка, своєю чергою, характеризувалася двома найважливішими факторами: 1) численністю і насамперед суперечливістю законодавчих актів різного рівня та змісту імперської і гетьманської влади, що перебували в постійному протистоянні в межах правового поля Гетьманщини; 2) невідповідністю судової системи (застарілої, спрощеної початковим військовим устроєм і пов’язаної з адміністрацією) реаліям суспільно-правового життя Гетьманщини другої половини XVIII ст. За М. Вебером, прогрес права відбувається в напрямі постійно зростаючої раціоналізації, що спричинює спеціалізацію і бюрократизацію. Завершенням такої раціоналізації є кодифікація права. Цими рисами позначено усе європейське XVIII ст. з його раціональним абсолютистським позитивізмом і просвітницькою філософією природного права. Можна з певністю стверджувати, що для української політично-правової системи цього часу, яка перебувала в процесі активної раціоналізації і основною рисою якої стала переорієнтація на цивільне суспільство, були характерні бюрократизація (в позитивному сенсі слова) і спеціалізація насамперед адміністрації і судових установ.

Кодифікація для Гетьманщини стала не лише засобом упорядкування права, але найголовніше — чинником легалізації власної судової системи і принципів судочинства, так не схожих на систему судочинства метрополії. Висока інтенсивність кодифікаційного процесу припала на кінець 20-х — другу половину 60-х років XVIII ст. і виявилася в масштабній діяльності кодифікаційної комісії 1728–1743 рр., численних приватних компіляціях (зокрема Ф. Чуйкевича) і резонансній участі різних верств українського суспільства в підготовці наказів до загальноімперської законодавчої комісії 1767 р. Цей різноплановий процес, в орбіту якого була втягнута значна група правників, обертався довкола нормативного комплексу, сформованого протягом XVI ст., і був спрямований на відновлення і впорядкування правового життя, що було знищено революцією та Руїною у другій половині XVII ст. По суті він спирався на традицію права Речі Посполитої, яка століттям раніше виробила основні принципи судочинства як на законодавчому рівні, так і в правозастосовній практиці.

6.3. Суддівство

В історії Гетьманщини суддівська страта та доволі велика група осіб, які брали участь у кодифікаційному процесі (як на офіційному, так і на приватному рівнях), були тісно пов’язані між собою і фактично, як побачимо далі, утворювали єдину професійну спільноту.

Подібно до того, як ложові суди були ключовою ланкою в системі судових установ Гетьманщини, пожові й до певної міри генеральні судді (більше «політична» посада), а після реформи — гродські, земські і підкоморії, утворювали професійну страту службовців від юстиції. Усі суддівські посади, включаючи міські, були виборними. Виборність суддів відповідала традиції правової культури Речі Посполитої. Про це красномовно свідчать порядок обрання, приведення до присяги, а також вимоги до претендентів на суддівство, базовані на нормах Литовського статуту і збірниках німецького міського права. «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали віковий, майновий і освітній ценз, моральні якості, вимоги до цивільного стану, громадянського статусу і конфесійної належності майбутніх суддів. Отже, «в чин судейский имеют быть избираны люди достойный, заслуженный, в верности императорскому величеству не подозрителныи, добросовестный, грамотный, в правах искусный, управителныи, из законного супружества рожденный, чесного обхождения, в словах и в делах постоянный, да оные ж избираемыя персоны были б совершенных лет, по крайней мери не менше 25 и не вышше 70, а не избирани б были немии, глухии, лишенный ума, и изувеченный на здоровю, ни пяници, ни лихоимци, ни мздоприемныи, ни иноземци, ни новокрещенныи, ни в клятве сущии, ни опубликованный безчестными, також неверный, отступники от веры християнския и геретики». Обирати треба «…не излишне богатых, который общество утеснять обыкли, но и не веема скудных, который ради скудости служит паче, а не судить способны, но средных»[312]. Важливим критерієм була також осілість: «владение свое в том полку имеющий», — цитує А. Й. Пашук один з гетьманських універсалів[313]. Обов’язок судді — «судить по сему праву и по написанним в нем артикулам; по своєму же умствованию, догаду, самомнению и по собственному знанию ничего не судить и не приговоривать, но по силе производимых в суде речей и по правил ным сторон доказательствам приговор чинить имеет»; «не смотря на лица, без всякия страсти, гнева, злобы, милости, страха, похлебства, поноровки, дружбы, по самой истине, за совесть и по правам, безволокитнно и без богоненавистного лицемерия и противны истине проклятых користей»[314].

За підрахунками, переважно базованими на даних Юрія Гаєцького[315], можна говорити про групу зі 107 осіб, які очолювали полкові суди в період з 80-90-х років XVII ст. до кінця 70-х — поч. 80-х років XVIII століття, а також 19 генеральних суддів з 1672 по 1776 роки. Треба підкреслити умовність цих підрахунків, оскільки Ю. Гаєцькому були доступні лише опубліковані джерела, незначні уточнення внесено на основі архівних матеріалів, переважно документів Генеральної військової канцелярії (ф. 51 Центрального державного історичного архіву України, м. Київ). Цей перелік не містить асесорів Генерального військового суду, а також військових канцеляристів, принаймні службовців Генерального військового суду, які грали помітну роль у судовому провадженні та з лав яких рекрутувалося значне число суд дів різного рівня. Обмеження хронологічними рамками викликано браком систематично збережених архівних матеріалів практично до початку XVIII ст., а також упевненістю, що, лише починаючи від 80-х років XVIII ст., можна спостерігати більш-менш усталену судову систему.

Це було приблизно три покоління переважно середньої старшини, старше з яких народжене у 50-60-х рр., друге — у 80-90-х рр. XVII ст., третє — у 10-20-х рр. XVIII ст. Відповідно пік кар’єри для кожного з них припадав на 80-ті роки XVII ст., 10-ті—30-ті та 40-ві — 70-ті роки XVIII ст. Переважно це були нащадки колишньої реєстрової старшини (Чуйкевичі, Буцькі, Берло) і частково — шляхетських родів, що свого часу підтримали повстання Б. Хмельницького (Сулими, Александровичі, Лазаревичі, Забіли, Домонтовичі, Лукомські). Дитинство і юність першого з цих поколінь припали на буремні роки Руїни, із закінченням якої та поступовим переходом до налагодженого цивільного життя на перший план вийшли нові соціальні настанови і цілі, пов’язані насамперед з освітою та цивільною кар’єрою. Хоча старшина й належала до військового стану, за собою вона мала усталену традицію служби у місцевих судово-адміністративних установах за часів Речі Посполитої, в політичній культурі якої судовій владі належало чільне місце. Переважно це був досвід канцелярської й адвокатської служби, на теренах якої обертались династії дрібної шляхти[316]. Цей досвід успішно був перенесений на ґрунт Гетьманщини, де відправлення правосуддя вважалося гідним і самостійним видом служби.

Освіта була одним із визначальних чинників у службових настановах і запорукою не лише успішної кар’єри, а й зрештою і соціального статусу. Більшість представників усіх трьох поколінь суддів пройшла навчання в стінах Києво-Могилянської академії (далі — КМА), хоч деякі з них були випускниками або починали освіту в Чернігівському колегіумі чи Львівській братській школі, як, наприклад, Микола Ханенко. Освітній курс часто продовжувався до класу філософії включно, тривав до 12 років і давав добрі знання латини, грецької і польської (часто німецької), поетики, риторики і філософії (включаючи класичну і польську літературу). Серед студентів класу філософії джерелами зафіксовані, зокрема, Яків Огронович[317], згодом прилуцький полковий суддя; його однокласники, а в подальшому колеги по кодифікаційній комісії 1728–1743 рр.: Василь Лисаневич, мглинський сотник Стародубського полку, який хоч і не обіймав суддівського уряду, але був автором ключових глав про судоустрій «Прав, за якими судиться малоросійський народ», а також автором перекладу з латини Speculum Saxonum[318], і Василь Стефанович, лубенський полковий суддя, один з голів кодифікаційної комісії, згодом один з ініціаторів звернення 1767 р. до Катерини II від Лубенського полку під час роботи Комісії для складання проекту Нового Уложения. До дещо старшого покоління належав, напевно, Іван Борозна, генеральний суддя і голова кодифікаційної комісії, який народився у 1690-х і закінчив КМА у 1716 р.[319] (ймовірно закінчив клас богослов’я). Деякі з майбутніх суддів і правників продовжували своє навчання за кордоном, як, наприклад, В. Стефанович, який 5 років після закінчення КМА навчався в університетах Саксонії, Моравії, Чехії, Віденському університеті й дістав диплом магістра філософії Леопольдинського університету, В. Лисаневич, який вивчав право у Кенігсберзі. Свою історію навчання оповів Стефан Лукомський (починав кар’єру канцеляристом ГВК, член кодифікаційної комісії, 1750 р. — полковий суддя «в первой вакансе», чекаючи на посаду, засідав у ГВС): 1722 р. «оконча в Киеве часть учения своего, ходил в чужестранные край, надеясь тамо оное латинское совершить учение», але через хворобу залишився в Польщі, «где ради преследования за благочестие греческого исповеданния и что малороссиянин, не мог там долее учения своего иметь и не соверша оного, в 1726 году возвратился паки по прежнему в Киев, где и совершил богословию» (закінчив повний курс, тобто богословський клас)[320].

Більшість старшини пов’язувала себе і майбутнє своїх нащадків з Гетьманщиною і залюбки відряджала дітей на навчання за кордон, навіть за мінімальної можливості. За оповіддю сучасника про Петра Валькевича, який починав кар’єру канцеляристом ГВК, згодом став реєнтом ГВК і генеральним осавулом, він ще, будучи реєнтом ГВК, «довольную во всей Малоросии силу тогда имел». Інший сучасник згадує, що Валькевич «изобиловал разумом, а наипаче знанием прав» і що «государь Петр Великий, познав его дарования, при случае взятия под стражу Полуботка с товарищи, предлагал ему остаться при его особе, но склонность эюить на своей родине и чаяние быть в оной в большом чине побудили его просить об отписке в дом»[321]. Доволі показовим є відоме «увещаніе» Миколи Ханенка синові Василеві, відправленому для продовження розпочатого в КМА навчання до Німеччини: «Обучаться тебе латинского и французского языков, не забывая и немецкого, а если допустит время, хотя и других каких; и такой успех в оных стараться получить, чтоб могл еси чинно и свободно оными разговаривать и самым изрядным стилем писать, найпаче же и всяких высоких авторов на тых языках не токмо читать, но и переводить и толковать был бы еси достаточен. А сверх языков должен щєи обучаться совершенно церковной и светской генеральной и партикулярной истории, також ученью поетики, риторики с стилем, логики, физики, метафизики, хотя по части. Да от математики, арифметики, логистики и астрономики, геометрии, тригонометрии и геометрии — практики, тоесть геодезии, архитектуры воинской и гражданской, географии, этики, экономики, политики, юриспруденции и механики, да и протчего; в том числе хоть бы какого художества честного, например, фехтуры, т. е. живопиства, музыки, либо какого другого майстерства, что честному и ученому человеку к знанию и искуству благопристойно. Чему же из вышеписанных наук либо художеств обучаться будешь, то старайся чтоб в том учении и искустве получить тебе совершенную теорию и практику, дабы за возвращением твоим в отечество наше показал еси в самой вещи яко не всуе в чужих краях было твое обращение и в науках не непрасно потеряно твое время»[322].

Хоча правничого факультету в КМА не було, практичні навички з судового діловодства майбутні правники починали опановувати під час навчання в інших класах (граматики, риторики), продовжити освіту можна було у Глухівському канцелярському курені при ГВК, де навчали правничим і камеральним дисциплінам, а також військовій справі, музиці тощо[323]. Важливим чинником у навчанні, а також повсякденному вжитку професійною канцелярською і суддівською спільнотою був обіг правничої літератури. Не буде зайвим у цьому зв’язку згадати і про книгозбірню КМА, і особисті бібліотеки, як наприклад, М. Ханенка, а також численні посібники-збірки норм діючого права, що мали поширення у приватних колах, і обов’язкові атрибути судових канцелярій — Статут, Саксон, Прядок, т. зв. письмовники — посібники з судового діловодства[324].

Хоча козацьке військо протягом першої половини XVIII ст. бере участь у постійних походах, основною стратегією великої групи старшини залишається орієнтація на цивільну кар’єру, насамперед пов’язану з судовою системою. Проект навчання козацьких дітей грамоти лубенського полковника І. Кулябки був схвалений гетьманом і поширений на всі полки під контролем ГВК. І. Кулябка писав у листі (1758 р.) до К. Розумовського, що у багатьох сотнях полку «ощущается большой недостаток при замещении тех сотенных урядов, на которые почти необходимо требуются грамотные люди, например сотенные комиссары, вследствие чего в некоторых сотнях не только есаулов и хорунжих нельзя найти грамотных, но даже и на должности сотенных атаманов не находится таковых». Після навчання синів виборних козаків і заможних підпомічників передбачалося рекомендувати «для определения в сотенные правления и в пожовую канцелярию». Тих, що «неспособны к обучению грамоты» або будуть «в летах перерослыми», навчали військової справи, «экзерциции»[325].

Можна умовно вирізнити кілька типів кар’єри в межах групи полкових суддів: суто цивільну, напіввійськову і політичну. Як правило, по закінченні навчання майбутні судді починали службу в Генеральній військовій або одній з полкових канцелярій. Згодом одні з них діставали титул військового канцеляриста і посаду полкового писаря, з якого й обирались на уряд полкового суддівства, часто закінчуючи кар’єру полковими обозними. Так, наприклад, Леонтій Грановський був полковим писарем з 1723 р., від 1736 р. — ніжинський полковий суддя, від 1746 р. — полковий обозний, у 1749–1763 — головний екзактор індуктового збору[326]. Його наступник, Василь Кулаковський, який обіймав уряд ніжинського полкового судді від 1746 р. і гродського судді в 1763–1769 рр., перед тим теж був військовим канцеляристом, а згодом — полковим писарем[327]. Григорій Сахновський, суддя Полтавського полку у 1738–1768 рр., згодом — земський суддя до 1772 р., починав військовим канцеляристом ГВК, а закінчив кар’єру полковим обозним (останнім у Полтавському полку)[328]. Яків Огронович — прилуцький полковий суддя у 1734–1760, а у 1767–1770 рр. — полковий обозний[329]. Полковими писарями до обрання на суддівську посаду були Іван Столпановський, київський полковий суддя в 1737–1745 рр.[330]; Зиновій Борсук, київський полковий суддя в 1754–1758 рр.[331]; Федір Козачковський, миргородський полковий суддя в 1754–1767 рр.[332]; Яким Канівський, переяславський полковий суддя в 1751–1764 рр.[333]

Для інших суддівська посада була проміжною між військовими урядами і участю в походах. Здебільшого урядом, що передував суддівству, був сотницький або полкового осавула, а наступним — полковницький. Це, зокрема, Роман Лазаревич, ніжинський полковий суддя в 1710–1726 рр., перед тим воронізький сотник, а під час суддівства протягом року — наказний полковник[334]; Григорій Буцький, суддя Полтавського полку в 1719–1728 рр., перед тим полковий осавул і обозний, а під час суддівства — наказний полковник[335]; Іван Маркович, прилуцький полковий суддя в 1719–1724 рр., перед тим — полковий сотник[336]; Семен Максимович, лубенський полковий суддя в 1731–1743 рр., перед тим сотник однієї з сотень Київського полку; Олександр Солонина, київський полковий суддя в 1746–1752 рр., перед тим — гоголовський сотник, після суддівства — полковий обозний[337]; Петро Дараган, переяславський полковий суддя в 1764–1781 рр., перед тим — кропив’янський сотник[338]. З цього ряду випадає постать Павла Скорупи, який починав від 1738 р. військовим канцеляристом, від 1741 р. служив писарем при генеральному обозному Я. Лизогубі й водночас у 1741–1756 рр. був вакансовим полковим суддею, але, незважаючи на зв’язки, допомогу батька і гроші, суддівства не дістав, а тому від 1760 р. розпочав військову кар’єру. Проте під час вакантного суддівства він засідав у ГВС, а також брав участь у роботі третейських судів[339].

До третього типу кар’єри належать усього кілька осіб: Михайло Забіла — генеральний суддя в 1728–1740 рр., перед тим — ніжинський полковий суддя в 1727–1729 рр.; Іван Hoc, який пройшов шляхом городового отамана (1671р.), полкового осавула (1685–1687 рр.), наказного полковника (1690 р.), полкового судді (1695–1703 рр.), полкового обозного (1706 р.), полковника (1709–1712 рр.) і, зрештою, генерального судді (1715 р.); Микола Ханенко-стародубський полковий суддя (1727–1738 рр.), згодом — генеральний бунчужний.

Як бачимо, представники першого типу кар’єри, як правило, найдовше перебували на суддівських посадах, переважно від 10 до 30 років у період між 1736 і 1772 рр. Для другого типу суддівство (загалом менш тривале — від 5 до 17 років) було завершальним етапом кар’єри, переважно після обіймання сотенних урядів, для них також характерним було посідання наказного полковництва, що, треба думати, свідчить про непересічний як військовий, так і адміністративний, досвід. Третій тип представлено членами найбагатших і найуспішніших старшинських родин Гетьманщини, для яких полкове суддівство було лише проміжною ланкою на шляху до одного з генеральних урядів.

Щодо генеральних суддів, то це були одні з найвпливовіших представників старшини, які здебільшого посідали також уряди генерального писаря (перед або після суддівства). Середня тривалість перебування на посаді у них коливалась у межах від 9 до 13 років, за кількома винятками[340].

Типи й етапи кар’єри, без сумніву, пов’язані не тільки з рівнем освіти, а й з походженням, і багато в чому залежали від зв’язків, що набувалися не лише дружбою, а й через родинні стосунки. Треба сказати, що в тогочасному суддівському середовищі такі зв’язки простежуються досить явно. Передусім ідеться про суддівські династії, яких ми нарахували щонайменше одинадцять. Це відомі старшинські роди, про походження яких здебільшого вже йшлося вище. Як правило, це представники кількох поколінь, що обіймали полкові, а іноді й генеральний суддівські уряди, у першому випадку переважно в межах полку. Невисокий рівень мобільності загалом був характерним явищем для старшинських родів, які намагалися концентрувати маєтності і вибудовувати кар’єри на території одного полку, забезпечуючи у такий спосіб спадкоємність поколінь і підтримку одне одному. У Ніжинському полку це дід і онук Лазаревичи Роман (1710–1726 рр.) та Іван (1740–1766 рр.), які обіймали полковий суддівський уряд протягом 42 років, а також непересічна династія Чуйкевичів. У Полтавському полку — батько і син Петро (1687–1700 рр.) і Григорій (1719–1728 рр.) Буцькі, разом 22 роки на уряді, а згадуваний Григорій Сахновський (1738–1768 рр.) був обраний на уряд за генерального суддівства його діда по матері М. Забіли (1728-1740рр.). У Прилуцькому полку — батько і син Огроновичі урядували разом 29 років, а Іван і Яків Александровичі, також батько й син, 20 років. У Київському полку суддями були Роман (1670-ті — 1680-ті рр.) та Ілля (1717–1734 рр.) Жили. В Чернігівському полку судили четверо Мокрієвичів (1686–1739 рр., з перервами) і двоє Томар, зятем одного з яких, між іншим, був Григорій Стороженко, член кодифікаційної комісії. В Стародубському полку 27 років з перервами урядували троє Рубців, у Миргородському полку 36 років поспіль (1715–1752 рр.) полковий уряд належав Матвію і Федору Остроградським, від 1764 р. упродовж 11 років переяславське полкове суддівство належало Івану і Матвію Берлам. Інший переяславський полковий суддя, Олександр Сулима (1712–1719 рр.), був дідом останнього генерального судді Якима Сулими (1763–1776 рр.).

Простежуються також династичні зв’язки, не конче пов’язані з суддівством усіх членів родини, зокрема згадуваний уже Павло Скорупа був онуком дуже впливового Дем’яна Скорупи, послідовно лавника, райці і бурмістра Стародубського магістрату (1701–1714 рр.), до якого дуже прихильно ставився гетьман Іван Скоропадський[341].