Розділ 6 Судова влада в Гетьманщині

Шлюбні пов’язання в правничому середовищі — окрема широка тема. Тут, як показовий приклад, можна згадати активного члена кодифікаційної комісії 1728–1743 рр., ічнянського сотника Григорія Стороженка, правнука Богдана Хмельницького, родовід якого пов’язує його самого та його синів через шлюби з Томарами, Лизогубами, Горленками, Лисенками, Ханенками, Борознами[342]. Або Миколу Ханенка, який оженився на дочці Петра Корецького Уляні й у такий спосіб поріднився з найзаможнішими родами Стародубщини: Шираями, Миклашевськими, Скорупами, Гамаліями, Корецькими.

Говорячи про приятельські стосунки, не можна оминути групи учасників кодифікаційної комісії, декотрих з яких пов’язувала дружба ще зі шкільної лави, як згадуваних уже Я. Огроновича (батько якого, між іншим, приятелював з Г. Грабянкою, козацьким літописцем і в 1717–1723 рр. гадяцьким полковим суддею), В. Лисаневича і В. Стефановича. У цьому колі спілкування — високоосвічені й досвідчені адміністратори й правники, що належали до середнього і вищого прошарків української старшини. Багато з них, однолітки і старші люди, приятелювали, обмінювалися книжками і спілкувалися між собою на професійні, історичні, інші теми. Деякі з них, такі як Микола Ханенко і Степан Лукомський, відомі своїми літературними талантами. Крім уже згаданих, до цього приятельського кола належали Федір Чуйкевич, Петро Валькевич, Василь Кочубей, Яків Лизогуб, Василь Савицький та інші. Микола Ханенко неодноразово згадує у своєму щоденнику про участь Федора Чуйкевича у неформальних обговореннях тексту «Прав, за якими судиться малоросійський народ» і, напевно, дискусіях на професійних і дружніх зустрічах членів кодифікаційної комісії 1722–1743 рр. у Глухові під час остаточного опрацювання тексту «Прав» на початку 40-х[343].

Видається, що цих дуже різних за статками людей, крім приятельських стосунків і спільних професійних зацікавлень, об’єднувало дещо більше. Загалом служба не давала пересічній українській старшині великих винагород, навпаки, служити доводилось переважно «власним коштом»[344]. Хоча час від часу старшина діставала пожалування, але не завжди «на вічність», часто «доживотні». До того ж українська практика спадкування зобов’язувала батьків до поділу маетностей між дітьми, які свого часу теж мали відправляти з них службу. Це призводило до дрібнення майна і зменшення доходів, що врешті негативно відбивалося на здатності багатьох нести службу. Правда, деякі дослідники вважають, що полкові судді діставали рангові маєтності, наприклад, В. Панашенко наводить дані про маєтності полкової старшини Чернігівського полку за 1729–1730 рр., де на ранг полкового судді призначено 28 дворів[345]. Але скоріше за все це було винятком. Упорядники «Прав» в «Комиссии перевода и свода книг правных проектах» скаржаться, що «болшая часть тех судей в полках есть, котории ни определенного на ранг их и никакого награждения не имеют же»[346]. Тож, наприклад, статки Ф. Чуйкевича, якщо порівнювати з маетностями його приятелів Ханенка і Кочубея, виглядають більш ніж скромними, але все ж були цілком достатніми для безбідного й гідного існування і виконання службових обов’язків, часто-густо пов’язаних з роз’їздами й участю в походах. Показово, що середні статки не знижували статусу Чуйкевича ані в колі його заможних друзів, ані в очах високих російських посадовців і генералів. В обох випадках професійні якості Чуйкевича-правника відігравали, хоч і по-різному, але визначальну роль у підтримці його високого соціального статусу. Це той вид професіоналізму, зокрема суддівського, який Толкотт Парсонс описує як «специфічність функції», коли професіонал, наділений реальною владою лише в окремій царині, здійснює її над людьми, що часом стоять вище нього, при цьому виникає не лише нова форма влади, а й особливий етос, який дає професіоналу відчуття власної відповідальності, цілей і значення[347]. До певної міри це можна поширити й на весь суддівський корпус Гетьманщини.

Питання статусу також добре унаочнюється через призму його сприйняття владою, наприклад, у реєстрах полкової старшини полкові судді посідають третю сходинку після полковника й обозного[348], пореформені підкоморії за зразком Литовського статуту проголошені першими після полковника, а земських суддів прирівняно до «первостатейных» бунчукових товаришів. «Права, за якими судиться малоросійський народ» в «Степенном малороссийских воинского звания чинов порядке» відносять генеральних суддів, писаря ГВС, полкових суддів і військових канцеляристів до «статского» правління й прирівнюють полкових суддів до другого генерального хорунжого, а військових канцеляристів — до сотників[349].

Нам відомі професійні критерії і моральні засади суддівства, описані «Правами» й цитовані вище. Однак брак масових матеріалів приватного характеру — листів, щоденників, спогадів, літературних, філософських і правових праць — ускладнює дослідження світосприйняття, цілей і цінностей у ставленні до службових обов’язків, зрештою культурних впливів — факторів, що формують етос. Та все ж нечисленні «прямі» джерела й опосередковані дані дають змогу зробити деякі узагальнення. Показовою видається тут постать Федора Чуйкевича, відомого правника, судді з майже тридцятирічним стажем, представника правничої династії, члени якої обіймали суддівські уряди протягом більш як півстоліття. Це освічений інтелектуал, уся службова біографія якого була пов’язана з цивільною службою у правовій сфері, власне з вищими судовими установами Гетьманщини. Порівняно невеликі статки й відсутність амбіцій найвищого кар’єрного росту не зменшили високого соціального статусу, професійного визнання й затребуваності Чуйкевича. Очевидно, свідоме обмеження власних кар’єрних прагнень посадою судді Генерального суду є свідченням професійної відданості праву, а спрямування зусиль на реформування судової системи і процесу — спроб реалізувати професійні ідеали, сформовані традицією, освітою, кар’єрою та оточенням[350]. На окрему згадку заслуговує участь українського суспільства у виборах депутатів, у складанні та прийнятті наказів до Катерининської законодавчої комісії, що була просякнута ідеєю автономізму, прагненням відстояти власну правову традицію, коли нова шляхта показала себе найбільш політично свідомим станом[351]. Показовою з точки зору патріотичної солідарності, і найголовніше — корпоративної етики, є позиція призначених суддів у справі заарештованої Румянцевим ніжинської опозиційної шляхти, підданої спеціальному військовому суду: дехто з суддів удав із себе хворого, 5 подали у відставку, решта — не з’явилися на судові засідання[352].

Узагальнюючи, можна впевнено говорити, що суддівство набуло в Гетьманщині XVIII ст. певних ознак професії. В орбіту здійснення судочинства протягом століття була так чи інакше втягнута значна кількість старшини різного рівня. Здобувши освіту, що стала важливим чинником побудови кар’єри, більшість молоді зі старшинського прошарку набувала першого службового досвіду в канцеляріях різного рівня. Це відкривало шлях до подальшої цивільної кар’єри, зокрема судової, а з нею і статусу. Разом з усією судовою системою суддівський уряд еволюціонував у бік професіоналізації, зменшення залежності від виконавчої влади й усталення етичних засад і принципів судочинства.

Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Судова влада була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «аполітичними» верствами суспільства як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус, представлений як козацькими, так і міськими судовими урядовцями від генеральних і полкових суддів до війтів, бурмістрів, райців, возних і судових писарів, мав усі ознаки професійної корпорації. Судове діловодство формалізовано з виокремленням спеціальних підрозділів оповіщувальної, слідчої, процесуально-вирокової і нотаріальної документації[353]. Кримінальний процес був заснований на судовому дослідженні фактів, цивільний залишався контроверсійним, а доказова система базувалася на документальній традиції та інститутах свідків і присяги. Існував очевидний поділ на публічну й приватну сфери. Цивільне право як галузь останньої складалося з чотирьох класичних для Європи частин, відомих ще римському праву: права спадкування, права осіб, речового й договірного. Своєю чергою, вони мають дальший поділ: право спадкування — на спадкування за законом і заповітом; право осіб — на інститути шлюбу, опіки, батьківської влади та ін.; речове право — на володіння й неволодіння; договірне право — на договори й делікти тощо[354].

Гетьманщина успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Цей непересічний спадок уповні був засвоєний нею. За зауваженням американського історика Р. Лорда, Річ Посполита виявилася «найбільшим і найамбітнішим експериментом з республіканською формою правління, відомим світові з часів римлян». «Вітчизна, — за висловом одного польського магната у 1620-х роках, що описує кредо аристократії, — полягає не в стінах, кордонах, чи добрах, а в здійсненні законів і свободи». Відомий голландський правник Гуго Гроцій писав у листі до польського приятеля: «…Свобода думати, що захочеш, і говорити, що думаєш, ґрунтується серед вас на законах королівства»[355]. Незважаючи на свої недоліки, польське республіканство з його політичною та правовою системою було важливою школою для української шляхти (не забуваймо, що русини-українці складали найбільшу етнічну групу на території Корони, що робило їх третьою, хоч і не визнаною офіційно, нацією Речі Посполитої). Перефразуючи Вандича, можна сказати, що саме політична нація сформувала і зберігала українську ідентичність та цінності, а республіканська традиція підтримувала своєрідне громадянське суспільство, що існувало під владою чужих держав[356].