Розділ 11 Становлення судової влади у незалежній Україні

Глава 19 Конституції Української РСР, що регламентувала статус прокуратури, у відповідності до згаданих конституційних змін визначила, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюють Генеральний прокурор Української РСР і підлеглі йому прокурори (ст. 162). Згідно зі ст. 163 Основного Закону Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою Української РСР, був відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. Генеральний прокурор мав повноваження призначати на посади прокурорів областей, районних та міських прокурорів. Строк повноважень Генерального прокурора Української РСР і всіх прокурорів нижчого рівня встановлювався у межах п’яти років (ст. 164).

Окрім того, на конституційному рівні було закріплено, що органи прокуратури у здійсненні своїх повноважень є незалежними і керуються Конституцією Української РСР та чинними законами. Організація і порядок діяльності органів прокуратури Української РСР визначаються Законом про прокуратуру Української РСР (ст. 165).

Таким чином, на конституційному рівні були започатковані принципові зміни в системі відносин між прокуратурою і судом. Раніше нагляд прокуратури поширювався і на судову діяльність, реалізуючись у ряді процесуальних форм: як у кримінальному, так і в цивільному, судочинстві прокурор мав повноваження опротестовувати незаконні та необґрунтовані, на його думку, судові рішення, у той час як сторона мала право лише на оскарження; при перегляді судових рішень у порядку нагляду повноваження відповідних прокурорів на протест прирівнювались до відповідних повноважень голів судів вищого рівня та їхніх заступників, при цьому за прокурором також закріплювалось повноваження щодо надання висновку на предмет законності; в процедурі перегляду у порядку нагляду прокурор був наділений повноваженням призупиняти на певний час виконання опротестованого судового рішення, що набуло чинності; у цивільному судочинстві прокурор мав право надавати висновки на предмет законності в усіх судових інстанціях, при цьому при розгляді справи по суті висновок прокурора надавався після судових дебатів і сторони не мали можливості його оцінювати та висловлювати заперечення. Саме ця невідповідність демократичним принципам незалежності суддів, рівності сторін та змагальності судочинства отримала конституційний імпульс на поступове виправлення.

Законом УРСР Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР[1056] від 19 червня 1991 р. систему державних арбітражів було конституційно трансформовано в систему арбітражних судів. Зокрема, у главі 18 Суд і арбітраж ст. 161 було викладено у такій редакції: «Вирішення господарських спорів в Українській РСР здійснюється Вищим арбітражним судом Української РСР, арбітражними судами Кримської АРСР, областей, міста Києва. Втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність арбітрів арбітражних судів щодо вирішення спорів не допускається». Із цього слідувало: 1) об’єднання різних видів арбітражу в єдину систему; 2) перейменування державного арбітражу на арбітражний суд; 3) залишення системи вирішення господарських спорів у відокремленому від загальної судової системи вигляді.

Ці зміни були продиктовані законодавчими перетвореннями на загальносоюзному рівні. Так, відповідно до Закону СРСР Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного арбітражу, прийнятого 26 грудня 1990 р. на З’їзді народних депутатів СРСР, ст. 163 Конституції СРСР у новій редакції передбачала, що вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створеними в республіках органами для вирішення господарських спорів. Виходячи з вимог цієї загальносоюзної конституційної норми, Верховна Рада СРСР 17 травня 1991 р. прийняла Закон СРСР Про Вищий арбітражний суд СРСР і Закон СРСР Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР[1057].

Таким чином, у період, що передував проголошенню державної незалежності, вітчизняне правосуддя опинилось на перетині двох масштабних соціальних перетворень. З одного боку, у 1987–1991 рр. відбувався загальносоюзний процес демократизації, в рамках якого проводилося реформування системи юстиції, а з іншого — набував обертів рух на утвердження національної державності. Відтак трансформація в галузі судівництва відбувалась під впливом як політико-правових і законодавчих рішень, що приймались у рамках союзної держави, так і відроджуваної української національної свідомості, законодавчим виразом якої стали постулати Декларації про державний суверенітет України.

У цей короткий перехідний період фактично окреслювались основні контури майбутньої системи українського правосуддя та з’являлися паростки судової влади. Зокрема, відбулося розширення судової юрисдикції. Чисельні позасудові й квазісудові органи поступово перетворювались на судові інституції. Почалося відокремлення судових органів від системи органів державного управління.

Республіканська юридична система активно набувала потенцію самостійності й самодостатності. Посилилась роль суду в загально-соціальному масштабі. Зміцнились гарантії суддівської діяльності. І, нарешті, започаткувались кардинальні зміни у правосвідомості суддів та перетворення у правничому середовищі.

У відповідь на події 19 серпня 1991 р., кваліфіковані як спроба державного перевороту, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, яким відновила тисячолітню традицію національного державотворення та реалізувала вимоги Декларації про державний суверенітет України, перш за все право самовизначення української нації.

З моменту схвалення цього історичного конституційного акта всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. на території України правопорядок став спиратись виключно на Конституцію та закони України. Тепер де-юре остаточно розірвався правовий зв’язок між вищими органами юстиції і прокуратури Української Республіки та Радянського Союзу. Міністерство юстиції УРСР, Верховний Суд УРСР та Прокуратура УРСР набули статусу в абсолютному вимірі вищих органів, відповідно юстиції, судів та прокуратури.

Процес формування національної системи правосуддя відбувся без зовнішніх ускладнень. «Пуповина», якою республіканська юридична система була зв’язана із загальносоюзними органами, «пересохла» швидко та безболісно, без політичного та юридичного протиборства.

На момент проголошення української державності в суспільстві лише народжувалося розуміння судової влади. Попередня ідеологія, доктрина і практика виходили з ідеї всевладдя Рад (радянської влади), в якій суду відводилась роль лише інструменту реалізації соціалістичної загальнонародної влади. Законодавство і доктрина оперували лише поняттями «суд», «правосуддя», всіляко уникаючи згадки про суд як владу. Посада судді де-факто пов’язувалась із необхідністю членства у комуністичній партії, а судді вищих судів належали до партійної номенклатури. На суд, окрім здійснення правосуддя, покладалися функції боротьби зі злочинністю та профілактики злочинів, функції виховання громадян у дусі соціалістичної законності, утвердження єдиної радянської ідеології.

На момент проголошення державної незалежності в систему судів Української Республіки входили: Верховний Суд Української РСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 149 Конституції УРСР, ст. 20 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР від 5 червня 1981 р.).

Система вирішення господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями перебувала у перехідному стані. Це був рух від адміністративно-господарського порядку до судового, від системи державних арбітражів союзно-республіканського та відомчого підпорядкування, системи комісій при виконавчих органах до судів економічної юрисдикції. Зокрема, 4 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон УРСР Про арбітражний суд[1058], а згодом, 6 листопада 1991 р., — Арбітражний процесуальний кодекс, що набув чинності лише 1 березня 1992 р. Відтак сфера економічних відносин поступово переходила під юрисдикцію суду.

У радянський період окрему загальносоюзну систему складали ВТ, які не входили до республіканської системи судоустрою. При проголошенні незалежності України та у відповідності до Закону України Про Збройні Сили України[1059] від 6 грудня 1991 р. у відання України перейшли дислоковані на її території військові частини та відповідні військові трибунали. Згідно з Указом Президії Верховної Ради України Про надання Верховному Суду України повноважень касаційної інстанції стосовно справ, які розглядаються по першій інстанції військовими трибуналами в Україні[1060] від 15 січня 1992 р. Верховний Суд України набув статусу найвищої судової інстанції для системи ВТ. Відповідно відбулося приєднання ВТ, що діяли на території України, до системи загальних судів республіки.

Таким чином, у 1991 р. на старті державної незалежності на території України діяв ряд відокремлених систем розв’язання правових спорів, зокрема загальні суди, ВТ, різнорівневий державний арбітраж та система комісій при виконавчих органах, а, крім того, передбачалася можливість створення третейського суду для розв’язання конкретного спору. При цьому основна частина судових справ розглядалася судами загальної юрисдикції, спори у сфері економіки були підвідомчі державному арбітражу та системі комісій при виконавчих органах, військові злочини та інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядались у військових трибуналах. На місцевому рівні у трудових колективах і громадах мешканців будинків, вулиць, мікрорайонів, сіл, селищ певний час продовжували діяти товариські суди.

Всі суди утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів, зокрема, народні судді районних (міських) судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, а судді судів вищих рівнів — відповідними Радами народних депутатів.

Розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснювався колегіально, при цьому в суді першої інстанції — з участю народних засідателів. За загальним правилом, судові слухання відбувалися відкрито. Розгляд справ провадився українською мовою або мовою більшості населення відповідної місцевості. В основу судочинства було покладено принцип рівності громадян перед законом і судом. У судочинстві в цивільних і кримінальних справах допускалася участь представників громадських організацій і трудових колективів. Розгляд судових справ відбувався в режимі безперервності та на основі безпосереднього дослідження доказів судом. Обвинуваченим забезпечувалось у визначених законом межах право на захист. На конституційному рівні встановлювалося, що судді є незалежними і підкорюються тільки законові. Оскарження та перевірка судових рішень ґрунтувались на ревізійних засадах.

Слід зазначити, що у більшості громадян на той час зберігався доволі високий рівень довіри до судової системи та її задекларованих демократичних принципів соціалістичного правосуддя. Певна частина українського народу мала критичніший погляд і на радянський лад, і на радянське правосуддя.

Але, незалежно від політичних та ідеологічних оцінок, поступово в суспільстві формувалось усвідомлення, що гласність і змагальність мають бути не лише при розгляді справи в суді, а й на стадії попереднього розслідування; усічені конструкції права на захист і презумпції невинуватості слід поступово розширювати; нагляд прокуратури над судами перетворюється в анахронізм і має бути скасованим. Широко обговорювалась і тема значної залежності суддів і судів від органів Міністерства юстиції, яка негативно впливає на рівень справедливості в судах.