Розділ 11 Становлення судової влади у незалежній Україні

Із часом нормативні положення щодо Конституційного Суду України були в загальному вигляді відтворені в ст. 38 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України, укладеного 8 червня 1995 р. До прийняття нового Основного Закону Конституційний Суд України так і не був утворений[1072].

11.2. Закріплення основ судівництва України в Конституційному Договорі 1995 р. і Конституції України 1996 р

У першій половині 1995 р. в Україні склалася доволі напружена політична ситуація, викликана ідеологічним протиборством та соціально-економічними проблемами. 8 червня 1995 р. на загальнодержавному рівні було укладено акт тимчасової дії — Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України[1073]. Цим актом передбачалося, що на зазначений період, але не довше ніж протягом року, організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом України Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів України. Цей закон, власне, і став змістовною частиною Конституційного Договору. Чинна Конституція України у цей період діяла лише в частині, що узгоджувалася з Конституційним Договором.

Конституційний Договір у ст. З підтвердив принцип поділу влади, а в розділі V Суди України визначив загальні засади організації та функціонування судової системи країни. Зокрема, ст. 36 передбачалося, що судову владу в Україні здійснюють виключно суди; Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди складають судову систему України. Статті 37 і 40 закріплювали незалежність та недоторканність суддів. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя заборонялось. Не допускалося створення надзвичайних або особливих судів у мирний час. Порядок створення та діяльності таких судів у воєнний час підлягав урегулюванню на рівні закону (ст. 39). Конституційний Суд України визнавався незалежним органом судової влади, який забезпечує відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 38). Ст. 41 визначала, що судовий нагляд за законністю судових рішень загальних і арбітражних судів здійснюється відповідно Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України. Судді всіх судів, крім суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України та Конституційного Суду України, мали призначатися Президентом України за поданням Міністерства юстиції України, погодженим відповідно з Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України.

На початку 1996 р. у правовій системі України набула актуальності проблематика забезпечення незалежності суддів, що відобразилось у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів[1074]. Вища судова інстанція звернула увагу на недоліки в реалізації цього принципу і на обов’язковість неухильного виконання вимог законодавства про статус суддів.

26 вересня 1995 р. у Страсбурзі Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи[1075], в якому констатувався значний прогрес нашої країни у конституційному процесі, а також визнавались реалістичними взяті Україною на себе зобов’язання щодо невідкладного прийняття нової Конституції, рамкового документа про правову та судову реформи, нових кодексів у сфері кримінальної та цивільної юстиції; зміни ролі та функцій прокуратури; перепідпорядкування Міністерству юстиції пенітенціарної системи; запровадження гарантій незалежності судової влади як у процедурах призначення суддів, так і під час перебування їх на посадах; введення в дію конституційної юстиції; підписання та ратифікації ряду Європейських Конвенцій тощо.

Відповідно саме європейський вектор розвитку був максимально відображений у тексті майбутньої української Конституції, насамперед у частині пріоритету прав і свобод людини і громадянина, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та іншими міжнародно-правовими актами.

Загалом 1991–1996 рр. — це період динамічного державотворення, реалізації засад державної незалежності, але водночас — і значних соціально-економічних ускладнень, руйнації попередньої економічної інфраструктури країни, кризи фінансової системи. В цей час у країні зберігалися достатні політичні баланси, ще не були сформовані нові монополії в економічній сфері, корупція лише зароджувалася, кримінальні впливи на бізнес і політику мали локальний характер і лише в окремих регіонах були значними.

На цьому фоні судова система зберігала стійку динаміку розвитку. Суспільство утверджувалося в ідеї запровадження конституційного суду, розвивалися спеціалізована юстиція, міжнародний комерційний арбітраж, третейське судочинство, були сформовані органи професійного суддівського самоврядування, активно обговорювалися шляхи реформування процесуальної форми.

Визначною подією як для суспільства й правової системи загалом, так і для становлення судової влади, стало прийняття у 1996 р. нової Конституції України. Вже перша стаття цього визначного акта позиціонувала Україну як демократичну, соціальну, правову державу. В розвиток положень Декларації про державний суверенітет (1990 р.) Основний Закон встановив, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, які зобов’язані реалізовувати свої повноваження у конституційно встановлених межах і відповідно до законів.

Серед загальних засад Конституція України прямо визначила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання. Всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а правовий порядок — на законі, при цьому органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На додаток до цих засадничих положень Конституція України встановила загальні підвалини для реалізації політичних, громадянських і соціально-економічних прав і свобод та прямо закріпила право кожного на судовий захист. Основний Закон створив якісну правову платформу з визначеними орієнтирами для становлення та утвердження на демократичних принципах в країні незалежної судової влади.

Слід підкреслити, що національний правопорядок у галузі юстиції та прав людини здобув конституційну гарантію і у формі обов’язкового правового регулювання лише у формі закону. Так, згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються як права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, так і судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи та інші питання організації та функціонування системи правосуддя, що автоматично не допускає внормування цих сфер підзаконними нормативними актами, зокрема відомчими наказами, інструкціями та положеннями.

У розвиток принципу поділу влади, згідно з яким суд має діяти як самостійна та незалежна владна гілка, Основний Закон прямо встановив, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України усіма органами влади, підприємствами, установами, організаціями, громадянами та їх об’єднаннями. З огляду на досвід квазісудових репресій 30-50-х рр. XX ст., за конституційними нормами прямо заборонено створення надзвичайних судів, визнано недопустимим делегування функцій судів будь-яким стороннім інституціям, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Рядом конституційних положень прямо передбачено безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції Конституція визначила Верховний Суд України, поряд з яким на нижчих щаблях мають діяти апеляційні та місцеві суди. Основний Закон також передбачив можливість утворення спеціалізованих судових ланок із власною судовою ієрархією.

Статус суддів дістав на конституційному рівні ряд гарантій правового захисту. Зокрема, вплив на суддів у будь-який спосіб заборонено, їхні незалежність та недоторканність гарантуються конституційними нормами та законами, держава зобов’язана забезпечувати особисту безпеку суддів та їхніх сімей. Суддя не може без згоди Верховної Ради України бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Закріплено безстрокове призначення судді на посаду, яке обмежене лише віковим цензом у 65 років та неможливістю виконувати суддівські повноваження за станом здоров’я. Разом з тим, ця гарантія суттєво знівельована як процедурою призначення на посаду судді вперше на п’ятирічний (свого роду випробувальний) термін, так і можливостями політичного впливу на суддю при його обранні безстроково Верховною Радою України.

Конституція встановила вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади, серед яких: власне бажання залишити посаду, об’єктивні обставини щодо досягнення похилого віку та наявності поганого стану здоров’я, смерті, визнання безвісно відсутнім або померлим, припинення українського громадянства, порушення вимог щодо несумісності, вчинення злочину та порушення присяги. Ця гарантія призначена максимально захистити суддю від політичного та іншого неправомірного впливу.

Право кожного на справедливий суд юридично пов’язано із правом на компетентного та безстороннього суддю. Прагнучи забезпечити останнє, Основний Закон пов’язав можливість зайняття громадянином України суддівської посади із рядом категоричних вимог щодо досягнення 25-річного віку, наявності вищої юридичної освіти і трирічного стажу роботи в галузі права, десятирічного проживання в Україні та володіння державною мовою, а, крім того, заборонив суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Конкретизуючи ідею спеціалізації в судовій системі, Конституція України передбачила, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, при цьому такі судді мають відправляти правосуддя лише колегіально. На жаль, ця важлива конституційна норма так і не була реалізована на практиці.