Розділ 11 Становлення судової влади у незалежній Україні

Однак утвердження державної незалежності й динамічний розвиток нових правових основ суспільного життя супроводжувалися негативними тенденціями та кризовими явищами в юридичній сфері, які стрімко наростали. Вже на початок 1992 р. в суспільстві та на державному рівні сформувалося чітке усвідомлення необхідності комплексної реформи юридичної системи. Невідкладно було проведено підготовчу та організаційну роботу, сформовано загальне бачення та основні підходи до реформування, які відобразились у схваленій 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні.

В основу цього документа було покладено рекомендації, висловлені на Першому з’їзді суддів України 26 грудня 1991 р., а також положення концепцій, запропонованих Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького АН України та Українською юридичною академією, пропозиції Верховного Суду України та ряду інших судів, народних депутатів, окремих правників.

Зокрема, в індивідуальному проекті Концепції судово-правової реформи України, підготовленому доктором юридичних наук Г. І. Чангулі, були викладені завдання судово-правової реформи, принципи її проведення, комплексний погляд на організацію судової влади та судової системи; запропоновано шляхи забезпечення незалежності та професійності суддів, відродження суду присяжних; викладено комплексне бачення напрямів реформування процесуального законодавства, системи попереднього розслідування, прокуратури, адвокатури, Міністерства юстиції; окреслено першочергове завдання щодо розроблення законопроектів у цій сфері.

Схвалена парламентом України концепція головною метою судово-правової реформи визначила перебудову судової системи, вдосконалення форм судочинства, створення нового законодавства, пов’язавши її з необхідністю формування незалежної судової влади, утвердження принципу поділу влади, реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. Серед основних принципів реформи було названо гарантування рівності, змагальності, презумпції невинуватості та права на судовий захист; деідеологізацію та гуманізацію законодавства, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів; реформування кримінальної юстиції, чітке визначення умов допустимості доказів; диференціювання форм судочинства; встановлення судового контролю на досудових стадіях; запровадження перевірки законності й обґрунтованості судових рішень в апеляційному, касаційному порядках та за нововиявленими обставинами.

Стосовно формування судової влади було взято орієнтир на повноту судової юрисдикції, окреслено значення і місце конституційної юстиції, роль Верховного Суду України та інших судів, спрямування реформи військової юстиції, запровадження адміністративного судочинства, а згодом — і адміністративної юстиції, удосконалення системи розгляду економічних спорів. Було закладено засадничі положення щодо статусу суддів відносно вікового, освітнього та професійного цензів, незмінюваності, недоторканності, умов звільнення з посади та обставин несумісності із суддівською діяльністю. Більшість із цих положень згодом відобразилась у Конституції України 1996 р. і в законодавстві про судоустрій та статус суддів.

У концепції окреслювалися напрями комплексного реформування сфери правосуддя, включаючи органи попереднього розслідування, прокуратуру, адвокатуру, органи юстиції, а також визначався системний погляд на законодавчі зміни, зокрема в частині нової кодифікації базових галузей законодавства.

Подією стратегічного значення для правової системи України і перспектив подальшого розвитку держави стало подання 14 липня 1992 р. офіційної заявки на вступ до Ради Європи. Цим було задекларовано прихильність до демократичних цінностей, які поділяються країнами європейської спільноти.

Відхід від суто соціалістичних підвалин економіки й запровадження ринкових відносин зумовили динамічну трансформацію органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Важливо зазначити, що утворення системи спеціалізованих арбітражних судів супроводжувалося активним розширенням їхньої юрисдикції. Зокрема, до підвідомчості арбітражних судів перейшов ряд категорій справ, які раніше розглядалися судами загальної юрисдикції, насамперед це справи за участю іноземних юридичних осіб, спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій; спори у сфері міжнародних транспортних перевезень; спори за участю колгоспів, міжколгоспних підприємств, організацій або їх об’єднань. Згодом на Вищий арбітражний суд України на законодавчому рівні були покладені повноваження з розгляду справ у спорах, в яких однією зі сторін є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Верховна Рада або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські ради або державні адміністрації; матеріали, які містять державну таємницю, а також прямо віднесені до його підсудності законами України, міжнародними договорами[1061].

Виходячи з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується у світовій практиці для вирішення спорів у сфері міжнародної торгівлі, 24 лютого 1994 р. було прийнято Закон України Про міжнародний комерційний арбітраж[1062] з додатком окремих положень про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Було встановлено, що до Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін спору перебуває за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями й міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, а так само їхні спори з іншими суб’єктами права України. Своєю чергою, Морська арбітражна комісія здобула компетенцію вирішувати спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи лише іноземного права. Тим самим вітчизняна судова система набула належної завершеності та відповідності сталим світовим традиціям відкритих ринкових економік.

У перші роки державної незалежності України суттєві зміни відбулися у сфері військової юстиції. Постановою Верховної Ради України Про перейменування військових трибуналів України у військові суди України і продовження повноважень їх суддів[1063] від 3 лютого 1993 р. було здійснено перейменування військових трибуналів на військові суди, реорганізовано структуру військових судів республіки та підтверджено повноваження суддів військових судів до прийняття нової Конституції України. Так, до складу військових судів увійшли: 22 військових суди гарнізонів як суди першої інстанції, З військових суди регіонів і 1 військовий суд Військово-Морських Сил України як суди другої інстанції. У структурі Верховного Суду України було утворено військову колегію у складі голови, його заступника та восьми суддів[1064].

Закон України Про судоустрій було доповнено розділом 3–1 Військові суди, в якому визначалися порядок їх створення, склад, завдання та повноваження. Відповідні зміни та доповнення було внесено і до процесуального законодавства, зокрема до Кримінально-процесуального і Цивільного процесуального кодексів України.

Підсудністю військових судів охоплювались не лише військові злочини, а й усі без винятку злочини, вчинені військовослужбовцями, включаючи військовослужбовців органів безпеки. Окрім того, в системі правил підсудності діяла пріоритетність саме військових судів, зокрема, якщо одна особа або група осіб обвинувачувалися у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один зі злочинів була підсудна військовому суду, то справу розглядав саме військовий суд (ст. 36, 40 КПК України 1960 р.). До компетенції військових судів належали справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців, справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових службових осіб і органів військового управління, а також справи цивільної юрисдикції щодо захисту прав і законних інтересів військовослужбовців та військових частин, установ, організацій.

Суддями військових судів могли бути громадяни України, які відповідали загальним вимогам до суддівської посади, а також перебували на військовій службі та мали офіцерське військове звання.

15 грудня 1992 р. парламент прийняв Закон України Про статус суддів[1065], яким суддя визначався носієм судової влади, а його діяльність — професійною зі здійснення правосуддя. Закон встановив загальні вимоги, яким має відповідати кожний суддя, зокрема щодо віку, правничої освіти, стажу роботи за юридичною спеціальністю; передбачив гарантії незалежності та недоторканності суддів, а також застереження щодо несумісності суддівської діяльності з іншими видами роботи та занять. У цьому законі регламентувалися порядок обрання суддів на посаду та умови припинення повноважень судді, підстави та порядок дисциплінарної відповідальності суддів, умови атестації суддівського корпусу, основи матеріального і побутового забезпечення суддів та їхні соціальні гарантії.

Додаткове вагоме посилення своїх професійних гарантій судова влада здобула у зв’язку із прийняттям Закону України Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів[1066] від 23 грудня 1993 р., яким було запроваджено систему особливих заходів державного захисту, що мала на меті убезпечувати від посягань як суддівську професійну діяльність, так і життя, здоров’я, житло і майно суддів, працівників суду та їхніх близьких родичів. Засади ефективності правосуддя посилив і Закон України Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві[1067] від 23 грудня 1993 р.

Поступово накопичувався досвід у царині суддівського самоврядування. Спроби формувати його на добровільній основі у форматі незалежних суддівських (правничих) асоціацій були вкрай слабкими і не здобули належної підтримки в суддівському корпусі. Ще з моменту введення в дію Закону СРСР Про статус суддів в СРСР панівною залишалась ідеологія «одержавленого» суддівського самоврядування, тобто самоврядування, яке мало перебувати на повному державному бюджетному забезпеченні, а, відтак, і під впливом адміністративних чинників.

Цілісного формально-юридичного оформлення система суддівського самоврядування набула з прийняттям 2 лютого 1994 р. Закону України Про органи суддівського самоврядування[1068]. На відміну від попереднього законодавства вищим органом суддівського самоврядування визначався з’їзд суддів України. Також було встановлено систему конференцій та зборів суддів, передбачено їхні повноваження, порядок скликання та проведення. Суддівське самоврядування визнавалось однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України.

Того ж дня було прийнято Закон України Про кваліфікаційні комісії; кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України[1069]. Цим актом запроваджено дворівневу систему кваліфікаційних комісій суддів, зокрема кваліфікаційні комісії суддів загальних судів, кваліфікаційні комісії суддів господарських судів, кваліфікаційні комісії суддів військових судів та Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Переважна більшість цих комісій складалася саме із суддів, обраних конференціями суддів. Повноваження комісій стосувалися добору кандидатів на суддівські посади, приймання у них іспитів, переведення суддів, обрання або звільнення їх із посад, атестації суддів із присвоєнням кваліфікаційного класу, здійснення проваджень з питань притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Всі зазначені зміни в законодавстві щодо організації і здійснення правосуддя першої половини 90-х років неодмінно відображались у змінах та доповненнях до Закону України Про судоустрій України.

З червня 1992 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України Про Конституційний Суд України[1070], а постановою про порядок введення його в дію передбачено проведення виборів суддів Конституційного Суду України в червні 1992 року. Того ж дня Законом України Про внесення змін до Конституції (Основного Закону) України[1071] було визначено, що Конституційний Суд України обирається Верховною Радою України на десять років із числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, двох заступників і 12 членів Суду. Особи, обрані до Конституційного Суду України, не можуть одночасно входити до складу інших державних органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конституційному Суду, а також бути народними депутатами України чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Судді Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків є незалежними і підпорядковуються тільки Конституції України (ст. 112). На виконання зазначених конституційного положення та закону незабаром почався процес формування складу Конституційного Суду України. Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували на посаду Голови Конституційного Суду України відомого юриста Л. П. Юзькова. Останній був обраний на цю посаду Верховною Радою України. Після цього на розгляд парламенту України Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували по п’ять кандидатур членів Конституційного Суду України. Але прийняття відповідного рішення у Верховній Раді України було зірвано.