Розділ 3. Триваючий злочин

Припинення (закінчення) триваючого злочину можливе з різних обставин, на які в основному звертають увагу в доктрині та судовій практиці. Дані обставини можна поділити на дві групи:

— по-перше, настання так званих абсолютних чи відносних кримінально-правових подій, тобто чинників, які не залежать від волі особи, що вчиняє злочин (об'єктивні причини): втручання органів влади, затримання злочинця, викриття банди, смерть особи, яка була на утриманні винного, зміна законодавства тощо;

— по-друге, це фактори, що залежать від волі винного, коли він сам вчиняє дії, спрямовані на припинення злочину (суб'єктивні причини). Наприклад, знищення зброї, що незаконно зберігалася, явка з повинною, тощо.

Таким чином, часом припинення триваючого злочину необхідно вважати час настання вищевказаних дій чи подій. У кожному випадку такий злочин триває на стадії закінченого злочину (тобто коли діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого у відповідній статті Особливої частини КК) до фактичного припинення забороненої поведінки. Як справедливо зазначив П. Яні, момент закінчення триваючого злочину співпадає з моментом його фактичного завершення у зв’язку з припиненням злочинної діяльності за волею винного або всупереч їй[151].

При цьому ні юридичний, ні фактичний моменти закінчення таких злочинів не є однозначними, бо вони залежать від специфіки злочину, особливостей закріплення його ознак у кримінальному законі і не є абсолютно однаковими для всіх видів триваючих злочинів[152].

Іноді, при добровільному припиненні триваючого злочину (тобто із суб'єктивних причин) особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності (про це йдеться, зокрема, в ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 311 тощо). Так, згідно із ч. 4 ст. 212 КК особа, яка вперше вчинила ухилення від сплати податків чи інших обов’язкових платежів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки чи збори, а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою.

За ч. 3 ст. 263 КК особа, яка добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси або вибухові речовини, що зберігалися в неї без передбаченого законом дозволу, також звільняється від кримінальної відповідальності.

Як вказує Ю.В Баулін, підставою звільнення в цих випадках виступає посткримінальна поведінка особи[153], яка полягає у добровільному припиненні триваючого злочину (злочинного стану). Обов’язковою ознакою зазначених підстав звільнення є час припинення триваючого злочину: а саме — до притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Згідно з рішенням Конституційного Суду у справі про депутатську недоторканність № 9-рп від 27 жовтня 1999 р.. притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування. починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину. Іншими словами, для звільнення особи від кримінальної відповідальності необхідно, щоб така особа здійснила перелічені вище дії в повному обсязі саме до моменту пред’явлення їй обвинувачення у вчиненні цього злочину[154].

Триваючий злочин — це одиничний злочин, який завжди кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК. При цьому тривалість перебування особи в «злочинному стані» на кваліфікацію такого злочину не впливає, але може бути врахована судом при призначенні покарання. Так, різне за суворістю покарання напевне буде призначене особі, яка декілька років ухилялася від сплати аліментів, і особі, що вчиняла цей злочин протягом декількох місяців[155].

3.3. Відмежування триваючого злочину від суміжних понять та окремі питання його кваліфікації

Ігнорування або недостатнє усвідомлення ознак триваючих злочинів іноді призводить до помилок, яких припускається судова практика при кваліфікації таких діянь. Досить розповсюдженою є помилка, пов’язана із неправильним визначенням кінцевого моменту (моменту закінчення) триваючого злочину.

Так, Городищенський районний суд Черкаської області, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії, не взяв до уваги, що її злочинні дії продовжувались і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р.№ 259І-IV.

Як видно з матеріалів справи, Г. обвинувачувався у тому, що вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК України, в період часу з літа 2000 року до 17 листопада 2005 р.

Відповідно до вимог ст 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набуття ним чинності включно. Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р. Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв'язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконному зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються[156].

У наступній справі неправильне визначення моменту закінчення триваючого злочину призвело до помилки при призначенні покарання.

Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області вироком від 16 лютого 2009 р засудив Б. за ч. 1 ст. 164 КК на один рік шість місяців обмеження волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК до цього покарання суд частково приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 3 жовтня 2008 р., за яким Б. було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК.

Б. було визнано винним у тому, що він із серпня 2007 р. по грудень 2008 р. злісно ухилявся від сплати коштів на утримання не повнолітньої доньки. Прокурор у касаційному поданні порушив питання про неправильне застосування кримінального закону, посилаючись на те, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 164 КК, є триваючим злочином, який був закінчений у грудні 2008 р., тобто після постановлення першого вироку. Тому суд при призначенні покарання повинен був керуватися не ч. 4 ст. 70 КК, а положеннями ст. 71 КК.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання, зазначивши, що новий злочин — ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, Б. розпочав вчиняти до постановлення першого вироку і продовжував вчиняти після його постановлення, і погодилася, що цей злочин є триваючий. Виходячи із змісту кримінального закону при засудженні особи за злочин, що триває, або за продовжуваний злочин, який розпочався до і продовжувався після постановлення першого вироку, за яким ця особа була засуджена та не відбула покарання, при призначенні остаточного покарання за другим вироком суд повинен керуватися положеннями ст. 71 КК.

Утім, обґрунтовано скасувавши вирок Бердичівського міськрайонного суду, колегія суддів Верховного Суду у цій справі припустилася власної помилки, зазначивши у висновку ухвали, що злочин, передбачений ч, 1 ст. 164 КК є продовжуваним, хоча вся попередня аргументація по справі наводилася щодо триваючого злочину[157].