Розділ 3. Триваючий злочин

Щодо даної ознаки в теорії кримінального права також немає єдності думок. Одні автори вважають, що при триваючих злочинах особа не вчиняє будь-яких повторних дій після вчинення першої дії (бездіяльності), інші, навпаки, стверджують, що винна особа постійно вчиняє повторні дії чи акти бездіяльності, із яких і складається триваючий злочин.

Зокрема, В.М. Кудрявцев і О.М. Яковлев зазначають, що особа при вчиненні триваючого злочину не діє (не вчиняє ніяких повторних дій)[134]. Як закінчений злочин, що вчинюється тільки раз однією дією (бездіяльністю), розглядають триваючий злочин Є.О. Фролов і Р.Р. Галіакбаров[135].

Із точки зору М.Д. Дурманова, триваючий злочин слід розглядати як один злочин, що складається із знову (повторно) вчинених дій чи актів бездіяльності[136]. З ним погоджується Т.А. Калініна, стверджуючи, що своєрідність триваючих злочинів полягає в тому, що вони вчинюються шляхом повторення тотожних дій чи актів бездіяльності, і що після вчинення першої дії (бездіяльності) досягається лише певна частина злочинної мети. Авторка також зазначає, що триваючий злочин — є сукупністю множинності дій (актів бездіяльності), між якими немає проміжків часу"[137]. Вважаємо, що запропонований підхід до розуміння даної ознаки триваючих злочинів є некоректним, адже він знищує межу між ними і продовжуваними діяннями, бо за такого підходу вони фактично ототожнюються Крім того, незрозуміло, як множинність відокремлених дій може існувати без проміжків часу між ними.

На нашу думку, безперервність як об’єктивна ознака триваючого злочину означає, по-перше, що один раз здійснений склад такого злочину продовжує безперервно існувати аж до настання обставин, що його усувають. По-друге, особа, один раз вчинивши дію (чи бездіяльність), більше нічого не чинить, однак постійно перебуває у певному суспільно небезпечному, так би мовити, злочинному стані. Нарешті, по-третє, безперервність не тільки має обумовлюватися характером вчиненого діяння, а й повинна випливати із закону, охоплюватися складом відповідного злочину.

Щодо даної ознаки цілком погоджуємося із А.М. Ораздурдиєвим, який зазначив, що «характерною рисою, яка відрізняє триваючий злочин від інших видів злочинної діяльності, є наявність злочинного стану, викликаного безперервно триваючим здійсненням складу одного й того самого злочину»[138]. Якщо цією ознакою знехтувати, то, як справедливо зазначає А.М. Ришелюк, дуже багато злочинів, більшість із передбачених в Особливій частині чинного КК, можуть бути за певних обставин визначені як триваючі (наприклад, можна буде говорити про триваючу крадіжку, якщо викрадене майно на тривалий час опинилося у володінні винного), що призвело б до повної нісенітниці в цьому питанні[139]. Крім того, розглядуваний злочин безперервно триває на стадії закінченого злочину, і у будь-який момент його припинення чи присічення винному інкримінується саме склад закінченого злочину.

Деякі автори, погоджуючись із визначенням триваючого злочину в цитованій вище постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 року, в якості ознаки цих злочинів називають тривале невиконання обов'язків, покладених на винного кримінальним законом під загрозою кримінального переслідування[140].

Вважаємо, що дана ознака дещо звужує поняття триваючого злочину, тому що розповсюджується лише на випадки актів бездіяльності, з яких може починатися цей злочин. Умовами відповідальності за бездіяльність, дійсно, є обов'язок діяти і наявність реальної можливості вчинити цю дію. Більшість триваючих злочинів починаються, як правило, з бездіяльності: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати податків, зборів, обов'язкових платежів (ст. 212 КК), тощо. Однак окремі триваючі злочини починаються з акту дії, якому не передували покладені на особу обов'язки[141]. Наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї (ч. 1 ст. 263 КК); незаконне позбавлення волі людини (ст. 146 КК), участь у банді (ст. 257 КК) тощо. У цих випадках йдеться не про тривале невиконання обов'язків, а про тривале порушення встановленої кримінальним законом заборони.

Із цих підстав пропонуємо виділити два види триваючих злочинів:

1) Злочини, пов'язані із тривалим невиконанням обов'язків, покладених на особу кримінальним законом (наприклад, статті 164, 165, 212, 2121, 214 та інші).

2) Злочини, пов'язані із тривалим порушенням встановленої законом заборони (наприклад, статті 146, 147, 263, 307, 311, 393 КК тощо).

В юридичній літературі можна зустріти інші класифікації триваючих злочинів. Так, в навчальному посібнику Н.К. Семерньової, Г.П. Новосьолова. З.А. Ніколаєвої вказані діяння автори поділяють на дві групи: а) злочини, пов’язані з ухиленням особи від виконання покладених на неї обов'язків і б) злочини, пов'язані із зберіганням заборонених та вилучених із вільного обігу предметів (наркотичних засобів, зброї, радіоактивних матеріалів тощо)[142]. На додаток до цих двох груп, Т.Г. Черненко пропонує виділити третю групу: триваючі злочини, пов'язані із незаконним обмеженням волі потерпілого[143].

Вважаємо, що для такої розширеної класифікації немає достатніх підстав, адже злочини із другої та третьої груп за своєю сутністю є такими, що пов'язані із порушенням різноманітних заборон, які встановлені законом.

Із визначених об'єктивних ознак можна зробити висновок щодо суб'єктивної ознаки триваючих злочинів: це є діяння, що вчиняються лише з умисною формою вини. Особа усвідомлює, що не виконує покладений на неї обов’язок або порушує встановлену законом заборону і бажає так діяти (бездіяти).

В.Ф. Дьомін і Т.А. Калініна пропонують вказувати також на мету триваючого злочину — ухилитися від виконання покладених обов'язків[144]. На нашу думку, у визначенні триваючого злочину вказувати дану мету недоцільно, бо вона не є суттєвою ознакою, притаманною всім без винятку таким діянням.

Певні особливості притаманні також суб’єкту триваючих злочинів, а точніше, особі винного. Оскільки перебування особи у злочинному стані триває певний проміжок часу, то весь цей час зберігається і її суспільна небезпечність[145]. При цьому можна висловити припущення, що ступінь суспільної небезпечності збільшується залежно від тривалості перебування особи у злочинному стані.

Підсумовуючи викладене, триваючий злочин можна визначити, як вид простого (чи ускладненого) одиничного злочину, який характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину шляхом тривалого умисного невиконання обов'язків, покладених на особу кримінальним законом (бездіяльність) або шляхам тривалого умисного порушення встановленої законом заборони (дія).

Названі ознаки триваючого злочину; передусім, безперервність вчинюваного діяння, обумовлюють особливості визначення моментів його початку і закінчення. Ні в кого з науковців не викликає сумніву, що ці моменти зазвичай розірвані в часі. Однак питання щодо початку і закінчення триваючого злочину вирішується різним чином. Наприклад. В.М. Кудрявцев наголошує, що «будь-який триваючий злочин починається з акту активної злочинної дії або акту бездіяльності..., які дають закінчений склад». В той же час він вказує, що моментом закінчення триваючого злочину є затримання злочинця або відпадіння якого-небудь елементу складу злочину[146]. Вочевидь, що за такою підходу до вирішення цього питання автор суперечить сам собі.

На думку Л.В. Іногамової-Хегай, такі злочини розпочинаються з моменту початкової дії (бездіяльності), яка виявилась у порушенні покладеного на особу правового обов'язку[147]. Наведену точку зору вважаємо неповною, тому що вона не охоплює всіх видів триваючих злочинів, адже поза увагою залишаються ті діяння, початком яких є порушення встановленої законом заборони. Наприклад, незаконне позбавлення волі людини починається з активної дії. яка позбавляє потерпілого свободи пересування (тут є порушення заборони); а ухилення від сплати аліментів на утримання дитини починається з бездіяльності — невиконання рішення суду (невиконання обов'язку).

Інший підхід пропонує А.А. Піонтковський, який зазначає, що не слід змішувати момент виконання закінченого складу злочину і момент припинення злочинного стану при триваючому злочині. При триваючому злочині його склад є повністю виконаним при вчиненні всіх дій, передбачених даним складом злочину[148]. Цікавим є судження П. Яні, який вважає, що «у триваючого злочину немає моменту закінчення втому розумінні, як він визначається стосовно простих злочинів. Вчинення дії, або, що найчастіше, початок бездіяльності, не означають закінчення триваючого злочину. Триваюче злочинне діяння не закінчене, поки не перерване, однак, будучи перерваним у будь-який момент після виконання його складу, розглядається як закінчене»[149].

Судова практика у цьому питанні поки що не виробила інших критеріїв, крім тих, що були названі в цитований вище постанові Пленуму Верховного Суду СРСР «Про умови застосування давності і амністії до триваючих і продовжуваних злочинів» і виходить із того, що триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії (бездіяльності) і закінчується внаслідок дій самого винного, спрямованих на припинення злочину, або настання подій, які перешкоджають вчиненню злочину[150].