Розділ 3. Триваючий злочин

Дослідження ознак триваючих злочинів доцільно розпочати із з'ясування обставин, які обумовлюють їх існування в кримінальному праві.

Як відомо, формулюючи той чи інший склад злочину, законодавець відтворює в специфічній формі певні моделі поведінки, що безпосередньо відображують соціальний зміст даного злочину. Тому кримінальний закон, (як, зрештою, і будь-який інший закон) завжди є соціально обумовленим, «загальним і дійсним виразником правової природи речей. Правова природа речей не може тому пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї»[123].

Це філософське вчення про соціальну обумовленість закону повною мірою можна застосувати і до такого явища, як злочин. Причому, соціологічний аналіз природи кримінального права дозволяє зробити абсолютно обґрунтований висновок, що злочин існує об'єктивно, до, поза і незалежно від будь-якої оцінки законодавця[124]. Отже, моделі суспільно небезпечної поведінки складаються самі по собі, в ході історичного розвитку суспільства, незалежно від того, чи закріпив їх законодавець у вигляді юридичної конструкції-заборони. Якщо за своєю соціальною сутністю ця поведінка така, що може спричинити реальну шкоду суспільству, у останнього виникає потреба в її юридичній забороні.

Інакше кажучи, кримінально-правова заборона відображає об'єктивну потребу суспільства в його боротьбі зі злочинними посяганнями. Щодо цього К. Маркс справедливо зазначав, що «точка зору законодавця — є точкою зору необхідності»[125].

Таким чином, у підґрунті діалектичного підходу до встановлення кримінально-правової заборони завжди лежить уявлення про те, що характер втручання права в суспільне життя визначається суспільною необхідністю[126].

Створюючи кримінально-правову норму, законодавець повинен визначити потребу в забороні саме цієї форми злочинної поведінки, пізнати її реальні властивості і на цієї підставі оцінити ті чи інші діяння, як злочинні. Висловлене стосується і триваючих злочинів, які законодавець не винаходить, а лише формулює відповідно із їхньою правовою природою.

В.Ф. Дьомін, визначаючи соціальну сутність триваючих злочинів, вказував, що «вона характеризується тим, що виконавці злочинів такого роду вступають в тривалий конфлікт із суспільством»[127].

На нашу думку, це не зовсім так. Соціальна сутність триваючого злочину полягає в об'єктивній спроможності людини до здійснення поведінки, яка може тривати певний проміжок часу, не припиняючись. У тих випадках, коли ця поведінка є суспільно небезпечною і здатною спричинити шкоду, законодавець її криміналізує, створюючи склади триваючих злочинів, в яких закріплює особливості таких безперервних діянь. Отже, триваючий злочин — це не штучна юридична конструкція, а відображення поведінки людини, що має місце в реальній дійсності.

Ось чому, залежно від особливостей злочинної діяльності та моменту її припинення (присічення) в конкретній ситуації один і той самий злочин іноді може набувати триваючого характеру, а іноді запишатися одним простим актом поведінки винного, так би мовити, відбутися як одноактний злочин. Скажімо, особа здійснила втечу з місць позбавлення волі або з-під варти і одразу ж, «по гарячих слідах» була виявлена і затримана. За таких умов «злочинний стан», характерний для триваючого злочину, виникнути не встигає.

У той же час, для визнання триваючим злочином незаконного носіння і зберігання зброї, бойових припасів та вибухових речовин не має значення час, протягом якого ці предмети знаходилися у винного. Він починається з того моменту, коли зазначені предмети опинилися у незаконному володінні особи, і триває на стадії закінченого злочину до настання подій, що переривають вчинення таких діянь чи до скоєння винним дій, які припиняють такий стан[128].

Триваючого характеру можуть набувати і деякі ускладнені злочини. Вище вже наводилися приклади подібних діянь. Зокрема, це втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, поєднана із застосуванням насильства (ч. 2 ст. 393 КК). З одного боку, цей злочин має складену конструкцію, тому що містить у собі два окремі діяння — безпосередньо втечу і фізичне насильство, застосоване до потерпілого. З іншого, — втеча — це діяння, яке має властивість тривати у часі, створюючи для суб’єкта злочинний стан, що є ознакою триваючого злочину.

Вказані конструктивні особливості окремих складів злочинів і обумовлюють той факт, що триваючий злочин в одних випадках має вигляд простого, а в інших — ускладненого одиничного злочину.

3.2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки триваючого злочину

Розглянемо об’єктивні та суб'єктивні ознаки триваючого злочину.

До об'єктивних ознак належать такі.

1.Наявність суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, тобто активної чи пасивної поведінки суб'єкта. Ця ознака є обов'язковою для всіх злочинів, а тому навряд чи потребує якихось коментарів.

2.Тривалий характер дії чи бездіяльності. Ця ознака означає, що на відміну від миттєвого (одномоментного, одноактного злочину) цей злочин повинен вчинятися більш-менш тривалий проміжок часу, так би мовити, «розтягуватися в часі». При цьому проміжок часу може бути будь-яким: від однієї доби до декількох років. Для наявності даної ознаки це значення не має[129].

На вказану ознаку триваючих злочинів неодноразово звертав увагу Верховний Суд України. Зокрема, в п 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 4 (зі змін. та доповн. від 18 грудня 2009 р № 16) «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» зазначається, що «відповідальність за незаконне зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів настає незалежно від його тривалості»[130]. А в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» (п. 11) вказано, що «під незаконним зберіганням вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин чи вибухових пристроїв розуміються умисні дії, які полягають у володінні (незалежно від тривалості в часі) без відповідного дозволу або із простроченням його дії будь-яким із зазначених предметів, що знаходиться не при особі, а в обраному нею місці»[131]. Характерно, що для опису діяння у злочинах даного виду законодавець застосовує терміни, поняття та вирази, які звичайно визначають тривалу поведінку: «ухилення», «зберігання», «носіння», «тримання», «використання» тощо.

Щодо вказаної ознаки триваючих злочинів у літературі існують неоднозначні погляди. Так, Р.Р. Галиакбаров та А.А Магомедов вказують, що триваючий злочин, розпочавшись дією чи бездіяльністю, потім здійснюється лише у формі бездіяльності протягом деякого, іноді досить значного проміжку часу[132]. Однак вважаємо, що деякі триваючі злочини можуть характеризуватися триваючою дією, наприклад, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК). Так само, дезертирство (ст. 408 КК) може вчинятися як у формі триваючої дії — самовільного залишення військової частини, так і шляхом тривалої бездіяльності — нез’явлення на службу. Отже, можна підтримати тих науковців (М.Д. Дурманов. В.І. Ткаченко), які вважають, що триваючий характер злочину може виникати не тільки за рахунок наступної тривалої бездіяльності, а й за рахунок дії, яка триває в часі[133].

3.Безперервність дії чи бездіяльності, тобто постійне відновлення складу триваючого діяння на стадії закінченого злочину.