Розділ ІІ. Злочини проти порядку підлеглості та військової гідності

Опір слід відрізняти від непокори, відповідальність за яку передбачено ст. 402 КК. Відмінність опору від непокори полягає у тому, що опір — це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а непокора — пасивна поведінка.

Склад аналізованого злочину відсутній у випадках учинення опору начальникові при здійсненні ним явно незаконних дій. До такого опору слід застосовувати правила необхідної оборони. Злочин вважається закінченим з моменту активної протидії.

Примушуванням є протиправний фізичний або психічний вплив з метою приневолити потерпілого виконати, усупереч його бажанню, явно незаконні дії. Для складу примушування входять такі обов’язкові ознаки: 1) застосування до начальника чи іншої особи, яка виконує обов’язки по військовій службі, психічного чи фізичного насильства; 2) пред’явлення до зазначених осіб конкретних протизаконних вимог, спрямованих на припинення або зміну характеру їх службової діяльності.

Примушування може стосуватися службових дій, які виконуються як у момент протиправного впливу на потерпілого, так і дій, що повинні (або можуть) виконуватись у майбутньому.

Якщо під час застосування фізичного або психічного насильства до начальника або іншого військовослужбовця не ставитимуться конкретні вимоги щодо порушення обов’язків по військовій службі, то подібні дії можуть бути кваліфіковані як погроза начальникові або насильництво стосовно начальника (ст. 405) чи як опір (ст. 404).

Під фізичним насильством розуміють незаконне позбавлення волі, зв’язування, заподіяння зазначеним особам ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, інші насильницькі дії, мучення, зв’язування, шмаргання тощо. Погроза застосування насильства — це дії або висловлювання, що доводяться до відома потерпілого, виражають намір винного застосувати фізичне насильство стосовно цих самих осіб.

Рядовий А. під час виконання обов’язків вартового у стані алкогольного сп’яніння з хуліганських мотивів став бити вартових, а коли розвідний сержант В. почав вимагати від А. припинити протиправні дії та намагався відібрати автомат, А. вчинив йому опір. Органи досудового слідства кваліфікували дії А. як особливо злісне хуліганство за ознаками особливої зухвалості, опору особі, яка намагалася припинити хуліганські дії, та спроби застосування зброї. Але така кваліфікація була помилковою, оскільки В. був начальником А. та у цьому випадку було вчинено злочин проти порядку підлеглості[16].

Як примушування слід кваліфікувати випадки, коли військовослужбовці строкової служби, які були призвані на службу раніше, шляхом застосування різних форм насильства намагаються примусити сержантів та старшин, які були призвані на військову службу пізніше, створювати їм полегшені умови військової служби, не призначати в наряди, не вимагати виконання денного розпорядку, не призначати до господарських робіт тощо.

По-перше, примушування відрізняється від опору тим, що передбачає пред’явлення начальнику конкретної вимоги про вчинення або утримання від здійснення яких-небудь дій, які військовослужбовець повинен здійснити згідно зі статутними правилами або наказом. Відсутність таких вимог виключає можливість кваліфікації дій винного як примушування. Тому застосування насильства до начальника на підставі незадоволення його службовою діяльністю, але без пред’явлення конкретних вимог не може бути визнано примушуванням, навіть якщо підлеглий цим намагається змінити службову діяльність начальника. Такі дії слід кваліфікувати за ст. 405 КК.

По-друге, вчинення опору можливо лише безпосередньо в момент виконання потерпілим конкретного службового завдання, а примушування може виконуватись як у цьому випадку, так і відносно особи, яка зараз не виконує службові обов’язки, але в майбутньому їх виконуватиме. Тобто диспозицію ст. 404 КК у частині, яка стосується опору начальнику чи іншій особі, викладено таким чином, що кваліфікувати за цією статтею можливо лише у випадках вчинення злочину під час виконання потерпілим своїх обов’язків з військової служби. При цьому можливе примушування начальника чи іншої особи до майбутнього порушення обов’язків з військової служби, наприклад примушування начальника в майбутньому не включати підлеглого до вартової служби. Під обов’язками з військової служби за ст. 404 КК слід розуміти не тільки факт перебування на військовій службі, а конкретні службові обов’язки, що їх виконує військовослужбовець на підставі вимог статутів або наказу начальника з інтересів військової служби.

За ч. 1 ст. 404 КК насамперед слід кваліфікувати опір, вчинений без насильства. За цією ж частиною мають кваліфікуватись опір та примушування, які супроводжуються загрозою застосування насильства, включаючи загрозу вбивством. Частина 1 ст. 404 охоплює також опір та примушування, яке супроводжується фізичним насильством над начальником або особою, яка виконує обов’язки з військової служби, у вигляді нанесення ударів, побоїв, насильницького позбавлення волі, спричинення легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження. Зазначені види фізичного насильства над особою потерпілого не виходять за межі ч. 1 ст. 404 згідно із санкцією цієї частини (позбавлення волі на строк від двох до п’яти років). Тому вони поряд з іншими обставинами опору чи примушування можуть бути зараховані в порядку індивідуалізації покарання.

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження повинно визнаватись як тяжкий наслідок опору чи примушування, що потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 404 КК. Якщо опору чи примушуванню передували хуліганські дії, які не охоплюються ознаками інших військових злочинів, має місце реальна сукупність двох злочинів, передбачених статтями 296 та 404.

Вчинення військовослужбовцем опору представнику влади або представнику громадськості, що охороняють громадський порядок, і опір працівнику міліції або члену громадського формування з охорони громадського порядку, а також військовослужбовцю при виконанні цими особами покладених на них обов’язків з охорони громадського порядку кваліфікуються за ст. 342 КК.

Примушування працівників правоохоронних органів з числа військовослужбовців до порушення ними обов’язків, пов’язаних з відправленням правосуддя, розкриттям злочинів або інших правопорушень чи запобіганням їм, слід кваліфікувати за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя та порядку управління. Якщо такими діями було вчинено ще й посягання на порядок несення військової служби, скоєне треба кваліфікувати за сукупністю злочинів: проти правосуддя чи порядку управління та за ст. 404 КК.

Злочини визнаються закінченими з моменту фактичного вчинення опору або примушування незалежно від досягнення винним своїх цілей перешкодити військовослужбовцю виконати покладені на нього обов’язки по службі або примусити їх порушити.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що чинить опір саме визначеним у ч. 1 ст. 404 КК потерпілим і бажає тим самим перешкодити виконанню ними своїх обов’язків чи примусити до їх порушення. Якщо особа не усвідомлювала, що чинить опір названим особам, склад даного злочину відсутній.

При примушуванні потерпілих до порушення обов’язків по військовій службі обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета — припинення або зміна характеру правомірної діяльності потерпілого.

Суб’єктом злочинів можуть бути військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, прапорщики і мічмани, а також особи офіцерського складу.

За ч. 2 ст. 404 кваліфікується опір або примушування, вчинене з обтяжуючих обставин: вчинення злочину групою осіб або із застосуванням зброї, чи якщо ці протиправні дії потягли за собою тяжкі наслідки. Для складу будь-якого із названих злочинів досить хоча б однієї із цих обтяжуючих обставин.

Для наявності групи осіб як кваліфікуючої ознаки не обов’язково, аби між винними була попередня домовленість. Наявність попередньої змови свідчитиме про більш небезпечну форму опору. Спільність умислу і сумісність дій можуть виникнути під час вчинення опору чи примушування. Необхідно тільки, аби кожна особа усвідомлювала, що вона чинить опір чи примушування разом з іншими особами.