Розділ Х. Злочини, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями

§ 1. Загальна характеристика військових злочинів, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями

Безпосереднім об’єктом злочинів, закріплених у статтях 433–435 КК, є суспільні відносини, що забезпечують порядок дотримання законів та звичаїв ведення війни в районі воєнних дій. Такий порядок вироблено міжнародною спільнотою та відображено у низці міжнародно-правових актів, ратифікованих і Україною. Перш за все це Гаазькі угоди, прийняті 5 (18) жовтня 1907 р. та 7 березня 1955 р. ратифіковані нашою державою. Україна також приєдналася до таких міжнародно-правових документів: Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни; Конвенції про права і обов’язки нейтральних держав та осіб під час сухопутної війни; Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., у тому числі Конвенції про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях (Женевська конвенція № 1); Конвенції про покращення долі поранених, хворих та осіб, потерпілих унаслідок аварії суден зі складу збройних сил на морі (Женевська конвенція № 2); Конвенції про поводження з військовополоненими (Женевська конвенція № 3); Конвенції про захист цивільного населення під час війни (Женевська конвенція № 4); Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), прийнятого на дипломатичній конференції в Женеві 8 червня 1977 р; Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфліктів, які не мають міжнародного характеру (Протокол II), прийнятого на дипломатичній конференції в Женеві 8 червня 1977 р.; Основних принципів захисту цивільного населення в період збройних конфліктів, затверджених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1970 р.

На виконання вимог Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. та Додаткових протоколів до них від 8 червня 1977 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про символіку Червоного Хреста, Червоного Півмісяця та Червоного Кристала в Україні»[69], який визначає порядок та умови використання і захисту символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця та Червоного Кристала на території України, а також встановлює відповідний порядок виконання Правил щодо використання емблем Червоного Хреста, Червоного Півмісяця та Червоного Кристала національними Товариствами, що були ухвалені ХХ Віденською міжнародною конференцією Червоного Хреста 1965 р. та переглянуті Радою делегатів у Будапешті у 1991 р. Нарешті, на виконання Статуту Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, ухваленого у Женеві в жовтні 1986 р., та Статуту Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця (зі змінами від 28 листопада 1991 р.) було підписано Указ Президента України від 28 жовтня 1992 р. № 548/92 «Про Товариство Червоного Хреста України».

Цими міжнародно-правовими актами забороняються застосування насильства щодо мирного населення, його пограбування в районі воєнних дій, безпідставне знищення рухомого та нерухомого майна, протизаконне відібрання майна у населення, що не викликається воєнною необхідністю, тощо. Зазначені міжнародно-правові угоди зобов’язують сторони, що воюють, утримуватися від нападу на санітарні формування, їх транспортні засоби та особовий склад, а при веденні бойових дій вимагають за можливістю щадити та оберігати санітарні заклади і установи. Вони також встановлюють режим використання емблеми Червоного Хреста Міністерством оборони України, медичними формуваннями та медичним персоналом, Товариством Червоного Хреста України, регламентують позначення іноземних медичних формувань та інших міжнародних організацій з подання допомоги тощо. Крім того, вони встановлюють правила використання емблеми Червоного Хреста для захисту нейтральних медичних зон і територій.

Оскільки названі міжнародно-правові документи ратифіковані нашою державою, то згідно зі ст. 9 Конституції України вони стають частиною національного законодавства. На відміну від інших галузей права у кримінальному праві України безпосереднє застосування міжнародно-правових норм неможливе, оскільки такі норми не передбачають санкцій за злочини, про які йдеться у відповідних конвенціях. Отже, їх приписи набувають самостійного кримінально-правового значення лише шляхом імплементації у чинне кримінальне законодавство України, зокрема у статті 433–435 КК[70].

§ 2. Насильство над населенням у районі воєнних дій

Стаття 433. Насильство над населенням у районі воєнних дій

1. Насильство, протизаконне знищення майна, а також протизаконне відібрання майна під приводом воєнної необхідності, вчинювані щодо населення в районі воєнних дій, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

2. Розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій, —

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Статті 33 та 35 Женевської конвенції № 4 «Про захист цивільного населення під час війни» та статті 2, 3 та 7 «Основних принципів захисту цивільного населення в період збройних конфліктів» Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1970 р. забороняють будь-яке залякування, терор, пограбування і репресії щодо цивільних осіб на окупованій або захопленій території. Ці міжнародні нормативно-правові акти забороняють знищення майна, якщо це не викликалося військовою необхідністю, примусове переміщення та інші посягання на недоторканність громадян. Саме на виконання зазначених положень встановлено кримінальну відповідальність у ст. 433 КК.

Додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину виступають здоров’я людини та (або) відносини власності. Шкода додатковому об’єкту при вчиненні даного злочину заподіюється у будь-якому разі. Який саме додатковий об’єкт страждає від вчинення цього злочину, залежить від способу його вчинення та видової дії, що утворює об’єктивну сторону злочину.

Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 1 ст. 433 КК, становить одна з таких форм його вчинення, які в альтернативі зазначені в диспозиції статті, а саме: 1) насильство щодо населення в районі воєнних дій; 2) протизаконне знищення майна, що належить населенню, під приводом воєнної необхідності; 3) протизаконне відібрання майна, яке належить населенню, під приводом воєнної необхідності.

У ч. 2 ст. 433 КК встановлено кваліфікований склад розглядуваного злочину, а саме розбій щодо населення в районі воєнних дій.

Обов’язковою ознакою складу даного злочину є місце його вчинення. Районом воєнних дій вважається частина території, на якій певні військові формування ведуть воєнні дії, у зв’язку з чим на цій території не діють цивільні органи державної влади, а вся повнота влади належить військовому командуванню.

Під населенням розуміють цивільних осіб, які мешкають або перебувають у районі воєнних дій, не входять до складу збройних сил та не беруть участі у масових стихійних збройних виступах, у тому числі біженці, евакуйовані, примусово переселені супротивником та інші особи, які з тих чи інших причин опинилися в районі воєнних дій.

Якщо такі злочинні дії вчиняються стосовно осіб, які мешкають поза межами району воєнних дій, то вони утворюють відповідні склади злочинів проти особи чи проти власності. Посягання на населення може бути спрямоване як проти громадян власної держави, так і проти громадян союзної держави чи держави, проти якої ведуться воєнні дії.

Насильство над населенням може бути як фізичним, так і психічним, полягати у різних формах посягань на життя і здоров’я, честь і гідність цивільних осіб: вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, незаконне позбавлення волі та ін. Якщо насильство щодо населення в районі воєнних дій полягає в умисному позбавленні особи життя, то вчинене утворює ідеальну сукупність з відповідним злочином проти життя особи (ст. 115 КК). Так само утворює сукупність зі злочином, передбаченим ст. 433 КК, вчинення у процесі насильства над населенням у районі воєнних дій іншого більш тяжкого злочину (наприклад, бандитизму (ст. 257 КК), зґвалтування (частини 3 та 4 ст. 152 КК) тощо).