Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

У травні 2006 р. з’явився лист Президенту України за підписом Голови Верховного Суду України, надісланий за дорученням Ради суддів України. У листі викладена позиція суддівського корпусу України щодо критичних зауважень Президента України стосовно діяльності судової влади, висловлених ним у зверненні до парламенту України, зазначається, що абсолютна більшість скарг проти України, поданих її громадянами про порушення ст. 6 Конвенції, стосується не роботи судів як таких, а системи виконання судових рішень: «Рішень Європейського суду з прав людини стосовно України значно менше, ніж щодо інших країн. Крім того, ці рішення стосуються здебільшого стадії виконання судових рішень і порушень прав людини на стадіях досудового слідства. Лише поодинокі рішення Європейського суду з прав людини стосуються порушень, допущених судами».

Показовим є сам факт появи такого листа, в якому суддівська корпорація захищається від зауважень, висловлених главою держави: «В Україні нагнітається ненависть до судів та суддів, навіть органи державної влади та посадові особи вдаються до шельмування суддів, їх образ і принижень. Судді вбачають у цих діях намагання підкорити їх, зробити ручними та слухняними, що недопустимо. На наш погляд, протистояння між судовою владою та іншими гілками влади нічого, крім шкоди, державі не приносить» [108][400].

Наведена теза потребує додаткового аналізу та осмислення, що ми спробуємо зробити, сформулювавши, насамперед, такі положення:

— організація виконання законів і судових рішень, прийнятих на їх застосування, є функцією виконавчої влади;

— той факт, що значна частина судових рішень не виконується взагалі, а інша — у явно нерозумні строки, з точки зору предметної спрямованості соціології права свідчить про місце та роль судової юрисдикції у врегулюванні соціально-правових конфліктів: про те, що такі конфлікти загалом достатньо врегульовані, свідчить збереження громадянського миру упродовж всіх років незалежності; відтак, є всі підстави висунути гіпотезу, що врегулювання таких конфліктів в Україні реально здійснюється не судовою владою, а в інших формах та за допомогою інших механізмів, які ще потрібно дослідити;

— реальна правова політика виконавчої влади в частині виконання судових рішень свідчить про те, що вона не вважає за потрібне виконувати ті свої функції та вирішувати ті соціальні проблеми, на які орієнтують її судові рішення, обмежившись виконанням тих завдань, які вона готова виконувати і без судових рішень, зокрема в разі запобігання та розв’язання соціально-правових конфліктів неюрисдикційними засобами;

— діяльність судової гілки влади є допоміжним, субсидіарним механізмом врегулювання соціально-правових конфліктів, спрямованим, насамперед, на їх виявлення, легалізацію (офіційне визнання та введення у соціально прийнятні форми), а не на їх розв’язання та задоволення пов’язаних з ними потреб та інтересів їх учасників.

У рішенні в справі «Ромашов проти України» від 27 липня 2004 р. Суд зазначив, зокрема, таке: «Суд повторює, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо будь-яких цивільних прав та обов’язків; таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов із цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Важко собі навіть уявити, щоб ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, — і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо бачити у ст. 6 лише проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікую- чи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь- яким судом, має розцінюватися як складова частина «суду».

Фундаментальні положення категоріально-методологічного характеру щодо аналізу діяльності Європейського суду з прав людини викладені у статті П. М. Рабіновича «Рішення Європейського суду з прав людини як «праволюдинні» стандарти». Аналіз у ній систематизовано за такими аспектами: онтологія, гносеологія та праксеологія стандартів прав людини. Ми ж виділимо ті положення, які мають безпосереднє значення для нашого дослідження.

Розглядаючи «мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час», як один із соціальних факторів, які визначають, формують і характеризують зміст і обсяг (межі) прав людини, П. М. Рабінович зазначає: «А втім, аргументація з приводу моральності Суду є досить своєрідною. Він ніколи не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту — встановити, так би мовити, «євронорму» моралі. Цей орган виходить із того незаперечного факту, що у різних країнах найбільш поширені, пануючі моральні приписи не завжди збігаються, а тому визнати за єдино прийнятний, загальнообов’язковий лише один із них було б недемократичним і недоцільним… Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд вважає беззаперечним фактом домінування на її території певних моральних уявлень, поглядів, і він, зазвичай, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж, навпаки, піддавати критиці чи заперечувати»[401].

У розділі статті про гносеологію стандартів прав людини П. Рабінович виходить з того, що «сама практика Суду, яка є діяльністю, у певному розумінні, соціально-дослідницькою, поступово сформувала специфічні пізнавальні традиції, вивчення та врахування котрих сприятиме вирішенню цієї проблеми також й іншими суб’єктами, зокрема національними судами»[402]. Однією з таких засад є «конкретно-історичний підхід (його можна назвати «ситуаційним») до встановлення досліджуваних фактів, який виявляється у настійних вимогах, постійних прагненнях Суду враховувати саме особливі, специфічні обставини місця й часу, а також індивідуальні, інколи навіть унікальні, властивості суб’єктів — учасників ситуації, котра розглядається»[403]. Відтак, «конкретний аналіз конкретної ситуації — таким є фундаментальне кредо Суду. А цей принцип, як відомо, є стрижнем, серцевиною діалектичного методу соціального пізнання»[404].

Наступним принципом пізнання у діяльності Суду П. Рабінович визначив «включення до предмета судового пізнання соціальної значущості фактів, виявлених за їх формальними ознаками, — значущості їх для конкретної людини, угруповання людей та для суспільства»[405]. Отже, «знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за їх логіко-гносеологічним статусом неодмінно будуть оціночними) входять, згідно з позицією Суду, до обсягу тих даних, на яких має ґрунтуватися висновок про порушення або ж, навпаки, про відсутність порушення певного права людини. Тому-то й сама соціальна сутність явищ здатна набувати тут юридичного значення, породжувати конкретні юридичні наслідки»[406].

Особливо важливим, на наш погляд, є таке положення загальнометодологічного характеру: «Мені (П. М. Рабіновичу — Ю. Л.) уже доводилося звертати увагу на діалектику співвідношення формально визначених фактів (тобто форми соціальних феноменів) з їх значенням для суспільства або, іншими словами, їх соціальною сутністю. Ця діалектика знаходить свій вияв у тому, що в ряді випадків тим фактам, котрі є ідентичними за їх зовнішніми ознаками, може бути притаманна неоднакова соціальна значущість і навпаки: аналогічної соціальної значущості здатні набувати факти, які відрізняються між собою за формальними характеристиками. Саме цим, вочевидь, і можна пояснити, чому справи, здавалося б, однакові за формально окресленою фабулою, вирішувались Судом по-різному: адже його рішення завжди були, окрім усього іншого, реагуванням на індивідуально-конкретну, ситуаційну значущість тих фактів, яким надавалось юридичне значення»[407].

Цікаво, що уряд України у своїх запереченнях неодноразово посилався на прецедентні рішення Суду в справах проти інших держав, хоча, очевидно, ні норми Конвенції, ні ці рішення національними судами до уваги не бралися. Тобто юридичні факти, які мали місце у реальності, поза «правовим полем» Суду, у запереченнях уряду оцінювалися з позицій правозастосувальної практики, практично ніяк не пов’язаної з конкретними рішеннями національних судів чи діяльністю держави щодо їх виконання.

Висновки. Одним з можливих напрямків дослідження євроінтеграційних процесів у правовій системі України є їх характеристика за допомогою категоріально-методологічного апарату соціо-нормативної етнографії. У межах предмета цієї наукової дисципліни імплементація рішень Європейського Суду з прав людини у внутрішню правозастосувальну, зокрема судову практику в Україні може розглядатися як прояв міжетнічної взаємодії двох різних правових культур та пов’язаних з ними правових систем: вітчизняної, яка характеризується національною правовою традицією українського народу, і поліетнічної правової системи, яка формується чи вже частково сформувалася в окремих сегментах в рамках Європейського Союзу чи таких міжнародних організацій, як Рада Європи чи ОБСЄ. У цьому зв’язку в якості безпосереднього об’єкта дослідження, у якому розкривається загальна закономірність, про яку йшлося вище, нами обрано процес імплементації прецедентних рішень Європейського Суду з прав людини у судову практику України. Одним з факторів, які можуть гальмувати процес імплементації, є національна правова традиція, яка забезпечує якісну самобутність вітчизняної правової системи, що передбачає підтримання певного комплексу стабільних ознак останньої. Зазначене, зокрема, може виявляти себе при тлумаченні норм Конвенції вітчизняними судами чи при явній суперечності між прецедентним рішенням Європейського Суду з прав людини і тим рішенням, яке за закономірними властивостями правової системи України зазвичай мав би ухвалити вітчизняний суд по даній категорії справ.

Чинна в Україні система судів і судова система (що не одне й те саме), як і вся правова система, функціонують за іншими законами, ніж у тих країнах, на правові системи яких орієнтоване її реформування. А без урахування цього всі спроби правотворчими чи адміністративними засобами впливати на правову систему виявляться марними або призведуть не до того результату, який очікується як мета державної політики.