Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

Для вітчизняної правової традиції у тому вигляді, в якому вона сьогодні доступна спостереженню, характерною є абсолютизація аксіологічних властивостей ідеї права. При цьому зазначена тенденція притаманна не тільки вузькому прошарку заангажованих інтелектуалів чи професійних юристів, але й масовій правовій свідомості.

По-восьме. Суперечність між ідеологічно-декларативним характером більшості соціально значущих норм (насамперед законодавство про боротьбу з корупцією) та реальним правопорядком. Ця суперечність розв’язується за допомогою компенсаційних механізмів, що дає змогу запобігати багатьом соціально-правовим конфліктам.

По-дев’яте. Суперечність між функціями судової гілки влади, зумовлена її сутністю та формою судової влади як елемента апарату державного управління (у широкому значенні цього слова). Відсутність традиції суддівства та пов’язаних з нею інститутів (дієвої системи норм корпоративної етики, тощо).

Очевидно, що запропонований перелік є далеко не повним, але він і не може бути вичерпним, оскільки так само, як правова система має найрізноманітніші за якістю сторони, так само невичерпним є і перелік тих суперечностей, які становлять конкретно-історичну сутність та є джерелом розвитку правової системи.

По-десяте. Суперечність між системою права та іншими елементами правової системи є однією з найвагоміших. Суть її полягає у невідповідності системи норм права багатьом історичним традиціям побудови правового життя народу, неврахуванні відмінностей у соціально-економічному розвитку різних територій і всередині цих територій, чинності таких норм права, які суперечать повсякденній побутовій і сімейній моралі. Розв’язується ця суперечність через ігнорування нормативних вимог до поведінки, яке допускається за мовчазної згоди суспільства та держави.

5.2. Особливості вітчизняної української традиції в судовій системі

Історична частина. Ми погоджуємося з концептуальною ідеєю В. С. Бігуна про необхідність розмежування явищ і понять правосуддя та судочинства. Однак якщо В. С. Бігун таке розмежування здійснює на основі природно-правового підходу, ми пропонуємо здійснити його ще й у соціолого-правовій площині, висуваючи тезу про те, що правосуддя не тільки і не завжди є виключною прерогативою судової гілки влади. Для вітчизняної правової історії характерні тривалі періоди відчуження абсолютної більшості народу, яку становило селянство, від системи державної влади, що пояснювалося причинами національного та соціального гніту. Однак це аж ніяк не означає, що в українського народу не було традиції правового розсуду або судження про право.

Досліджуючи правову реальність минулого, не можна беззастережно застосовувати ті поняття правової науки, які відображають сучасну правову систему. У до- та ранньоіндустріальних, перехідних суспільствах правова система завжди поєднує в собі дві підсистеми, два різних правопорядку які доповнюють один одного і співіснують на одній території, в одному суспільстві. Перша стосується життя панівних верств суспільства та задоволення загальнодержавних потреб (оборона, економічна та військова мобілізація). Ця підсистема орієнтована на письмове позитивне право. Друга — це реальний правопорядок, який існує у народному житті. В тій частині, в якій держава чи панівні верстви не зацікавлені витрачати сили та ресурси на правове регулювання відповідних правовідносин, суспільні відносини регулюються правовим звичаєм, тобто звичаєвими нормами поведінки, санкціонованими (хоча б пасивно, шляхом невтручання у справи сільської громади) державою. Оця друга підсистема правової системи найбільш помітно впливає на всю правову історію народу, оскільки саме в ній, у кінцевому підсумку, формується етноправовий стереотип поведінки, який становить сутність правової системи і визначає її розвиток. Взаємодія першої та другої підсистем правової системи характеризується діалектичними законами, основними з яких є діалектика сутності та явища, а також цілого і частини. Єдність етноправового стереотипу правової поведінки визначає єдність двох підсистем в одній правовій системі, оскільки і панівна частина суспільства, і народна маса належать до одного й того ж етнічного масиву. Єдність етноправового стереотипу поведінки всіх частин суспільства, яке досягло правового рівня розвитку соціальної організації, і є реальною основою його правової цілісності. Тому йдеться не про біюридизм, а саме про дві підсистеми правової системи. Сутність правової системи криється у другій підсистемі, яка, як і належить сутності, менш мінлива. Перша підсистема динамічна, але нестійка, як і належить явищу. Держава може втручатися у другу підсистему, однак не може змінити її — та й власну сутність, оскільки сама є наслідком розкриття сутності правової системи. З точки зору явища суб’єктом історичного процесу є держава, з точки зору сутності — народ.

Суперечність між звичаєвим і так званим писаним правом є однією з найважливіших суперечностей сутності вітчизняної правової системи.

Концептуального уточнення потребує також сама категоріальна пара «звичаєве право»-«писане право». За М.Чубатим, відмінності письмовою формою не вичерпуються, оскільки історії відомі численні випадки кодифікації норм звичаєвого права. Ми вважаємо, що її неможливо охарактеризувати з належною теоретичною повнотою інакше, як на основі положення про відчуження від держави більшості суспільства (нижчих верств) у суспільстві доіндустріального та ранньоіндустріального періоду.

Звичаєве право становить основу другої підсистеми правової системи, однак не збігається з нею, адже воно регулює і відносини у межах першої підсистеми правової системи, однак там його соціально-класова природа інша. Тобто поділ правової системи на дві підсистеми проводиться за іншим критерієм — залежно від того, наскільки правове регулювання суспільних відносин відповідає потребам та інтересам домінуючої частини населення.

Письмова форма є, швидше, умовним позначенням права, яке держава встановлює в інтересах домінуючої частини суспільства (феодальної верхівки). За таких обставин його штучний характер і суперечність з інтересами більшості суспільства становлять об’єктивну основу для його протиставлення звичаєвому праву другої підсистеми. Імплементація окремих норм звичаєвого права соціальної сутності першої підсистеми не змінює, оскільки імплементовані норми функціонують у новій системі і набувають нових соціально-змістових властивостей, простіше кажучи, застосовуються для захисту інтересів домінуючої верхівки у тій частині, в якій ці інтереси суперечать інтересам нижчих верств. Виникає парадокс: ті верстви, які були джерелом звичаєвого права, стають об’єктивно зацікавленими у зміні чи скасуванні норми звичаєвого права для «вирівнювання» дисбалансу соціального обміну, який відбувається на користь домінуючої частини суспільства; водночас остання, силою державного примусу, забезпечує примусову дію вигідних для себе норм звичаєвого права. Автори минулого (О. Єфіменко) та сучасні антропологи тонко вловили цю суперечність між звичаєвим і «писаним» правом, однак розкрити її не змогли через ігнорування соціально-сутнісних властивостей права у соціально неоднорідному державно організованому суспільстві.

Саме тому прихильники класового підходу, спостерігаючи такі суспільства як історичну чи політичну реальність, доходили висновку про класовий характер права та державний примус як джерело його обов’язковості. Таким чином, протиставлення «звичаєве право» — «писане право» відбувається по лінії протиставлення «держава — суспільство», і саме у такому розрізі ми вбачаємо дотримання принципу конкретно-історичного аналізу правової реальності.

Нами запропоновано висновок, що тяглість, тобто неперервність у розвитку правової системи українського народу, його правової традиції пов’язана насамперед із неперервністю еволюції звичаєвого права, яке у різні періоди свого розвитку зберігало в основі той стереотип правової поведінки (засади поведінки особи у сім’ї, громаді, суспільстві та державі), який, по суті, залишався незмінним упродовж другої половини XVII ст. та всього наступного періоду аж до кінця 20-х років XX ст. І лише небачена за історичними масштабами насильницька кампанія зі зміни стереотипу поведінки селян та їхнього способу життя призвела до заперечення засад звичаєвого права. Однак навіть і потому селяни, які переселилися у міста, принесли з собою звичаєве право, яке модифікувалося під впливом нового — міського фабрично-заводського середовища.

Відтак сучасна правова система України через її зв’язок із радянським періодом правової історії генетично пов’язана із звичаєво-правовою культурою українського селянства. Більше того, її можна розглядати на рівні соціолого- та філософсько-правового дискурсу як діалектично зняту форму цієї культури. Йдеться, насамперед, про такі найглибші рівні структурної організації правової матерії, як домінуючі у національному стереотипі правової поведінки уявлення про справедливість, рівність, свободу, суще та належне, співвідношення між ними та способи їх запровадження у соціальну дійсність.

На основі зазначеного можна дійти висновку, що пошук відповідей на питання про особливості правосуддя в українській правовій традиції повинен бути спрямований, насамперед, на дослідження цього правового явища у звичаєво-правовій культурі українського селянства.

М. Д. Іванішев у праці «О древних сельских общинах в юго-западной России» на основі ретельного вивчення судових справ, що збереглися в актових книгах київського центрального архіву[364], визначив функції общини у XVI–XVII ст. на територіях воєводств, до яких входили землі проживання українського народу: «Головна мета об’єднання поселень в общини полягала в тому, щоб попереджувати порушення законів, викривати і переслідувати злочинців, судити й карати їх, нарешті, присуджувати і надавати ображеному винагороду. У межах свого округу община поручалась за безпеку життя та майна як своїх власних членів, так і прибульців. Ми говоримо тут про сільську общину, як вона постає у відкритих нами актах XVI і XVII століття; у часи більш віддалені вона могла мати більш широке коло влади та відповідальності»[365]. Отже, основною формою здійснення правосуддя в українській історії для переважаючої більшості народу, яку становило селянство, була самоврядна діяльність територіальної сільської громади.

Видатний вітчизняний етнограф і правознавець П. Чубинський, розглядаючи питання про відшкодування шкоди, аналізує такий оригінальний звичаєво-правовий інститут, як завод: «Щоб стягнути з винного за «шкоду», тобто заподіяний збиток, потерпілий просить «завод», котрий складається з 5, 6 і більше чоловік з тих, що мешкають поблизу і добре знають його господарство і поле, а також іноді з виборного, старости чи ж когось з урядників, який з’явився у той час в селі. Запросивши завод подивитися на шкоду, потерпілий чи наперед, чи після цього частує тих, хто зібрався, чим Бог послав, купляючи звичайно і горілки; робиться ж це не з метою підлабузництва, а просто тому, що «треба ж оддякувати людям за те, що потурбував». Завод приходить на шкоду, спочатку розглядає її, а потім обговорює — зроблена вона навмисно, по злобі, чи по незнанню, і нарешті присуджує міру покарання»[366]. Про значення «заводу» у відправленні правосуддя П. Чубинський пише так: «Завод у Малоросії користується великою повагою, а рівно і суд його, після котрого скаржитися вже нікуди»[367].

Сьогодні у загальноісторичній та історико-правовій літературі існує цілий напрям, присвячений селянській правосвідомості періоду 1917–1920 рр. Очевидно, цей період позначився змінами у правовій традиції народу, які пізніше істотно вплинули на еволюцію правової системи, виявили ті глибинні соціально-змістові суперечності, які визначали її розвиток упродовж всього XX ст.

Повнота домінування звичаєвого права, особливо у період революційних подій і громадянської війни 1917–1920 рр., як і в наступний період відбудови, зумовлена слабкістю міської культури у селянській здебільшого країні, вплив якої лише слабшав із наростанням процесів деурбанізації як відворотного наслідку революції та громадянської війни.