Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

Отже, в Україні рішення міжнародного суду стали прецедентом, а судовий прецедент як такий став джерелом права.

Потужній тенденції впливу іноземної правової культури на вітчизняну протистоїть не тільки національна правова традиція як чинник розвитку правової системи всередині України, а й незрівнянно менш вагома, проте також реальна тенденція зворотного впливу: адже представники України працюють як у складі Європейського суду з прав людини, так і в його апараті, апараті Ради Європи, готують висновки, пропозиції, науково-методичні матеріали та довідки, тощо. Як носії вітчизняної правової культури ці люди, свідомо чи несвідомо, опосередковують її вплив на загальноєвропейський правовий простір (наприклад, голос судді від України може виявитися вирішальним у справі проти якоїсь іншої, крім України, держави). А оскільки, по-перше, Європейський суд з прав людини сам зв’язаний власним прецедентом і, по- друге, його рішення є прецедентними для деяких національних судів, зокрема в Україні, правова традиція українського народу може стати одним з чинників еволюції вже західноєвропейської правової культури, правовій традиції якої також притаманні інертність та велика захисна сила, що оберігає її своєрідність і цінності.

Суть проблеми зводиться до того, чи розчиниться, врешті-решт, національна правова традиція українського народу у загальноєвропейській правовій системі, чи ввійде як елемент у поліетнічну за своєю природою європейську регіональну правову систему, чи перебуватиме у перманентному конфлікті із західноєвропейською правовою традицією, тобто чи суть процесу взаємодії двох правових систем, західноєвропейської та вітчизняної, зводитиметься до імплементації першої у другу, чи до їх поступової взаємної інтеграції.

Рішення Європейського суду з прав людини як джерельна база порівняльно-правового дослідження. Практика розгляду Європейським судом з прав людини справ за скаргами проти України може розглядатися як джерельна база дослідження, покликаного виявити специфічні властивості національної правової системи України при її зіткненні з іноетнічними правовими системами. Доцільним, гадаємо, був би порівняльно-правовий аналіз скарг проти України та інших держав і результатів їх розгляду Європейським судом з прав людини, оскільки це також дало б змогу виявити особливості національних правових систем різних країн.

На користь цього свідчать такі аргументи: Європейський суд з прав людини є наднаціональним органом судової юрисдикції; його діяльність позначена високим техніко-юридичним рівнем; Європейський суд з прав людини зв’язаний власними рішеннями в аналогічних справах як прецедентом, незалежно від країни, скарга проти якої розглядалася; фабула оскарження в Європейський суд з прав людини у будь-якій справі передбачає оцінку всієї системи права та правозастосувальної діяльності на предмет їх здатності забезпечувати виконання вимог Конвенції; позиція держави представлена в суді уповноваженим органом (в Україні діє інститут Урядового уповноваженого) на достатньо високому публічно-правовому рівні; Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях (мотивувальна частина) всебічно та ґрунтовно аналізує аргументи сторін та обґрунтовує власну позицію; Європейський суд з прав людини, в разі необхідності (на його думку), враховує особливості політико-правового та соціально-економічного устрою держави, проти якої подана скарга, чим, зокрема, мотивує своє рішення у конкретній справі; рішення Європейського суду з прав людини мають опосередкований вплив на всю правотворчу та організаційно-правову сфери держави.

Теоретике-правова характеристика основних засад національної імплементації норм Європейської конвенції наведена у монографії П. М. Рабіновича та Н. М. Раданович «Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації». Автори монографії дають таке визначення: «Приведення юридичної практики держави у відповідність із міжнародно-правовим договором — це правотворча, а також правотлумачна, правозастосувальна і правореалізаційна діяльність держави, здійснювана на виконання норм міжнародного договору або під його впливом задля усунення або запобігання суперечностям (невідповідностям) між національно-юридичними явищами і цими нормами»[390]. У книзі виокремлено такі напрями впливу рішень Суду на національну імплементацію Конвенції: перший — обов’язкове виконання рішення Суду державою, щодо якої це рішення було ухвалено; другий — можливий повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо коли потерпіла сторона і надалі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; третій — узгодження національного законодавства з положеннями Конвенції; четвертий — застосування норм Конвенції національними правозастосувальними органами, зокрема судами. При цьому здійснюватиметься «перехідне», або «запозичене», тлумачення Конвенції (фактично здійснюється «перенесення інтерпретації»); п’ятий — тлумачення Конвенції національними суб’єктами права: перед правотлумачними органами можна ставити завдання не просто про «перенесення» тлумачення, запропонованого Судом щодо даної категорії справ, а про додаткову інтерпретацію самого рішення Суду; шостий — через діяльність конституційних судів; сьомий — вплив на формування правосвідомості службових і посадових осіб, а також окремих громадян[391].

Аналізуючи особливості національного імплементаційного правотлумачен- ня, автори зазначають, що «предметом такого тлумачення є: а) норми іншої — міжнародної — правової системи, які хоча й увійшли до складу національного законодавства, проте продовжують зберігати зв’язок із міжнародною правовою системою, а тому їх тлумачення не може здійснюватися без урахування міжнародних вимог щодо тлумачення міжнародно-правових актів, б) норми міжнародних договорів про права людини, що презюмує вплив на їх тлумачення і актів міжнародних правозастосувальних органів; таке тлумачення має місце тоді, коли потрібно правильно застосувати міжнародно-правовий договір про права людини (зокрема Конвенцію) або ж встановити та забезпечити відповідність йому національного законодавства (це свідчить про те, що дане тлумачення може і передувати імплементаційній правотворчості, оскільки, якщо буде встановлено, що такому договору не відповідають норми національного права, то останні треба буде змінювати)»[392].

Монографія містить ґрунтовний системний аналіз імплементації норм міжнародних договорів про права людини у національне законодавство та юридичну практику. Однак проведене дослідження, попри його достатню вичерпність на догматичному рівні дискурсу, не передбачало розкриття «соціологічного» еквівалента імплементаційних процесів, тобто висвітлення проблеми на рівні соціології права. Одним з можливих напрямів подальшого розвитку та конкретизації положень, викладених у монографії П. М. Рабіновича та Н. М. Раданович, може стати дослідження конкретно-історичних, зокрема етнічних, особливостей національної правової системи, які виявляються при її взаємодії з європейським правопорядком у галузі прав людини, зокрема у зв’язку з розглядом Судом скарг проти України.

З’ясуванню особливостей тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) присвячена монографія П. М. Рабіновича та С. Є. Федика. Деякими положеннями, сформульованими в цій монографії, ми скористаємося як методологічними. Зокрема, важливим є аналіз принципу пропорційності (забезпечення справедливого балансу між інтересами особи, з одного боку, та інтересами суспільства (держави) — з іншого) у правоінтерпретаційній діяльності Суду, адже цим принципом він і керується та керуватиметься і при розгляді та вирішенні справ за скаргами проти України. Суть цього принципу розкривається так: «Відомо, що нечіткість формулювань положень Конвенції обумовлює певну гнучкість у підходах до її тлумачення. Тому Євросуд, визнаючи за державами право на так звану сферу оцінення, часто перевіряє правомірність дій держави шляхом з’ясування питання, чи відповідав застосований державою-відповідачем рівень жорсткості обмеження права тій меті, яка таке обмеження зумовила. З точки зору методології, з’ясування цього питання є, очевидно, чи не найскладнішим. Більше того, результати такого з’ясування можуть суттєво різнитися навіть щодо одного права, яке є предметом розгляду в різних справах. У ході дослідження виявлено, що при визначенні пропорційності між засобами й метою домінує суб’єктивна оцінка. Поряд з цим, не менш важливого значення набувають і конкретні обставини справи, оскільки вони є тим фактичним матеріалом, на основі якого Євросуд ухвалює свої рішення»[393]. На основі аналізу кількох справ автори доходять висновку про обов’язковість пропорційного зв’язку між будь-яким обмеженням права і метою, яка його зумовила. Оскільки запровадження конкретних стандартів правозастосування конвенційних прав і свобод є виключною прерогативою Євросуду, то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід зважати при тлумаченні Конвенції. Цей принцип підлягає застосуванню на кінцевому етапі інтерпретації, тобто після визначення мети правової норми, меж сфери оцінювання держави, змісту права.

Для нашого дослідження, яке стосується національної специфіки вітчизняної правової системи, зокрема в аспекті її взаємодії із практикою Суду, важливим є і «принцип забезпечення певної свободи національного розсуду»[394]. Автори аналізованої монографії визначають концепцію межі оцінювання — «свободи розсуду» як своєрідний принцип тлумачення норм Конвенції та Протоколів до неї. Наслідком цього принципу є «можливість забезпечення Євросудом максимальної відповідності його рішень не лише загальновизнаним європейським стандартам, але й конкретній обстановці, у якій відбулося порушення права»[395].

Автори пропонують власне (нове) визначення поняття принципу забезпечення певної свободи національного розсуду (межі оцінювання) як «здійснення Євросудом тлумачення конвенційних приписів у справах певного типу з урахуванням наявності у судових органів та посадових осіб держав- учасниць делегованої їм положеннями Конвенції певної свободи розсуду щодо розуміння та застосування ними конвенційних норм з метою забезпечення належних умов реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між ними (правами та свободами особи) і національними інтересами»[396]. І далі: «У механізмі дії Конвенції межі оцінювання виконують своєрідну функцію «мастила», яке у справах певного типу полегшує Євросуду виконання завдань щодо збалансування інтересів відповідача та заявника, оскільки право заявника часто не порушується загальноприйнятим стандартом конкретної країни, однак з позиції норми (стандарту) іншої держави таке порушення є очевидним. Зрозуміло, що така ситуація зумовлюється політичною, економічною і культурною багатоманітністю держав-учасниць»[397].

Розглядаючи цільове тлумачення як один із методів тлумачення Конвенції, П. М. Рабінович і С. Є. Федик дійшли висновку про вибір системи класифікації цілей Конвенції, в розрізі яких і доречно аналізувати застосування цього методу тлумачення: захист конкретних і реальних прав людини, при цьому під реальним правом мається на увазі таке право, порушення якого обов’язково призводить до заподіяння шкоди його носію; справедливий баланс між суспільними інтересами та основними правами людини — фактично йдеться про забезпечення принципу пропорційності шляхом застосування цільового тлумачення чи його елементів; стандарти демократичного суспільства — Євросуд неодноразово вказував на необхідність інтерпретації Конвенції крізь призму поглядів, що превалюють у демократичному суспільстві. У всіх випадках поняття демократичного суспільства виступає критерієм для оцінки прийнятності національного законодавства, яке обмежує права людини. Євросуд також використовує цей критерій у зв’язку з необхідністю вказати на принцип верховенства права або оцінити значення деяких фундаментальних прав[398].

У зв’язку зі змінами у національному законодавстві, правоімплементаційній та правозастосувальній практиці, зокрема внаслідок прийняття відповідного Закону та рішень Суду за скаргами проти України, актуалізувалася наукова проблема дослідження процесу на рівні розкриття соціологічних, етнонаціональних особливостей функціонування вітчизняної правової системи у її взаємодії з системою норм та практики їх застосування, визначених Конвенцією.

Особливе значення має позиція уряду в разі невизнання ним наведених у скарзі вимог: адже в ній, по суті, викладено положення офіційної правової доктрини щодо порушеного у скарзі правового питання (фабули оскарження).

Так, у справі «Жовнер проти України» (рішення по суті від 29 червня 2004 р.) уряд аргументував свою позицію тим, що, зокрема, «відсутність бюджетних коштів може бути такими виключними обставинами»[399]. Також у рішенні зазначено, що «Суд констатує той факт, що відстрочка виконання була надана до моменту, коли закладу-боржнику будуть перераховані з державного бюджету суми на сплату надбавок за вислугу років, без встановлення жодного точного строку». Відтак, «Суд нагадує, що державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням… Зокрема, уряд не надав жодного доказу того, що виконання судових рішень у конкретних випадках за цих обставин могло б спровокувати серйозні проблеми суспільного порядку». Як наслідок, Суд дійшов висновку: «Беручи до уваги зазначені вище нормативні прогалини та той факт, що відстрочка виконання не визначала жодного строку, заявниця не мала ніякої гарантії виконання рішення на свою користь у найближчому майбутньому». Суд визнав, що держава допустила порушення положення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Крім того, Суд встановив порушення державою норми ст. 1 Протоколу № 1, яка гарантує право власності та його захист. Уряд, заперечуючи проти скарги в цій частині, зазначив, що «відстрочку виконання зазначеного рішення належить розглядати як тимчасове врегулювання права власності заявниці, яке не суперечить ст. 1 Протоколу № 1, оскільки таке врегулювання встановлене судом та ґрунтується на законі». Беручи до уваги те, що фінансові ресурси держави не дають можливості повної та одночасної сплати всіх належних надбавок викладацькому складу з 1997 року, уряд вважає, що відстрочка виконання судового рішення має правомірну мету, а саме: справедливий розподіл бюджетних коштів в умовах економічних труднощів, властивих для перехідного періоду. З цього приводу уряд нагадує, що ст. 1 Протоколу № 1 залишає за державою право ухвалювати закони, необхідні для врегулювання користування майном, відповідно до загальних інтересів. Під час впровадження економічної політики законодавець повинен мати свободу дій для того, щоб висловити свою думку як про існування проблеми, що має суспільний інтерес і потребує врегулювання, так і про вибір способів застосування останньої… Говорячи про пропорційність втручання, уряд підкреслює, що заявниця не відчувала «особливого та непомірного тягаря». Обґрунтовуючи свою позицію щодо наявності порушення ст. 1 Протоколу № 1, Суд зазначив: «В цьому разі відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку і зазначене рішення залишається невиконаним уже протягом шести років. Більше того, для заявниці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що така ситуація важко узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною у ст. 1 Протоколу № 1. Виходячи з цього і навіть якщо припустити, що втручання держави в право заявниці на виконання норм щодо її майна буде засновано на законі та служитиме правомірній меті, Суд вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами загального інтересу спільноти і вимогами охорони права заявниці на її майно, що заявниця зазнала і продовжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане урядом, — звернутися до суду з метою отримання компенсації за таке запізнення та індексації суми, що вимагається заявницею, не здатне надати адекватного полегшення ситуації».

Аналогічні позиції відображено і в рішенні Суду від 29 червня 2004 р. у справі «Півень проти України».

Виокремимо деякі проблемні питання:

— правовий режим бюджетних коштів відрізняється від правового режиму іншого державного майна, внаслідок чого вони як об’єкт права власності перебувають у специфічному правовому режимі їх цивільного обороту — відповідно до структури бюджетних видатків, визначених законом, наслідком чого є наявність прострочених бюджетних зобов’язань при значних залишках коштів на казначейських рахунках, призначених на інші цілі; фактично громадяни фінансували офіційно не визнану частину дефіциту бюджету;

— уряд знайшов юридичне вирішення проблеми перенесення виплат на невизначений час через інститут відстрочки виконання судового рішення на невизначений час, що, як зауважив Європейський суд з прав людини, означає відсутність судового захисту у розумінні ст. 6 Конвенції. Тобто було знайдено прийнятний, з точки зору уряду, правовий механізм несплати боргу, який би зовні відповідав вимогам Конвенції. Аргументація уряду, що виплату «буде здійснено у належний час», відображає не ринковий механізм розподілу матеріальних благ, а ірраціональне перенесення задоволення соціальної потреби у невизначене майбутнє.