Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

— він не тільки є виявом правосвідомості селянства, його настроїв, а й розкриває таємниці підсвідомого;

— серед історичних явищ самосуд виділяється максимальною концентрацією та розмаїттям емоційних станів, наочно демонструючи психологію натовпу;

— самосуд не лише відображає, а й віддзеркалює стан держави, суспільного організму загалом, оскільки часто є емоційною реакцією на неспроможність влади забезпечити законність і правопорядок[382].

Розглядаючи історію дослідження проблеми самосудів, С. Дровозюк підкреслює їх етнографічне значення: «Прикметно, що тема самосудів у 20-х рр. розглядалася як предмет етнографічних та краєзнавчих студій. Так, «Етнографічне товариство» орієнтувало своїх кореспондентів на збирання докладних відомостей про способи покарання злочинців народними судами за різні види злочинів. З методологічного погляду досить цікавими є міркування В. Петрова про предмет краєзнавства, який у центр дослідів ставив «живих людей». Серед найхарактерніших явищ життя українського села 1917 — початку 20-х рр., що знайшли відображення в учнівських творах і становлять вагомий інтерес для науки, він назвав самосуд. Цікаво, що цей перелік найактуальніших сюжетів з життя селянства він пропонував фактично як альтернативу «методичним порадам», що надходили з Москви»[383].

Автор виокремлює два типи самосудів цього періоду:

— традиційне селянське судочинство з усталеними ритуалами;

— самосуди, здійснювані сільськими активістами[384].

С. Дровозюк, досліджуючи проблему селянських самосудів у 20-30-х роках XX ст., зазначає, що «самосуди, що здійснювалися в умовах колективізації та голодомору, втратили значення засобу морально-виховного впливу, в них на перший план вийшли тортури та катування. На відміну від суду, що здійснювався всією громадою як альтернатива неефективному державному судочинству, самосуди, здійснювані «активістами», були демонстрацією необмеженої влади та виявом жорстокої тоталітарної особистості»[385].

Логічно припустити, що селяни традиційно не довіряли державним судам, внаслідок чого правосуддя та діяльність органів судової влади (судочинство) ними чітко розмежовувалися.

Як засвідчують останні філософсько-правові дослідження такого явища духовної культури, як національна література, у ній майже не зустрічаються позитивні образи судді, суду чи судочинства, натомість правосуддя розглядається переважно або як феномен трансцендентного, або ж як безпосередня імплементація у соціальну дійсність природно-правових уявлень про належне та справедливе (образи пошти як виправдання соціальної боротьби селянства).

Міфологізація правової традиції як спосіб її збереження, відтворення та заперечення. У філософії та соціокультурній антропології міф розглядається як історичний тип світогляду та явище культури, суспільної свідомості, спосіб комунікації, тощо. Як зазначає В. Л. Петрушенко, «найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм — «злиття всього із усім», і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін.»[386]. Ми схильні вважати, що «міфологізація» традиції може виявляти себе у двох аспектах: позитивному та негативному. У позитивному аспекті правовий міф є органічним елементом традиції, оскільки у такій образній та предметно орієнтованій когнітивній формі узагальнений досвід багатьох попередніх поколінь зберігає свою якість і здатність бути засвоєним прийдешніми поколіннями. Крім того, міф виявляє і ті знання, що містяться у соціальному досвіді, які для актуальних носіїв такого досвіду були непомітними, але продовжують здійснювати вплив на подальший історичний розвиток.

У негативному аспекті міфологізація традиції означає підміну дійсного соціального досвіду як змісту історико-правового розвитку певним набором спотворених уявлень про нього. У такому випадку історія не пізнається вченими, а «видумується» провладними ідеологами для нав’язування суспільству неорганічних, тобто не заснованих на традиції, ліній розвитку.

Правова традиція як політико-правова реальність. Якщо у правовій науці доречно вести дискусії про підставність формулювання та використання у науковому обігу категорії правової традиції, то нами висувається гіпотеза про те, що як соціальне явище вона не потребує апології. Спроби заперечити наведену тезу, як видається, свідчать про підміну чи ототожнення понять правової традиції та історико-правового розвитку. Традиція — це сутність процесу історико-правового розвитку; при цьому сутність другого-третього порядків — це те стале, незмінне, що залишається у кожній конкретно-історичній правовій системі, у якій живе народ, та передається наступним у часі правовим системам. Якби традиція не вміла себе зберігати та захищати, вона ніколи не стала б собою: поняття правової традиції якраз відображає момент сталості, наступності у правовому розвитку. Нам уже доводилося обґрунтовувати тезу про те, що у площині діалектичної методології логічна сутність традиції визначається рухом тих діалектичних суперечностей правового розвитку, які залишаються остаточно нерозв’язаними, так що їх розв’язання та «зняття» переносяться на наступний етап.

Розроблена нами теоретична модель національної правової традиції може слугувати підставою для тези про правову традицію як об’єктивну межу владного втручання у життя громадянського суспільства. І хоча ця межа не є жорсткою, тобто допускає зміщення у правовому розвитку всупереч обумовленим традицією його напрямкам, вже на відносно нетривалих проміжках історичного часу традиція забезпечує повернення суспільства до попередніх ціннісних засад та зовнішніх форм організації правового співжиття. Більше того, правова традиція здатна адаптувати насаджені зовні форми до потреб свого збереження та відтворення, наповнюючи їх іншим змістом, ніж той, що закладався їх апологетами.

Міф про правосуддя: культ Феміди. Нами свого часу було здійснене маленьке культурологічне дослідження, результати якого були опубліковані у фаховій пресі. Гадаємо, що за два роки воно все ще не втратило актуальності, оскільки стосується символічного вираження міфів, в яких стверджується або ж, навпаки, заперечується правова традиція.

Людська свідомість так влаштована, що найбільш загальні, універсальні та цінні думки, ідеї та спонукання дані в ній у вигляді певних метафор, через образи. Наші далекі предки, як генетичні (різноманітні слов’яни), так і культурно-історичні (греки та інші християнські народи), були людьми мудрими; настільки мудрими, що своє потаємне знання про добро і зло виразили у простих символах, доступних для тиражування у добу масової культури та комунікацій. Боротьба чи союз між символами, навіть якщо про це не задумуються — це завжди боротьба світоглядів.

Сьогоднішні українські судді намагаються створити у своїх службових кабінетах антураж, який, на їх переконання, виражає речову сторону їхньої діяльності. Ось ми і спробуємо провести маленьке культурологічне дослідження. А що, суд — це теж явище культури, в тому числі й матеріальної.

Так, поряд з розташованими у рамочках на стінах різноманітними дипломами, подяками, грамотами та подібними свідченнями кваліфікації, минулих та майбутніх заслуг, звичайного людського марнославства, особлива роль відводиться двом обов’язковим атрибутам: християнським іконам та фігурці чи зображенню Феміди. Більше того, скульптури Феміди встановлені у фойє приміщень судів, органів юстиції, залах судових засідань.

Коли мова заходить про символи, кожен з яких втілює тисячолітні традиції, у їх доборі та тиражуванні не може бути нічого випадкового. Еклектичне поєднання несумісних ідей та програм свідчить про хаос у головах людей, котрі ці символи використовують. Ідея Феміди, як її розуміють сьогодні, — це справедливість, дана у цьому світі, вже і зараз як сутність та результат юридичних процедур та діяльності судів та суддів, органів юстиції та репресії; як формальна справедливість, закон, який підминає під себе живу людину, її долю та почуття. Як зазначав Арістотель, «іти до суду — значить звертатись до справедливості, оскільки суддя прагне бути ніби уособленою справедливістю, до того ж люди шукають неупередженого суддю»[387]. Культ цього язичницького божества Феміди — не просто метафора, а панівна сьогодні філософсько-правова ідея та соціальна реальність, яку нав’язують українському суспільству. Для цього призначена і доктрина природного права — своєрідна «правова релігія», священна корова правової науки та ідеології, завдання якої — непомітно для непосвячених підмінити мораль правом, право — законом, який, як відомо — dura, тобто тверда (закон у римлян був жіночого роду), правосуддя — судочинством, судочинство — сваволею судової бюрократії.

Закон і суд ніколи не були синонімами земної справедливості у сприйнятті українського народу. Пов’язку Феміди сприймають зазвичай як символ її безсторонності, ознаку та передумову справедливості, що «дозволяє характеризувати суддю як третю (незацікавлену) особу в другому ступені»[388]. Ніхто чомусь не звертає уваги на те, що пов’язка приховує Обличчя. Що таке Феміда? Як на мене, потвора без обличчя, адже обличчя виражає назовні душу будь-якої людиноморфної істоти; обличчя Феміди ніхто не бачив, навіть посвячені, навіть вона сама, адже Феміда не може побачити своє обличчя навіть у дзеркалі, подивитися на себе збоку, а тому у неї немає і совісті. І що зважує на своїх вагах Феміда? Людське горе? Вистраждану по всіх судових інстанціях жадобу справедливості? Докази сторін? Наслідки рішення для власної кар’єри та благополуччя? Що переважає? Зрештою, що ми можемо знати про внутрішній духовний світ істоти, яку зображають в образі людини, якщо навіть виразу її обличчя не можна побачити? А може, там, під пов’язкою, і немає обличчя, тому що Феміда — це не особистість, це фантом, форма без змісту, явище без суті, трансцендентна, виплекана давньоримськими схоластиками від юриспруденції та сприйнята адептами нового часу мрія про панування людської раціональності над безмежним світом живого — душі, тепла, особистості, людяності? Не будучи особистістю, Феміда не розрізняє добра і зла, її меч розрубує повітря в усі боки, однаково сіючи як добро, так і зло. Адже меч — це фізичний образ насильства. Не може бути діяльність судової влади більш моральною, ніж діяльність інших гілок влади, адже влада — одна, тільки гілки різні (як голови у гідри). Як можна зважити на вагах горе та страждання людини, якщо сам ти — не людина, якщо сам ти не знаєш, що це таке? Адже для співчуття, співпереживання потрібні Емоції, робота душі, якої у Феміди немає.