Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

В. С. Лозовий на основі архівних матеріалів виявив дві тенденції у розвитку правової культури на селі періоду української революції 1917–1921 рр.:

— процес архаїзації суспільно-правових відносин, зумовлений поширенням насильства, руйнуванням адміністративних структур, скасуванням державної юрисдикції;

— згідно зі світоглядними засадами селянства, основним інструментом регулювання судових відносин стають норми звичаєвого права[368].

З’ясовуючи значення правосвідомості селянства як чинника правової культури, В. Лозовий виходить із соціальної структури українського суспільства: «На початку XX ст. найчисленнішим класом у соціальній структурі українського суспільства було селянство, і часто поняття «народ» та «селянство» сприймались, як тотожні»[369]. Відтак, «у царській Росії існувало станове законодавство, за яким селянство фактично було відокремлене від інших соціальних верств у сферах управління та судочинства. Правові відносини на селі формувались та регулювались частково юридичними нормами, але здебільшого місцевими звичаями. Селянські справи могли розглядатися та вирішуватися й волосним судом, і сходом, і навіть адміністративною владою. Правосуддя намагалися чинити «по справедливості й з огляду на людину»[370].

Норми звичаєвого права В. Лозовий характеризує так: «Норми звичаєвого права, якими переважно послуговувались у сільському судочинстві, були усними, гнучкими й відповідно в селянства не сформувалося поняття «про твердість права взагалі». Відтак селянська правосвідомість являла собою симбіоз реально існуючих і бажаних юридичних норм»[371].

Автор зауважує, що після лютневої революції 1917 р., «щойно стало зрозуміло, що царські порядки вже не повернуться, селяни заходилися впорядковувати судові відносини — на сходах встановлювали справедливість і висловлювали недовіру місцевим суддям, виганяючи їх із сіл»[372].

Нова влада швидко усвідомила значення селянської правосвідомості у регулюванні суспільних відносин: «Газети констатували: оскільки тогочасне законодавство не відповідало вимогам часу, слід звертатися до місцевих звичаїв, поширених у селянському середовищі поглядів «на справедливість і користь». Відтак, великого значення набувала участь у суді представників місцевого населення, які зналися на звичаєвому праві. У червні 1917 р. на сесії Центральної Ради при обговоренні питань судочинства депутат Крижанівський відзначав, що треба домагатись обрання мировими суддями в сільських регіонах людей, які знаються на місцевих звичаях. Пропонувалося відкрити в університетах кафедри цивільного українського права»[373]. В. С. Лозовий згадує про наслідки такої політики: «Виходячи з рівня тогочасної правосвідомості селянства, закликалося використовувати в судочинстві не державно- правові акти, а норми звичаєвого права. Відтак, демократичний всестановий принцип судочинства в такому трактуванні замінявся суто селянсько-становим і замість того, щоби ввести селянство в систему модерного суспільства, це мало призвести до його замкнутості й архаїзації»[374].

Аналізуючи суть правових поглядів селянства, а їх осердям було земельне питання, В. Лозовий доходить висновку: «Ішлося не про модерне правове суспільство, в якому в ході аграрної реформи на цивілізованих засадах парцельована поміщицька земля перейшла б у приватну власність, а про повернення назад, до архаїчних форм права, яким властиве лише поняття користування, а не абсолютного володіння»[375]; «Серед селян домінувало переконання, що раніше поміщики насильно захопили землю, тож тепер її таким же робом треба повернути. Відтак справедливість і легітимність захоплення поміщицьких угідь не викликали жодних сумнівів. Також селяни були впевнені, що все майно поміщик нажив їхньою працею й працею їхніх предків, тому вони самочинно захоплювали й порівну розподіляли майно маєтків, уважаючи, що тим самим повертають собі колись вкладену працю»[376]; «Дотримання світоглядного хліборобського стереотипу, що вся навколишня земля повинна перебувати в користуванні мешканців саме даного села, призводило до порушень прав селян, які придбали тут землю раніше за допомогою Селянського банку»[377].

Ось загальні висновки В. С. Лозового:

— намагання демократичних режимів тимчасового уряду та Центральної Ради розбити «ланцюги» станової свідомості й залучити селянство до державно-правового життя зазнали краху;

— тенденції правового нігілізму й надалі домінували у свідомості та поведінці широких народних мас;

— цей процес можна кваліфікувати як архаїзацію суспільно-правових відносин та деградацію соціального життя на селі;

— цей процес характеризується антиетатистськими та анархічними настроями широкого загалу деструкцією органів влади, скасуванням державної юрисдикції;

— громадський сход був інституйований як основна форма селянської влади;

— звичаєве право визнавалося за основний інструмент регулювання правових відносин;

— посилювалися регіоналізм, локальна свідомість;

— поширювався егалітаризм (втілення соціальної справедливості у формі зрівняльного розподілу)[378].

С. Дровозюк, як і більшість авторів, які досліджували селянську правосвідомість окресленої епохи, особливу увагу приділяє такому соціально- психологічному феномену, як селянський самосуд, «що дає можливість продуктивно реалізувати психоісторичний підхід і увійти у світ селянських правових уявлень і почуттів»[379]. Узагальнюючи стан дослідженості проблеми у юридичній науці, цей автор зазначає, що його «розглядають, як позасудову розправу, яку здійснюють здебільшого натовп або група осіб як самоуправство, злочин проти порядку управління, що часто супроводжується катуванням. Таке визначення відбиває насамперед погляд держави на самосуд як на порушення встановлених нею норм права»[380]; «у контексті української історіографічної традиції дослідження історії суду сільської громади займає помітне місце»[381].

Науково-пізнавальне значення самосуду С. Дровозюк, обґрунтовує такими міркуваннями:

— самосуд у селянському варіанті не був спонтанною, неусвідомленою дією, а часто втілював традицію громадського суду з його неодмінними атрибутами;