Розділ «5. ПРАВОСУДДЯ: СОЦІОНОРМАТИВНИЙ ПІДХІД»

Культ Феміди претендує на всесильність та всеосяжність — Феміда все може, все знає: немає нічого земного, що перебуває поза сферою її діяльності. Будь-яка справа, варто лише придумати підставного відповідача та ідіотську фабулу, опиняється в руках жерців культу Феміди. Американці, ті самі американці, у книжках, призначених не для ідеологічного експорту, а, так би мовити, для внутрішнього вжитку, для «своїх», чорним по білому, мало не з лайкою жаліються на узурпацію у народу влади суддівською корпорацією, невідомо ким і за які заслуги призначеною. Так, суди визнають недійсними рішення місцевих референдумів. Один чи кілька суддів місцевого суду вирішують долю виборів Президента країни. Суди присуджують абсурдно великі суми різноманітних відшкодувань, на свій розсуд розоряючи одних та обдаровуючи інших. Основне ж — при всьому цьому вони керуються правом, яке самі і створили. Суддівська корпорація стає самодостатньою, автономною від суспільства, сама вирішуючи питання про межі власної юрисдикції. Ось вони, запізніло усвідомлені наслідки культу Феміди в Америці.

Закон, як і будь-який інший витвір недосконалої уяви людства, несе у собі чималий елемент абсурду. Пов’язка Феміди розділяє світ на дві половини, на нього можна дивитися з різних боків пов’язки. Закон для того, хто його бачив з цього, нашого боку пов’язки Феміди, придатний як для добра, так і для зла, тому що на нього дивиться Особистість. Це — лише знаряддя у руках людини, сильний інструмент, потужна зброя. І не більше. Не мета, не сенс, не принцип. Феміда — не особистість. Це машина, механізм, інструмент у руках жерців її культу, матеріальний символ відчуження людини від права та всієї системи, яка виправдовує причетністю до нього свою легітимність.

Вважається, що у церковній культурі — витворах образотворчого мистецтва, скульптурах символічно виражене метафоричне за формою тисячолітнє знання про всі важливі сторони життя людини та суспільства. Традиція естетичного супроводу відповідного світогляду підпорядкована суворим канонам, основні з яких сягають півторатисячолітньої давнини. Навряд чи люди півтори тисячі років назад і у наступні століття, поки формувалися естетичні канони Церкви, не задумувались над такими речами, як справедливість, закон, правосуддя, суд, суддя, судочинство. Бачив хтось у церкві якої б там не було конфесії зображення чи скульптуру Феміди? Отож-то. Чому ж тоді символи несумісних культурних кодів співіснують у суддівських кабінетах та головах українських громадян?

Швидше за все, ідеї справедливості та правосуддя у вітчизняній правовій традиції символічно виражають у позитивно-метафізичному аспекті — образи Страшного Суду, Св. Георгія Побідоносця (непримиренна та безкомпромісна боротьба добра зі злом), а у негативному — найвідоміший та найнесправедливіший процес в історії, який і виявив всю обмеженість та неспроможність людських намагань відшукати істину та справедливість за допомогою судочинства.

5.3. Національна правова традиція та проблеми імплементації практики Європейського суду з прав людини

Постає складна і важко вирішувана у житті проблема легітимації судової влади через обґрунтування її зв’язку із правосуддям, як останнє інтерпретується у вітчизняній правовій традиції.

Правова традиція українського народу як чинник процесів імплементації. Об’єктивним фоном, на якому відбувається імплементація прецедентних рішень Європейського суду з прав людини у вітчизняну правову систему, є національна правова традиція українського народу.

Проблемі імплементації норм Конвенції у межах предмета теоретико-правової юриспруденції присвячені монографічні дослідження та статті П. М. Рабіновича, Н. М. Сень-Раданович, С. Є. Федика та інших вітчизняних учених. Аналіз результатів, отриманих цими дослідниками, виявив перспективність вивчення об’єкта під якісно іншим кутом зору — на дискурсивному рівні вчення про правову систему, сім’ї правових систем, правову культуру.

Наукова проблема, якій присвячено цей розділ, полягає у необхідності формування адекватної теоретичної моделі взаємодії вітчизняної правової системи з міжнародно-правовим європейським простором за умов їх взаємної інтеграції на основі врахування внутрішніх об’єктивних властивостей правової системи України, зокрема її етнонаціональної специфіки. Адже вітчизняна правова система — це не сукупність категорій правової науки, а жива правова реальність, яку можна лише у вузьких межах, зумовлених теоретичною природою пізнання, розглядати відокремлено від живого єства народу, його повсякденних справ і турбот.

Як і будь-яке інше явище соціальної, правової реальності, процес взаємодії вітчизняної правової системи з іноземною поліетнічною правовою системою, якою є правова система Європейського Союзу чи пов’язані з нею правові системи, що формуються чи вже частково сформувалися у межах Ради Європи чи ОБСЄ, відбувається одночасно у багатьох вимірах — ідеологічному, політичному, техніко-юридичному, культурно-освітньому, тощо. А тому цей процес може бути описаний під різними кутами зору, зумовленими специфікою предмета тієї чи іншої дотичної до даного об’єкта дослідження наукової дисципліни. Наше дослідження, результати якого частково викладені у цій монографії, є однією з перших спроб описати та структурувати проблему засобами соціонормативної етнографії, науки, яка виникла на стику загальної теорії держави і права та етнографії і покликана відобразити вплив етнічних чи етнонаціональних особливостей суспільства на вироблену ним правову систему.

Порівняльно-правове дослідження Євроконвенції як передумова її імплементації у вітчизняну правову систему. Зміст Євроконвенції за загальною спрямованістю втілює розвиток Загальної декларації прав людини та цивілізаційні норми у цій сфері, що, принаймні, декларувалися і в СРСР та визнавалися радянським суспільством. Зрештою, СРСР був одним з учасників прийняття Заключного акту НБСЄ 1975 р., яким передбачалися, зокрема, загальноєвропейські стандарти у галузі прав людини.

Тому просте порівняння норм Конвенції і законодавства СРСР останніх років його існування чи сучасної України буде, вочевидь, надто поверховим в аспекті даної проблеми.

Станом на 1997-й, рік ратифікації Конвенції Україною, Конвенція та пов’язана з нею юридична діяльність були для українського суспільства елементом зовнішньої щодо нього правової культури, що пройшла власний тривалий і складний шлях історичного розвитку.

Проблема значною мірою актуалізувалася внаслідок прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який вимагав, щоб вітчизняні суди керувалися як прецедентом не тільки рішеннями Суду в справах проти України, що ще якось можна пояснити, оскільки йдеться про одне й те саме законодавство та його відповідність Конвенції, а й проти інших держав. Адже, як відомо, істина — річ конкретна, конкретна у тому розумінні, що адекватне, точне судження про дійсність передбачає, по-перше, наявність неповторних, унікальних проявів правової реальності і, по-друге, хоча б фіксування, мінімальне «ознайомлення», обізнаність з цією реальністю. А оскільки правова реальність найбільш інтенсивно виявляє себе саме у соціально-правових конфліктах, це означає, що в рішеннях Суду криється значний пізнавальний потенціал для дослідження західноєвропейського модусу правової культури людства.

Надання практично всім без винятку рішенням Європейського суду з прав людини прецедентної сили означає, що вітчизняна правова реальність транс — формуватиметься (принаймні, теоретично) за зразком іноземної. От і нас зацікавило питання: які ж практичні проблеми можуть постати на цьому шляху? Відповідь на нього передбачає опис у системі відповідних понять таких процесів і відображення взаємодії іноземної правової культури з вітчизняною, квінтесенцію якої становить правова традиція українського народу.

В аспекті прогнозування завершення таких процесів постає питання про те, чий вплив на вітчизняну правову систему виявиться сильнішим: західноєвропейського варіанта правової культури людства чи вітчизняної правової традиції, яка упродовж віків залишалася одним з дієвих факторів збереження етнонаціональної самобутності українського народу.

А що було б, якби Конвенцію тлумачив не Європейський суд з прав людини, а, скажімо, Верховний Суд України? Питання не риторичне, оскільки українські суди зобов’язані застосовувати Конвенцію при розгляді всіх без винятку справ, а тому і будуть її тлумачити.

Наперед можна прогнозувати, що таке тлумачення норм Конвенції вітчизняними судами істотно відрізнятиметься від позицій Європейського суду з прав людини. Отже, ми прогнозуємо, що інертна, консервативна, охоронна функція правової традиції виявить себе через розбіжності у тлумаченні Конвенції.

Вочевидь, саме тому і постала потреба у прийнятті вказаного Закону, оскільки абстрактна природа більшості норм Конвенції залишає багато можливостей для її адаптації до специфіки національних правових систем, аж до фактичного заперечення соціального змісту норми за формально-юридичної відповідності тексту Конвенції.

І. Магновський з цього приводу зазначає: «Однак насправді внутрішньодержавна правова система сприймає не міжнародне право як особливу систему, а лише його норми, які включаються у правову систему держави. Вони діють як частина цієї системи і забезпечуються механізмом, який властивий саме цій системі. Механізм дії міжнародного права для цього непридатний (курсив мій — Ю. Л.)»[389].