Розділ «ВСТУП»

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами — провадить Конституція України. Але правосуддя не здійснюється автоматично, це складний процес здійснення права. І від того, чи здійснюватимуть і як саме здійснюватимуть його суди, залежить довіра до права, гарантувати реалізацію якого покликана судова система держави.

Правосуддя в сучасній Україні — не надумана кабінетна проблема. Суди щороку розглядають мільйони справ (у 2008 році — 8,9 млн[1]). Чи то йдеться про звернення до суду для захисту прав і свобод, чи то про вирішення цивільно-правового чи господарського спору, чи то про кримінальний процес — правосуддя стає водночас процесом і метою, утверджуючись як соціально значуще явище. Людина йде до суду у пошуках правосуддя.

Судові функціонери стверджують: зростання кількості звернень до суду — свідчення підвищення довіри до суду як правового арбітра. Водночас, як підтверджують соціологи, в Україні зростає саме недовіра до суду. Так, згідно з опитуванням, проведеним у березні 2009 року, не підтримують діяльність суду 62,7 %, підтримують окремі заходи 25,8 %, «важко сказати», чи підтримують, 8,6 %; підтримують діяльність суду 2,9 % опитаних. Для порівняння: в лютому 2005 року діяльність суду підтримували 21,3 %, підтримували окремі заходи 31,7 %, не підтримували — 29,3 %, і ще 17,7 % тоді не визначилися[2]. Зрозуміло, кількість справ і якість правосуддя — різні категорії.

Критики запитують: якщо більшість не підтримує діяльності суду, то чи не свідчить це про його нездатність здійснювати правосуддя? І якщо так, то які причини такого стану?

Відповіді, викладені, зокрема, на парламентських слуханнях про стан правосуддя в Україні (2009), не надихають:

— «судова реформа, як і судова практика, перебуває в стані перманентної кризи», «спекулюючи на наявних у правосудді проблемах під гаслом проведення судової реформи, [дехто] лобіює зміни, що вигідні їм особисто, і, водночас, усіляко протидіє змінам, які є нагальними для держави і суспільства»;

— «корупційні скандали, участь суддів у рейдерських схемах і схемах ухилення від оподаткування, незаконні судові рішення в земельних, житлових справах, безпідставне скасування постанов в актуальних кримінальних справах суттєво підірвали авторитет держави та вплинули на формування негативної громадської думки, яка переважає всі досягнення в реформуванні судової системи України».

Відтак парадокс: потрібні зміни, але втрачено ентузіазм до змін. Революція у правосудді — еволюційний процес. Нині ж для нього потрібна інтелектуальна енергія натхнення. Енергія, яка уможливила внутрішню трансформацію українського правосуддя. Адже усвідомлено: зміна форми (реформа) не обов’язково кульмінує у зміні змісту. Можливо, прийшов час переосмислення ролі суддів і судів, судової системи і судочинства, правосуддя як явища загалом у сучасному українському контексті. Переосмислення, яке стане змістовним кроком у постановці та вирішенні проблем правосуддя.

Ця монографія і є таким, образно кажучи, невеликим кроком, який спільно роблять кілька молодих українських вчених-юристів, які досліджують проблеми правосуддя у провідних центрах юридичної науки України. Водночас підкреслимо, що ця монографія — радше запрошення до дискусії, аніж її констатація (автори свідомо уникнули узагальнених висновків). Вона має на меті стати теоретичним імпульсом практичного осмислення правосуддя.

* * *

Читач, сподіваємося, отримає інтелектуальний імпульс від прочитання та осмислення, з-поміж інших, таких положень, ідей, думок, викладених авторами у відповідних розділах.

У розділі «Філософія правосуддя як прикладна філософія права» В. С. Бігун розглядає філософію правосуддя як напрям філософії права, аналізує філософію правосуддя на прикладі позитивного (конституційного) права України, а також осмислює правосуддя як тему. Автор пропонує кілька підходів до розуміння філософії права і правосуддя, що ґрунтуються на засадах (1) праворозуміння, (2) співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон», (3) розмежування сущого і належного, (4) певного філософського розуміння права, (5) розуміння філософії як науки про закономірності, (6) пошуку смислів. Дослідник також доводить, що з позицій філософії права терміни правосуддя і судочинство є відмінними за специфічним змістом, а їх вживання як синонімів є недоцільним (якщо таке має місце, то має обумовлюватися). Функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. Якщо перше акцентує на функціях і суб’єктному складі діяльності, то друге — на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості. Правосуддя розглядається автором як процес і мета. Перше полягає в розгляді та вирішенні судом справ без акценту на результаті (поняття правосуддя та судочинства ототожнюються). Водночас правосуддя може (і повинно) розглядатися як діяльність суду (судочинство), яке повинно здійснюватися відповідно до вимог справедливості і забезпечувати ефективне поновлення в правах. У такому випадку, згідно із тлумаченням правосуддя Конституційним Судом України, вважає дослідник, ідеться про телеологічне розуміння правосуддя, тобто про правосуддя як мету.

У розділі «Ідея правосуддя в історії правничої думки» В. С. Смородинський пропонує історичний огляд теоретичних проблем правосуддя і підходів до їх вирішення. Він наводить смисли, викладені в перших письмових настановах щодо належного здійснення правосуддя, випрацювані у Стародавньому Єгипті. Дослідник також представляє перші теоретичні концепції правосуддя в Європі, висвітлені та вироблені в працях давньогрецьких філософів, а згодом — інтерпретовані в Середньовіччі. Наступним є огляд розвитку ідеї правосуддя в Новий час, виклад досліджень правосуддя німецькими філософами та правознавцями XVIII–XX ст., представлення англо-американської правничої думки про правосуддя. Завершує огляд виклад ідей правосуддя вітчизняної та російської правничої думки. Загалом, спираючись на історичні документи, наукові праці мислителів різних часів і цивілізацій — від Стародавнього Єгипту до XX століття, — вчений-юрист простежив виникнення, становлення й розвиток ідеї правосуддя у складі єдиної комплексної доктрини судової влади, визначив основні принципи та функції цього суспільно значущого виду людської діяльності.

У розділі «Правосуддя як справедливе судочинство» С. П. Погребняк, розглядаючи справедливість як юридичну категорію, підкреслює: складова європейської правової традиції — визнання нерозривного зв’язку права і справедливості, а також судочинства і справедливості. Додержання вимог справедливості в здійсненні судочинства характеризує його як правосуддя. Здійснення правосуддя — одна з необхідних процедур, яка уможливлює поєднання права зі справедливістю. Аналізуючи об’єктивну та суб’єктивну справедливість, автор виявляє різницю між двома аспектами справедливості — об’єктивною, або інституційною справедливістю та суб’єктивною, або особистою справедливістю. Досліджуючи формальну, змістовну і процедурну справедливість, правознавець висвітлює особливості реалізації цих аспектів справедливості в правовій сфері. Відзначаючи особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві, автор підкреслює: поняття «справедливе судочинство» у сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті, і процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур. Розглядаючи природну справедливість у правосудді докладно розглянув деякі складові природної справедливості: не можна бути суддею у власній справі (nemo judex in re sua); кожна сторона повинна мати право бути вислуханою (audi alteram partem); суддя має проявляти неупередженість (безсторонність); процес повинен бути публічним. Автор підсумовує, що лише завдяки правосуддю як справедливому судочинству можна втілити в правову реальність справедливість як ідею права.

У розділі «Фундаментальна онтологія правосуддя» О. В. Стовба, осмислюючи конституційні засади правосуддя в частині верховенства права і суду присяжних, виходить на поняття «право поза законом» й викладає міркування про те, як право «стає-відомим» (подія «правосвідомості»). На думку філософа права, в осмисленні правосуддя умовно можна виділити два блоки проблем: так званий «матеріальний» (чим є «право поза законом») і «процесуальний» (як віднайти «право поза законом» і як відрізнити його від свавілля суддів). В Конституції України 1996 року, вважає автор, є, принаймні, дві засади правосуддя, які досі адекватно не осягнені: верховенство права і безпосередня участь народу в здійсненні правосуддя як присяжних. Перша дає ключ до вирішення «матеріального» блоку проблем, друга — «процесуального». Відтак, автор в аспекті порушених проблем обґрунтовує, що «верховенство права» може бути зрозумілим як можливість суду вийти за межі закону чи взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи. З-поміж гарантій проти судових помилок і зловживань принципом верховенства права автор називає право на оскарження судового рішення у суді вищої інстанції, а також «розподіл влади» між суддями та присяжними. Таким чином, вважає науковець, у правосудді застосування права носить додатковий характер щодо закону, а присяжні та судді мають різну компетенцію. Згодом автор розмірковує над питаннями про те, що в даному випадку розуміється під правом і як право стає відомим присяжним. Для відповіді на вищевказані питання потрібно переосмислити феномен правосвідомості — «правосвідомості». Для цього автор застосовує інструментарій фундаментальної онтології М. Гайдеггера, що дозволяє зробити висновок про те, що право існує як певний «наказ». Цей «наказ» є своєрідною «відповіддю» на питання: «як себе мати» у відповідних обставинах? Право, вважає філософ права, це не певне «суще» на зразок ідеї права, закону чи прецеденту, а, натомість, явище, яке існує як подія «правосвідомості», тобто усвідомлення певного «наказу», казання-на-те, «як» (чи «ким») бути у конкретній ситуації так, щоб «не поставити під удар, збити з пуття, або зламати» Іншого у відповідному модусі його існування. Це право відкривається людині у трьох модусах існування: бутті-вільним, бутті-справедливим, бутті-відповідальним.

У розділі «Правосуддя: соціонормативний підхід» Ю. П. Лобода застосовує соціонормативну етнографію як методологію вчення про правову традицію, визначає особливості вітчизняної української традиції в судовій системі, а також аналізує національну правову традицію та проблеми імплементації практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, вчений викладає власний підхід до інтерпретації категорії правового, запропонувавши методологічне положення про те, що правову традицію методами антропологічної науки можна досліджувати на межі антрополого-правової та філософсько-правової проблематики. На основі ретельного дослідження практики Європейського Суду з прав людини дослідник розкрив питання імплементації рішень Суду в Україні. Розкриваючи особливості правосуддя в українській правовій традиції, автор досліджує і можливі напрямки євроінтеграційних процесів у правовій системі України. Він розглядає процес імплементації рішень Європейського Суду з прав людини у внутрішню правозастосувальну, зокрема судову практику в Україні як прояв міжетнічної взаємодії двох різних правових культур та пов’язаних із ними правових систем: вітчизняної, яка характеризується національною правовою традицією українського народу, і поліетнічної правової системи, яка формується чи вже частково сформувалася в окремих сегментах в рамках Європейського Союзу чи таких міжнародних організацій, як Рада Європи чи ОБСЄ. Одним із чинників, які можуть гальмувати процес імплементації, є національна правова традиція, яка забезпечує якісну самобутність вітчизняної правової системи, що передбачає підтримання певного комплексу стабільних ознак останньої. Дослідник підсумовує: чинна в Україні система судів і судова система (що автор розрізняє), як і вся правова система, функціонують за іншими законами, ніж у тих країнах, на правові системи яких орієнтоване її реформування. А без урахування цього всі спроби правотворчими чи адміністративними засобами впливати на правову систему виявляться марними або призведуть не до того результату, який очікується як мета державної політики.

У розділі «Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід» А. М. Бернюков висвітлює питання системи філософії правосуддя як частини філософії права та судової герменевтики як елемента такої системи. Зокрема, автор відзначає, що філософія правосуддя за масивом досліджуваних питань становить один із центральних і провідних інститутів філософії права. Водночас, попри значну актуальність у світлі сучасної розбудови правової системи України, ця проблематика ще залишається недостатньо розробленою у вітчизняній науці, що, в свою чергу, пояснюється лише початком розбудови новітньої української філософсько-правової школи. На думку правознавця, в науково-теоретичному плані філософія правосуддя має складатися з двох частин: загальної та особливої. Якщо перша частина має відповідати за поняття, об’єкт, предмет, методи та інші ввідні загальнометодологічні аспекти судової діяльності, продиціюючи відповідні категорії (тобто методологічно обслуговуючи основну частину), то особлива — досліджувати безпосередньо правосуддя у його динамічному вимірі, тобто розглядати судовий процес як діяльність у русі. У цьому сенсі автор убачає важливу роль судової герменевтики як одного з центральних напрямів особливої частини філософії правосуддя, поряд з судовою антропологією, судовою онтологією, судовою феноменологією, судовим екзистенціалізмом, судовою гносеологією, тощо. При цьому судова герменевтика може розглядатися як окремо, так і як універсальна методологія, відповідно до названих підрозділів особливої частини.

У розділі «Юснатуралістичні підходи у конституційному правосудді України» С. П. Рабінович розглядає конституційне правосуддя як зміст однієї з основних форм юридичної діяльності — судочинства, що може здійснюватись із використанням відмінних у світоглядно-методологічному, теоретичному й прикладному аспектах концептуальних підходів, у даному випадку — юснатуралістичного (природно-правового) підходу, заснованого на однойменному праворозумінні. Дослідник визначає загальне поняття підходу в державно-юридичній діяльності, його зв’язок із праворозумінням, поняття юснатуралістичного підходу в державно-юридичній діяльності. Він також виокремлює різні типи юснатуралізму та співвідносить їх між собою, а також показує його взаємодію з соціологічним, антропологічним, деонтологічним та аксіологічним підходами. Згодом вчений показує природу юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України, він визначає інтереси, потреби й природу людини як правоінтерпретаційні категорії. Автор завершує свій доробок викладом положень конституційної моралі правотворчості, зокрема виявляючи роль деонтологічного й аксіологічного підходів в офіційній правоінтерпретації. Зрештою, дослідник виводить засади моралі позитивного права у практиці КСУ: непорушність сутності змісту конституційного права особи як мінімальна гарантія його законодавчого забезпечення; справедливість як домірність та рівність; довіра особи до держави та правова визначеність.

У розділі «Правосуддя і судова правотворчість» Б. В. Малишев розглядає проблематику взаємозв’язків між правосуддям і судовою правотворчістю з точки зору теорії права, починаючи від випрацювання дефініцій та ознак цих явищ і завершуючи аналізом ролі судової правотворчості у механізмі правосуддя. Автор приходить до висновку, що за допомогою судової правотворчості основні ціннісні стандарти правосуддя, які відповідають принципам справедливості, рівності, свободи і гуманізму, проникають у систему позитивного права. Судова правотворчість робить правосуддя не індивідуальним регулятором суспільних відносин, а загальним, і вказані стандарти переходять від стану одиничного (вирішений казус) до стану загального (загальнообов’язкове правило для вирішення певного виду казусів). Саме судова правотворчість здатна наповнити право в його конкретних проявах не тільки ідеями, а й конкретним змістом принципів справедливості, рівності, свободи та гуманізму, адже завдяки використанню зазначених принципів при судовому розв’язанні конкретних правових спорів вони перестають існувати як абстракції, знаходячи своє безпосереднє втілення у правовідносинах. Судова правотворчість підкорена меті правосуддя (розв’язати правовий спір і захистити права і законні інтереси на підставі закону та на підставі вимог принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму) і є одним із засобів її досягнення.