Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Аналіз ст. 72 КК свідчить, що перелічені тут вили покарань, виходячи з можливості чи, навпаки, неприпустимості їх складання, можуть бути умовно розподілені на дві групи.

У першу з них входять ті види покарань, які передбачені статтями 56–58, 60–63 КК і які можуть підлягати складанню, бо саме для його здійснення в ч. 1 ст. 72 КК встановлюється певне їх співвідношення між собою — так звана, шкала еквівалентності, яка виходить зі ступеню суворості різних видів покарань.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КК для складання покарань, які належать до цієї групи, необхідно попередньо менш суворий вид покарання перевести[310] в більш суворий, тобто певним чином трансформувати (перерахувати) одне покарання (менш суворе) в інше (більш суворе), виходячи з того співвідношення, яке встановлено для них у ч. 1 ст. 72 КК. Лише після такого переводу (трансформації) і здійснюється їх складання для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. Наприклад, якщо за ч. 3 ст. 190 КК призначено 5 років позбавлення волі, а за ч. 1 ст. 358 КК — 3 роки обмеження волі, то перш ніж скласти ці покарання необхідно попередньо перевести обмеження волі в позбавлення волі, керуючись для цього їх співвідношенням за суворістю, встановленим у п. 1–6 ч. І ст. 72 КК.

До другої групи належать ті види покарань, які передбачені статтями 53–55, 59 КК і які не підлягають складанню, бо закон, виходячи з природи (характеру) тих правообмежень, які складають їх зміст, визнає їх такими, що не співвідносяться як між собою, так й з іншими видами покарань в якому-небудь еквіваленті. У зв'язку з цим і перевести (трансформувати) їх одне в інше, а, отже, і об’єднати їх між собою шляхом складання не уявляється можливим.

Безумовно, застосування до цих видів покарань принципу поглинення менш суворого їх виду більш суворим, як вже зазначалося, цілком можливе, але це не вирішить всіх питань, які тут виникають, хоча б тому, що при застосуванні приписів ст. 71 КК використання принципу поглинення покарань, за загальним правилом, виключається[311]. Ураховуючи особливість вирішення питання про призначення за сукупністю злочинів тих видів покарань, які належать до зазначеної другої групи, воно заслуговує на окремий розгляд.

Одночасне застосування різновидних покарань. Відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основні покарання у виді штрафу (ст. 53 КК) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Аналогічне правило закріплене у ч. 4 ст. 72 КК і стосовно різновидних додаткових покарань, які також у всіх випадках не поглинаються одне іншим і не складаються між собою, а лише застосовуються одночасно і виконуються самостійно[312].

Таке рішення законодавця пояснюється тим, що перелічені у частинах 3 і 4 ст. 72 КК види покарань належать то тієї їх групи, в яку, як вже зазначалось, входять такі різновидні покарання, які з урахуванням характеру правообмежень, що в них містяться, не можуть бути співвіднесені між собою в якому-небудь еквіваленті і тому визнаються законом такими, що не підлягають переводу (трансформації) одне в інше, а звідси — і не можуть бути призначені за сукупністю злочинів шляхом їх складання.

Таким чином, закон, виходячи з неможливості переводу таких видів покарань одне в інше, а отже, і їх складання, встановлює особливий порядок призначення їх за сукупністю злочинів. Тому у випадках, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, має місце ситуація, коли не тільки при призначенні покарань за окремі злочини, а й при визначенні остаточної його міри за їх сукупністю у вироку зазначаються відразу декілька видів основних покарань, бо всі вони застосовуються до засудженого одночасно — без поглинення і складання між собою.

Такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, коли призначені за окремі злочини різні види покарань не можуть бути складені, призводить до того, що і виконання цих різновидних покарань також має свої особливості. Хоча воно і здійснюється з моменту набрання законної сили вироком суду, але у зв’язку з тим, що всі ці види покарань застосовуються до засудженого одночасно, то і виконуються (відбуваються) вони не послідовно — одне за іншим, а паралельно — одне поряд з іншим, тобто кожне окремо, незалежно одне від іншого, так би мовити, «само по собі».

При оцінці наведеного порядку остаточного визначення за сукупністю злочинів різновидних покарань виникає цілком закономірне питання: чи є одночасне застосування різновидних покарань, яке здійснюється на підставі ч. 3 ст. 72 КК, лише своєрідним різновидом принципу їх складання або ж повинне оцінюватися як самостійний (окремий, особливий) принцип (правило) призначення покарань за сукупністю, який застосовується поряд з їх поглиненням і складанням? Відповідаючи на це запитання слід, на наш погляд, виходити з такого.

По-перше, слід зазначити, що нічого нового, щоб яким-небудь чином відрізняло складання покарань, яке здійснюється на підставі статей 70–72 КК, від аналогічної звичайної математичної дії (операції) по об’єднанню декількох чисел (величин), у нову сукупну їх величину — суму, кримінальний закон не вносить і не встановлює. Якщо, наприклад, на підставі ч. 1 ст. 70 КК і з урахуванням граничної межі, встановленої для складання в ч. 2 ст. 70 КК, судом здійснюється повне складання двох років позбавлення волі, призначених за один злочин і трьох років того ж самого виду покарання, призначеного за інший злочин, то остаточне покарання за сукупністю злочинів буде дорівнювати п’яти рокам позбавлення волі, тобто загальній його сумі. Аналогічна операція здійснюється і відносно різновидних видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК, із тією лише відмінністю, що зазначені тут види покарання повинні бути попередньо переведені (трансформовані) одне в інше — менш суворе в більш суворе.

Таким чином, складання, як загальновідома і звичайна математична дія припускає наявність двох або більше величин (доданків), внаслідок об’єднання (підсумування) яких виникає нова величина — сума[313]. Стосовно розглядуваного питання це означає, що визначення остаточного покарання за принципом складання в точному значенні цього поняття можливе лише за умови призначення за окремі злочині: а) або покарань одного й того ж самого виду (тобто, тотожних, одновидних); б) або таких різновндних, складання яких припустиме лише після попереднього їх переводу (трансформації) одного (менш суворого) в інше (більш суворе) з використанням для цього правил, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК.

Між тим, по-друге, при призначенні за сукупністю тих видів покарань, які зазначені у ч. 3 ст. 72 КК, відсутні всі ті умови, які є необхідними і обов’язковими для складання. Ці покарання у поєднанні як між собою, так й з іншими видами покарань не складаються і у зв’язку з цим не утворюють певну (загальну, єдину) їх суму, а застосовуються до засудженого всі разом (одночасно) і виконуються самостійно, тобто окремо, незалежно одне від іншого, кожне, так би мовити, «само по собі».

По-третє, не відносить до складання такий порядок призначення різновидах покарань за сукупністю і сам законодавець, бо в ч. 3 ст. 72 КК прямо зазначається, що при призначенні за сукупністю передбачених тут покарань вони складанню з іншими видами покарань не підлягають.

По-четверте, слід також ураховувати, що аналогічний порядок, тобто одночасне застосування без складання, встановлений в ч. 3 ст. 72 КК для цих видів покарань при остаточному визначенні їх не тільки за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), а й за сукупністю вироків (ст. 71 КК) і, отже, такий порядок має універсальний характер.

По-п’яте, звертає на себе увагу і те, що аналогічні правила закріплені в ч. 4 ст. 72 КК і стосовно всіх різновидних додаткових покарань, які також у всіх випадках, тобто у разі їх призначення за сукупністю як злочинів (ст. 70 КК), так й вироків (ст. 71 КК) також не складаються, а застосовуються до засудженого одночасно і виконуються самостійно.

Нарешті, до одночасного застосування призначених покарань досить часто приходиться удаватися і у тих випадках, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, коли після проголошення вироку, яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), виявляється, що ще до засудження цим вироком вона вчинила інший злочин, за який засуджується до покарання, що належить відбувати реально. Як зазначається у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 23) у таких випадках застосування принципів як поглинення, так й складання призначених покарань не допускається[314] (додамо, — бо воно тут просто неможливе) і тому за таких умов кожний вирок (а, отже, і призначене ним покарання) застосовуються і виконується самостійно. Таким шляхом йде судова практика і за конкретними справами[315].

Наведене свідчить, що призначення різновидних основних й додаткових видів покарань шляхом їх одночасного застосування (без поглинення і складання) є не різновидом їх складання, а виступає як самостійний (окремий, особливий) принцип визначення остаточного покарання за сукупністю як починів (ст. 70 КК), так й вироків (ст. 71 КК), який передбачений у частинах 3 і 4 ст. 72 КК поряд з принципами поглинення і складання покарань. Варто лише обмовитися, що ми цілком свідомо не включаємо до назви цього принципу вказівку про те, що у наведених ситуаціях різновидні покарання не тільки одночасно (без поглинення і складання) застосовуються до засудженого, а й самостійно (тобто, незалежно одне від іншого) виконуються. Безумовно, самостійність виконання підкреслює своєрідність застосування різновидних покарань у наведених ситуаціях. Уявляється навіть, що перш за все з цього і виходив законодавець при використанні саме такої термінології («самостійне виконання») в частинах 3 і 4 ст. 72 КК Однак слід ураховувати, що питання виконання покарання зовсім не предмет кримінального законодавства, бо регулювання порядку, умов виконання і відбування покарання є завданням кримінально-виконавчого закону[316]. Крім того, за думкою деяких науковців, терміни «застосування покарання» і «призначення покарання» співвідносяться між собою як «рід» й «вид», а тому як призначення покарання, так й його виконання складають зміст більш загального поняття — застосування покарання[317]. Тому вважаємо за доцільне виключити з вищезгаданих формулювань закону вказівку на самостійне виконання покарань, як зайву, і зазначити в частинах 3 і 4 ст.72 КК, що перелічені тут різновидні покарання складанню не підлягають, а застосовуються одночасно.

Автор цих рядків ще в 1975 році відстоював цю позицію і пропонував закріпити наведений принцип призначення покарання за сукупністю безпосередньо в законі[318]. Ця точка зору була не тільки підтримана переважною більшістю спеціалістів[319], а у теперішній час фактично реалізована на законодавчому рівні, бо в частинах 3 і 4 ст. 72 КК, приписи яких застосовуються при призначенні різновидних як основних, так і додаткових покарань за сукупністю як злочинів, так й вироків (тобто, мають універсальний характер), знайшов своє безпосередньо втілення принцип одночасного застосування тих видів покарань, які не підлягають складанню[320].

Таким чином, на відміну від складання і одночасного застосування різних видів покарань, використання яких обмежено або за їх видом, або за їх розміром, лише принцип поглинення, як це випливає з ч. 1 ст. 70 КК, може застосовуватися до будь-яких основних видів покарань, незалежно від того, належать вони до одного чи до різних їх видів.