Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

3. У випадках, коли за окремі злочини призначаються такі різновидні покарання, які передбачені в ч. 3 ст. 72 КК, і суд доходить висновку про недоцільність застосування щодо них принципу поглинення, всі вони застосовуються до засудженого одночасно і кожне з них виконується самостійно. Тобто у цих випадках остаточне покарання за сукупністю злочинів дорівнює розмірам тих видів покарань, які були призначені за окремі злочини.

4. Як випливає із приписів статей 98-103 КК, призначення покарання щодо неповнолітніх має певні особливості. Аналіз цих статей свідчить, що, такі особливості, крім іншого, стосуються: а) кола тих видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх (ст. 98 КК), і б) граничних (мінімальних та максимальних) розмірів (строків) їх призначення (статті 99-102, ч. 2 ст, 103 КК); в) кола тих додаткових обставин, які повинен враховувати суд при призначенні покарання щодо неповнолітнього (ч. 1 ст. 99, ст. 100, ч. 1 ст. 103 КК). Безумовно, що зазначені особливості повною мірою розповсюджуються на випадки як призначення покарання за окремі злочини, так й визначення остаточної його міри за їх сукупністю.

Однак урахування цих особливостей ще недостатньо, бо при призначенні покарання слід вирішити і питання про те, на який саме момент має бути констатований судом неповнолітній вік особи: на час вчинення нею злочину або на час проголошення вироку і призначення покарання. Слід ураховувати, що у різних нормах закону це питання вирішується, нажаль, по-різному[334]. Так, у статтях 98, 99 і 103 КК в загальній формі вказується на те, що зазначені тут покарання призначаються неповнолітньому; у ст. 100 КК встановлено, що громадські та виправні роботи призначаються неповнолітньому у віці від 16 до 18 років; у ст. 101 КК уточнюється, що арешт застосовується до неповнолітніх, які на момент постановлення вироку досягли 16 років. Таким чином, у перелічених нормах закон пов’язує призначення покарання з неповнолітнім віком особи на момент проголошення щодо неї вироку. Інакше вирішується це питання в ст. 102 КК, в ч. 1 якої встановлюються обмеження в призначенні максимальних строків позбавлення волі щодо осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, а в ч. 2 цієї статті передбачається заборона на призначення позбавлення волі за вперше вчинений злочин невеликої тяжкості щодо неповнолітнього. Про призначення певних строків позбавлення волі щодо неповнолітнього говориться і в ч. 3 ст. 102 КК. Таким чином, у різних частинах однієї і тієї самої норми закону (ст. 102 КК) по-різному вирішується питання про встановлення того моменту, з якого неповнолітній вік особи може позначитися на особливостях призначення щодо нього одного й того самого виду покарання — позбавлення волі.

Безумовно, що різні підходи при вирішенні цього питання, наявні в зазначених нормах закону, навряд чи виправдані і повинні бути усунуті[335]. Недостатньо чітке вирішення цього питання в законі призводить до того, що суперчливо вирішує його і судова практика, коли по одних справах береться до уваги неповнолітній вік особи на час вчинення злочину[336], а по інших — на час розгляду справи в суді[337].

На нашу думку, при вирішенні цього питання, у тому числі й при врахуванні неповнолітнього віку винної особи в нормах Розділу XV Загальної частини КК, слід виходити із загальновизнаного принципу, який закріплений в п. 3 ч. 1 ст. 66 КК і згідно з яким при призначенні покарання має враховуватися неповнолітній вік особи на час (момент) вчинення ним злочину. Тому слід погодитися з позицією Верховного Суду України, який в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 18) прямо зазначає, що, наприклад, «конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена… неповнолітнім, навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли повноліття»[338]. При тлумаченні положень ч. 2 ст. 103 КК Верховний Суд також виходить з віку, якого досягла особа ще до вчинення злочину (а не на момент проголошення вироку), коли в вищезгаданій постанові (п. 27), роз’яснює, що «остаточне покарання у виді позбавлення волі, призначене за сукупністю злочинів або вироків особі, яка вчинила злочин у віці до 18 років, не може перевищувати 15 років»[339].

2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів

Призначення за сукупністю злочинів додаткових покарань регламентується низкою законодавчих приписів, які передбачені в частинах 1, 3 ст. 70 та в ч. 4 ст. 72 КК.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК у разі вчиненні особою декількох злочинів, перш ніж визначити остаточне покарання за їх сукупністю, суд повинен призначити за кожний злочин окремо не тільки основне, а й додаткове покарання. Уточнюючи положення ч. 1 ст. 70 КК, у ч. 3 цієї норми зазначається, що до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, які призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Аналіз цих законодавчих приписів дозволяє сформулювати певні вимоги, яким повинен відповідати порядок призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів.

1. Зі змісту частин 1 і 3 ст. 70 КК випливає, що додаткове покарання може приєднуватися до основного, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, лише за умови, якщо воно попередньо було призначене судам хоча б за один зі злочинів, що складають сукупність. Виходячи з цього, в постанові від 24 жовтня 2003 р. зазначається (п. 20), що «встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов'язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань»[340] (виділено авт. — В.Т.). Тому, в п. 16 зазначеної постанови підкреслюється, що «призначення додаткового покарання… лише за сукупністю злочинів є неприпустимим»[341].

Саме такий порядок застосування додаткових покарань випливає і з вимог загальних засад призначення покарання, бо порівняльний аналіз статей 65 70 та 72 КК свідчить, що специфіка призначення покарання за сукупністю злочинів проявляється лише при визначенні остаточного покарання, коли суд керується особливими правилами (принципами) його «об’єднання у сукупність», закріпленими у ч. 1 ст. 70, частинах 3 та 4 ст. 72 КК. Щодо попереднього призначення як основного, так й додаткового покарання за кожен злочин окремо, то воно має здійснюватися відповідно до загальних засад призначення покарання, тобто за тими самими правилами, які використовуються і при призначенні покарання за один (одиничний) злочин[342].

Між тим до прийняття КК України 2001 р. суди досить часто припускалися помилок і призначали додаткові покарання не за кожний окремий злочин, що входить у сукупність, а лише при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів[343].

Наприклад, за справою Ф., засудженого за одержання хабара до позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням права обіймати певні посади і за зловживання владою — до позбавлення волі з позбавленням права обіймати такі ж посади, суд за сукупністю цих злочинів у повній відповідності до закону визначив Ф. позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням права обіймати певні посади. Але вже після визначення цього остаточного покарання за сукупністю злочинів суд, посилаючись на ст. 37 КК України 1960 р (ст. 54 КК 2001 р.), позбавив засудженого ще й спеціального звання. Проте Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України цілком слушно вирок змінила, виключивши з нього додаткове покарання у виді позбавлення спеціального звання, бо останнє, всупереч закону (частинам 1 і 3 ст. 70 КК), було призначене не за окремий злочин, а лише при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів[344]. Помилкові рекомендації з цього питання висловлювалися і в юридичній літературі[345].

Уявляється, що такі рекомендації, як і відносна розповсюдженість зазначених помилок у судовій практиці, пояснювалися перш за все нечіткою редакцією положень самої ст. 42 КК України 1960 р., зі змісту якої можна було прийти до висновку про ніби то припустиму за законом можливість призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів без попереднього їх призначення за окремі злочини[346]. Але з прийняттям КК України 2001 р. Зазначену прогалину закону було усунуто і як в ч. 1, так й в ч. 3 ст. 70 КК чітко прописано, що перш ніж призначити додаткове покарання за сукупністю злочинів, воно попередньо має бути призначене хоча б за один зі злочинів, що входить до сукупності.

Таким чином, незалежно від того, призначається додаткове покарання за відповідною санкцією статті Особливої частини КК або на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК), у всіх випадках воно може бути визначено за сукупністю злочинів лише за умови, якщо його було попередньо призначено хоча б за один із окремих злочинів, що входять до сукупності.

2. Із правила про необхідність попереднього призначення додаткового покарання хоча б за один із окремих злочинів випливає і обов’язковість додержання судом наступної вимоги: якщо додаткові покарання призначаються за окремі злочини, вони не можуть не входити до тієї міри покарання, яка остаточно визначена за сукупністю злочинів.

Як вже зазначалося, ця вимога, власно кажучи, означає, що при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів додаткові покарання, попередньо призначені за окремі злочини, не можуть бути ні поглинуті основними покараннями, ні складені з останніми[347]. Саме на етапі призначення покарання за кожний окремий злочин суд і вирішує питання про необхідність чи, навпаки, недоцільність приєднання до основного покарання ще й додаткового. Якщо ж це питання вирішується судом позитивно, то і остаточна міра покарання за сукупністю злочинів повинна складатися не тільки з основного, а й з додаткового чи декількох додаткових покарань.

Так, О. було засуджено за розбій на шість років позбавлення волі з конфіскацією майна і за умисне вбивство на 15 років позбавлення волі, а за сукупністю цих злочинів — лише до 15 років позбавлення волі без конфіскації майна. Пленум Верховного Суду України визнав це рішення суду таким, що суперечить закону (ст. 70 КК), бо додаткове покарання (конфіскація майна), призначене за окремий злочин, було надалі всупереч закону поглинуте основним, остаточно визначеним за сукупністю злочинів[348]. Аналогічної помилки припустився суд і за справою К, якого було засуджено за кваліфіковану крадіжку до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна і за хуліганство до чотирьох років позбавлення волі. Але за сукупністю цих злочинів суд остаточно визначив К. лише позбавлення волі, помилково не приєднавши до нього те додаткове (конфіскацію майна), яке було призначене засудженому за окремий злочин[349].

3. Якщо відповідно до ч. 4 ст. 52 КК декілька додаткових покарань призначаються судом тільки за один із злочинів, що утворюють сукупність, то ні поглиненню, ні складанню між собою ці додаткові покарання не підлягають, і на підставі ч. 3 ст. 70 КК всі вони лише приєднуються (без попереднього їх поглинення чи складання між собою) на додаток до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів. У таких випадках усі додаткові покарання застосовуються до засудженого одночасно і кожне з них виконується самостійно. Наприклад, якщо за ч. 3 ст. 368 КК призначається позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням особи права обіймати певні посади, а за ч. 2 ст. 375 КК — тільки позбавлення волі, то, визначаючи остаточну міру покарання за сукупністю цих злочинів, суд повинен приєднати до основного покарання обидва види зазначених додаткових покарань, яких було попередньо призначено лише за один зі злочинів.

4. Якщо за декілька окремих злочинів, нарівні з основними, призначаються і декілька видів додаткових покарань, то передбачені статтями 70 і 72 КК принципи поглинення, часткового або повного складання чи одночасного застосування використовуються судом, але окремо щодо основних і щодо додаткових покарань. Як вже зазначалося, суд не має права ні поглинати основним покаранням додаткове, ні складати основні і додаткові покарання між собою. Що ж стосується вибору судом того конкретного принципу, шляхом застосування якого саме додаткові покарання остаточно визначаються (об’єднуються між собою) за сукупністю злочинів, то вирішення цього питання залежить від того, які види додаткових покарань і в яких розмірах були призначені судом за окремі злочини.