Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

5. Якщо за декілька окремих злочинів призначаються декілька додаткових покарань одного виду, то вони попередньо поглинаються (менш суворе більш суворим) чи складаються між собою і лише після цього приєднуються на додаток до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю.

6. Слід звернути увагу і на те, що при визначенні остаточної міри додаткового покарання стосовно тих декількох їх видів, які призначені за окремі злочини, суд повинен додержуватися тих самих вимог, якими він керується і при визначенні остаточного основного покарання.

По-перше, це стосується максимального розміру (строку) остаточно визначеного за сукупністю злочинів додаткового покарання, який повинен дорівнювати тим самим максимальним межам, які передбачені в ч. 2 ст. 70 КК. Обов’язковість дотримання цієї вимоги випливає з того, що при вирішенні цього питання в ч 2 ст. 70 КК закон використовує загальний термін «покарання», маючи на увазі тим самим, що вказівка про максимально припустиму межу в однаковій мірі стосується як основного, так і додаткового видів покарань, Так тлумачить закон і Пленум Верховного Суду України, коли в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 22) роз’яснює, що «у випадку, коли за кожен із двох або більше злочинів нарівні з основним покаранням призначається й додаткове покарання одного виду, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному складанні не може бути більшим за максимальний строк чи розмір, передбачений для такого виду покарань Загальною частиною КК»[350].

По-друге, також як і основні, призначені за окремі злочини однакові за видам і розміром (строкам) додаткові покарання поглиненню між собою не підлягають, крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах, передбачених ч. 2 ст. 70 КК. Так, цілком слушно Верховний суд України визнав таким, що суперечить вимогам ч. 1 ст. 70 КК, вирок суду за справою П., бо призначені йому однакові за видом і розміром додаткові покарання за окремі злочини при остаточному їх визначенні за сукупністю злочинів були поглинуті одне іншим[351].

7. Якщо за декілька окремих злочинів призначаються декілька додаткових покарань різних видів, то усі вони повинні бути приєднані (без поглинення і складання між собою) до остаточно визначеного за сукупністю злочинів основного покарання, бо згідно з ч. 4 ст. 72 КК різновидні додаткові покарання у всіх випадках застосовуються одночасно.

Отже, у всіх таких ситуаціях, незалежно від того, який принцип було застосовано судом для визначення остаточного основного покарання за сукупністю злочинів, щодо різновидних додаткових покарань він має право використовувати лише один такий принцип — одночасного застосування до засудженого тих додаткових покарань різних видів, які було призначено за окремі злочини.

Таким чином, на відміну від різновидних основних покарань, які, як вже зазначалося, можуть бути остаточно визначені за сукупністю злочинів шляхом: а) або поглинення (ч. 1 ст. 70 КК), б) або складання (ч. 1 ст. 72 КК), в) або одночасного їх застосування (ч. 3 ст. 72 КК), додаткові покарання різних видів не підлягають ні поглиненню, ні складанню між собою за сукупністю злочинів, а завжди призначаються за принципам одночасного їх застосування. Тому у постанові від 24 жовтня 2003 р. роз’яснюється (п, 22), що у випадках, «якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені різні види додаткового покарання, то вони мають бути зазначені у вироку з наведенням відповідних розмірів та строків і при призначенні остаточного покарання, оскільки виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК)»[352].

8. Зі змісту ч. 1 ст. 70 КК випливає, що при визначенні остаточного покарання, стосовно як основних, так й додаткових покарань суд має право обрати один й той самий принцип їх призначення за сукупністю (наприклад, поглинення чи складання) Але це зовсім не означає, що у всіх випадках суд зв’язаний у своєму виборі і завжди повинен обрати лише один і обов’язково однаковий такий принцип як щодо основних, так і щодо додаткових покарань.

Закон (ч. 1 ст. 70 КК) наділяє суд правом вільного вибору принципів призначення покарання за сукупністю злочинів. Тому, виходячи з потреб індивідуалізації покарання, враховуючи обставини конкретної справи, особу винного, а також специфічні властивості окремих видів покарань, суд має право щодо основних покарань застосувати один принцип приведення їх у сукупність (наприклад, поглинення) а стосовно додаткових — інший (наприклад, складання).

Більше того, оскільки і основні, і додаткові покарання, призначені за окремі злочини, можуть як співпадати, гак і відрізнятися між собою за видом, а покарання, які належать до одного виду, можуть бути призначені на різні строки (у різних розмірах), цілком може скластися і така ситуація, коли суд просто зобов'язаний керуватися різними принципами стосовно основних і додаткових покарань для остаточного їх визначення за сукупністю злочинів.

Показовою у цьому плані є справа П., який за ч. 2 ст. 212 КК був засуджений на два роки обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих обов’язків, строком на один рік, і за ч. 2 ст. 364 КК — на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати такі ж самі посади, строком також на один рік, а за сукупністю цих злочинів — на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати вищезазначені посади строком на один рік. Таким чином, для визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд відносно як основних, так і додаткових видів покарань обрав один й той самий принцип — поглинення. Проте Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України вирок щодо П. в частині призначення додаткового покарання скасувала, зазначивши при цьому, що «визначення засудженому остаточного додаткового покарання за сукупністю злочинів відповідно до ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим не відповідає роз’ясненню, даному Пленумом Верховного Суду України у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з яким однакові за видом і розміром покарання (основні чи додаткові) поглиненню не підлягають». В ухвалі цілком слушно зазначається, що оскільки за кожен окремий злочин були призначені однакові за видом (позбавлення права обіймати ті ж самі посади) і розміром (один рік) додаткові покарання, то поглиненню між собою вони підлягати не можуть і стосовно них суд повинен був застосувати принцип складання — часткового чи повного[353]. Таким чином, у справі П. суд повинен був визначити остаточне основне покарання за принципом поглинення, а остаточне додаткове — за принципом складання.

Різні принципи приведення у сукупність щодо основних і щодо додаткових видів покарань суд повинен застосувати й у випадках, коли основні види покарань належать до одного чи таких різних їх видів, які передбачені в ч. 1 ст. 72 КК, а додаткові — до різновидних, про які мова йде у ч. 4 ст. 72 КК. Наприклад, якщо за ч. 2 ст. 212 КК призначається обмеження волі з позбавленням права обіймати певні посади, а за ч. 2 ст. 368 КК — позбавлення волі з конфіскацією майна, то, визначаючи остаточне покарання за сукупністю цих злочинів, суд вправі щодо основних покарань застосувати принципи або поглинення, або складання, а щодо додаткових — повинен обрати лише принцип одночасного їх застосування.

2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій-третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

Таким чином, у ч. 4 ст. 70 КК передбачена ситуація, яка у найбільш простому своєму варіанті припускає таке: а) за вчинений особою злочин суд постановляє обвинувальний вирок і призначає ним покарання; б) після постановлення цього вироку, але до, у процесі чи після відбуття призначеного цим вироком покарання виявляється, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який, однак, було вчинено ним ще до постановлення цього вироку[354].

Передусім відзначимо, що ситуацію, яка описана у ч. 4 ст. 70 КК, сам закон приписує вирішувати за правилами, передбаченими в частинах 1–3 ст. 70 КК. Здавалося б, із цих приписів закону зі всією очевидністю випливає, що ситуацію, наведену в ч. 4 ст. 70 КК, закон також відносить до сукупності злочинів, бо вона цілком відповідає її ознакам, зазначеним у ч. 1 ст. 33 КК. Адже, не дивлячись на те, що злочини в такій ситуації виявлені у різний час (один до, а інший після проголошення вироку), проте всі вони без винятку вчинені до засудження хоча за один з них. Не змінює оцінку розглядуваного як сукупності злочинів і та обставина, що в зв’язку з різним часом виявлення цих злочинів і покарання за них призначається не одним, а кількома вироками. Саме як сукупність злочинів, лише ускладнену процесуальними обставинами, які позбавляють суд можливості одночасного розгляду всій сукупності обвинувачень, оцінюють ситуацію, передбачену ч. 4 ст. 70 КК, і більшість науковців, які досліджували аналогічні положення закону в рамках як попереднього (наприклад, ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р.), так і сучасного кримінально-правового регулювання[355].

Однак висловлювалися з цього питання й інші думки. Так, В.П. Малков зазначав, що сукупність злочинів має місце тоді, «коли декілька злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, є предметом одночасного розгляду судово-слідчих органів…»[356] (виділено авт. — В.Т.). Поділяв цю позицію і Ю.М. Юшков, який, оцінюючи положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. (ч. 4 ст. 70 КК 2001 р.), писав, що «зовні ці випадки мало походять на сукупність злочинів, бо тут щодо одного чи декількох злочинів вже відбувся вирок, який виконується або навіть є виконаним»[357].

У новітній літературі таку ж саму позицію займає Є.В. Благов, який зазначає, що наведені в ч. 4 ст. 70 КК випадки «…до сукупності злочинів не належать зовсім…, бо «…однією з ознак сукупності злочинів є і залишається відсутність засудження за будь-який з них»[358]. Виходячи з цього, автор відносить положення ч. 4 ст. 70 КК не до правил призначення покарання за сукупністю злочинів, а до (як він їх називає) «інших правил призначення покарання при вчиненні декількох злочинів»[359].

Вважаємо, що наведені точки зору не відповідають вимогам закону, а у міркуваннях їх прихильників відбувається підміна таких понять, як «час вчинення злочину» і «час засудження за злочин», бо як в ч. 1 ст. 33, так і в ч. 4 ст. 70 КК в основу визначення юридичної природи такого явища, як сукупність злочинів, покладений не момент засудження за злочин чи момент розгляду справи судом, а час вчинення особою злочину — до чи після засудження хоча б за один із цих злочинів. Інакше кажучи, якщо всі злочини вчинені до засудження хоча б за один із них це сукупність злочинів; якщо новий злочин вчинений після засудження за попередній — це сукупність вироків.

Тому слід погодитися з М.І. Бажановим, який, оцінюючи положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. (ч. 4 ст. 70 КК 2001 р.), цілком слушно зазначав, що «можливі ситуації, коли про вчинений раніше злочин стає відомим вже після засудження підсудного за інший злочин», але «юридична природа вчиненого від цього не змінюється, оскільки всі злочини вчинені до засудження хоча б за один із них. Закон ніде не говорить, що сукупність злочинів обов’язково припускає одночасний розгляд усього, що вчинене підсудним». Тому «…вимога одночасного засудження судом особи, винної у вчиненні двох або більше злочинів, не є обов’язковою і являє собою необґрунтоване обмежувальне тлумачення поняття сукупності злочинів»[360].