Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Наведене свідчить, що у разі призначення за один із злочинів навіть такого основного виду покарання, яке згідно з ч. 3 ст. 72 КК не підлягає складанню, закон не виключає і можливості його поглинення більш суворим покаранням, призначеним за інший злочин[321]. Виходячи саме з такого тлумачення закону, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21) підкреслюється, що «суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних»[322] (виділено авт. — В.Т.). Більше того, при роз’ясненні положень ч. 3 ст. 72 КК у вищезгаданій постанові (п. 22) прямо наголошується, що «коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення (виділено авт. — В.Т.) менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання»[323].

Таким чином, якщо за один із злочинів призначається, наприклад, основне покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади, а за інший — обмеження волі, то як у цьому, так і в інших подібних випадках суд має право обрати два варіанти для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів: а) або призначити ці види покарань одночасно до самостійного їх виконання (ч. 3 ст. 72 КК); б) або визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання (штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади) більш суворим (обмеженням волі), бо це, по-перше, випливає зі змісту ч. 1 ст. 70 КК, а, по-друге, не суперечить і вимогам ч. 3 ст. 72 КК[324].

Проте вирішення цього питання у судовій практиці далеко не завжди відповідає вимогам закону і наведеним роз’ясненням вищої судової інстанції. Прикладом може слугувати така справа.

Гр. К. було засуджено за ч. 3 ст. 186 КК на п'ять років позбавлення волі: за ч. 3 ст. 357 КК — до основного покарання у виді штрафу, а остаточне покарання відповідно до ст. 70 КК було визначено щодо К. у виді п’яти років позбавлення волі, тобто шляхом поглинення менш суворого покарання (штрафу) більш суворим (позбавленням волі), що не тільки відповідає вимогам ч. 1 ст. 70 КК, а й не суперечить приписам ч. 3 ст 72 КК. Саме так, як зазначалося, тлумачить закон і Пленум Верховного Суду України.

Проте колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України цей вирок скасувала, посилаючись на те, що «… визначаючи К. за сукупністю злочинів остаточну міру покарання шляхом поглинення штрафу позбавленням волі, суд порушив вимогу ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якою основне покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю злочинів та вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно»[325] (виділено авт. — В.Т.).

Однак наведене рішення Судової палати навряд чи можна визнати обґрунтованим і не тільки тому, що воно суперечить вищенаведеним роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України. Звертає на себе увагу те, що хоча в рішенні колегії суддів і зроблено посилання на ч. 3 ст. 72 КК, але без усіляких на це підстав дається розширювальне тлумачення змісту цієї норми, бо хоча в ній і встановлено заборону, але тільки (і саме) на складання штрафу з іншими видами покарань, тоді як за справою К. штраф було не складено, а поглинуто іншим, більш суворим покаранням.

Крім того, слід зазначити, що неприпустимість складання штрафу з іншими видами покарань зовсім не виключає можливості його поглинення іншими, більш суворими видами покарань, бо ч. 3 ст. 72 КК не може тлумачитися у відриві від приписів ч. 1 ст. 70 КК. Системний аналіз цих норм свідчить, що надаючи в ч. І ст. 70 КК суду право на застосування принципів поглинення і складання покарань, призначених за окремі злочині, закон лише стосовно можливості складання окремих видів цих покарань встановлює в ч. 3 ст. 72 КК певні обмеження.

Зі змісту ч. 1 ст. 70 КК зі всією очевидністю випливає, що закон не тільки надає суду право застосовувати принцип поглинення для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, а й не ставить реалізацію цього права в залежність від того, які саме види покарань — однакові чи різновидні, призначені за окремі злочини. Тому поглинення менш суворого покарання більш суворим може застосовуватися незалежно від того, які покарання призначені за окремі злочини — одного чи різних їх видів.

Таким чином, у разі призначення за окремі злочини покарань, передбачених у ч. 3 ст. 72 КК, суд, з огляду на конкретні обставини справи, на свій розсуд вирішує питання про те, за яким принципом визначити остаточне покарання за сукупністю злочинів — шляхом одночасного застосування цих покарань або шляхом поглинення менш суворого їх виду більш суворим.

Позитивно слід вирішувати, на наш погляд, і питання про можливість одночасного застосування одразу кількох принципів для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. Така ситуація може виникнути, зокрема, у випадках, коли сукупність складають більше двох злочинів. І хоча в літературі висловлювалася думка, що суд вправі застосовувати лише який-то один із принципів для остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів[326], однак вона не знайшла підтримки ні в судовій практиці, ні серед науковців[327], бо використання у цих випадках одразу декількох принципів не суперечить вимогам ч. 1 ст. 70 КК. Адже навіть часткове складання покарань, призначених лише за два окремих злочини є за своєю суттю своєрідним сполученням принципів їх складання і поглинення. Вочевидь, що і при частковому складанні лише двох видів покарань має місце така ситуація, коли одна частина менш суворого покарання приєднується до більш суворого (тобто складається з ним), а інша його частина фактично поглинається останнім.

Крім того, у деяких випадках суд навіть «змушений» удаватися до одночасного застосування одразу декількох принципів остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів. Достатньо уявити собі ситуацію, коли при вчиненні трьох злочинів за два з них суд призначає, наприклад, по одному року обмеження волі, а за третій — основне покарання у виді штрафу. Вочевидь, що обмеження волі може бути остаточно визначено тут лише шляхом складання, бо призначено за окремі злочини в однакових розмірах, а штраф або поглинається обмеженням волі (ч. 1 ст. 70 КК), або застосовується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів. Обравши той чи інший принцип для визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів, суд має призначити його у відповідних, встановлених законам межах. Аналіз статей 70, 72 КК, у яких ті межі визначені, дозволяє стверджувати, що визначення остаточного покарання за сукупність злочинів, тобто встановлення його граничної межі залежить від того принципу, за яким остаточне покарання і призначалося за сукупністю цих злочинів.

1. При застосуванні принципу поглинення (ч. 1 ст. 70 КК) найбільш суворе за видом чи розміром покарання, призначене за один із злочинів, поглинає собою менш суворі покарання, призначені за всі інші злочини, тому остаточне покарання тут завжди дорівнює цьому більш суворому покаранню[328].

Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначається довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). то остаточне покарання завжди дорівнює цьому виду покарання, бо за сукупністю воно визначається на підставі ч. 2 ст. 70 КК шляхом поглинення довічним позбавленням волі будь-яких менш суворих покарань[329].

2. У разі застосування принципів як повного, так і часткового складання (частини 1 і 2 ст. 70 КК) останнє здійснюється у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК, з якої випливає, що остаточне покарання визначається тут: а) або в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання; б) або в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК[330].

Роз’яснюючи порядок складання покарань у межах санкції статті, яка передбачає більш суворе покарання. Пленум Верховного Суду України в постанові від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» (п. 22) зазначає, що «остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за найбільш суворим видом покарання за окремі злочини, що до неї входять, і в межах санкції того закону, який передбачає більш суворе покарання»[331].

З цього роз’яснення випливає, що суд, по-перше, повинен визначити, яке з призначених покарань є найбільш суворим, виходячи: а) або із його розміру — якщо за окремі злочині призначені покарання одного виду; б) або з його виду — якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів. По-друге, суд має визначити допустиму межу складання призначених покарань, виходячи при цьому вже не з розміру (строку) покарання, яке призначене за окремий злочин, а беручи до уваги той його максимум, який встановлений в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає найбільш суворе покарання[332].

Однак у випадках, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК), суд відповідно до ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів вже не в межах санкції, а в межах максимального строку, встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частині КК[333].

Із цих приписів закону випливає, що обов'язковою умовою призначення остаточного покарання в межах максимальних розмірів, встановлених для певного виду покарання в Загальній частині КК. є вчинення особою (а, отже, і входження до сукупності) злочину відповідного ступеня тяжкості. Причому, в ч. 2 ст. 70 КК не тільки вказується на певний ступінь тяжкості вчиненого злочину, а і підкреслюється, що коли мова йде про тяжкий злочин, він має бути ще й умисним, а коли йдеться про особливо тяжкий злочин, форма вини значення не має і останній може бути як умисним, так й необережним.

Слід також ураховувати, що визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку відповідного його виду є правом суду, а не його обов'язком. У частині 2 ст. 70 КК прямо зазначається, що суд може (а не зобов’язаний) визначити остаточне покарання у цих межах, тобто має право вирішувати це питання на свій розсуд. Тому, навіть якщо до сукупності входить умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд з огляду на обставини конкретної справи, на свій розсуд приймає вмотивоване рішення і визначає остаточне покарання: а) або в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання, б) або в межах санкції статті, яка передбачає найбільш суворе покарання.