Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Так, за справою В., засудженого за ч. 1 ст. 296 КК до одного місяця арешту і за ч. 3 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК — до двох років виправних робіт, покарання за сукупністю цих злочинів (ст. 70 КК) було призначене судом шляхом поглинення першого покарання (арешту) другим (виправними роботами) і остаточно визначено 2 роки виправних робіт. Проте Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала цей вирок, виходячи з того, що призначаючи покарання В. за сукупністю злочинів, суд порушив кримінальний закон і поглинув більш суворе покарання менш суворим, яким є виправні роботи щодо арешту[294].

Прямо протилежне рішення було прийняте за справою Ф., якого було засуджено за ч. 1 ст. 296 КК на два роки обмеження волі; за ч. 2 ст. 342 КК — на один рік позбавлення волі, а за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення обмеження волі позбавленням волі — остаточно на один рік позбавлення волі. Скасовуючи цей вирок. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України послалася, передусім, на роз'яснення, що містяться у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р., згідно з яким однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК України[295]. Крім того, на обґрунтування свого рішення. Судова палата послалася і на ст. 72 КК[296], згідно з якою при складанні покарань за сукупністю злочинів менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий відповідно з таким їх співвідношенням: одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі. З огляду на наведене Судова палата зазначила, що «…призначивши Ф. покарання за сукупністю злочинів, суд неправильно застосував кримінальний закон, оскільки 2 роки обмеження волі відповідають 1 року позбавлення волі, а тому суд поглинув однакові за видом і розміром покарання, що є неприпустимим»[297].

Виникає справедливе питання, яким із цих рішень необхідно керуватися? Уявляється, що лише перше з них (прийняте за справою В.) цілком ґрунтується на законі, тоді як друге (прийняте за справою Ф.) суперечить його приписам з таких підстав.

По-перше, навряд чи справедливим є посилання Судової палати на п. 21 вищезгаданої постанови Пленуму, бо у ньому мова йде про неприпустимість застосування принципу поглинення лише у тих випадках, коли за окремі злочини, що утворюють їх сукупність, судом призначаються однакові за видом і розміром покарання. Між тим за справою Ф. за окремі злочини призначені різні як за видом, так й за розміром покарання — два роки обмеження і один рік позбавлення ваті. Причому, одне з цих покарань, а саме позбавлення волі, незалежно від його конкретного розміру (строку), відповідно до приписів як ст. 51, так і ст. 72 КК завжди, як вже зазначалося, визнається більш суворим ніж друге — обмеження волі. Це свідчить, що застосування принципу поглинення уданому випадку аж ніяк не виключається.

По-друге, навряд чи вірним є посилання за справою В. і на ч. 1 ст. 72 КК, бо сама ця норма, як це безпосередньо випливає з її назви (найменування), встановлює правила складання, а, аж ніяк, не поглинення покарань. Крім того, як зазначено у ч. 1 ст. 72 КК, передбачена тут шкала еквівалентів різних видів (різновидних) покарань застосовується тільки (і виключно) для здійснення їх складання (а не поглинення) за сукупністю злочинів чи вироків. Однак за справою В. суд, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, якраз і застосував саме принцип поглинення, а не складання покарань.

По-третє, слід ураховувати і те, що навіть при складанні покарань на підставі попереднього переводу менш суворого з них виду у більш суворий (у наведеному прикладі за справою В. — після переводу двох років обмеження волі у позбавлення волі за правилами підпункту «б» п. 1 ч. 1 ст. 72 КК), отриманий внаслідок цього однорічний строк позбавлення волі в кінцевому підсумку приєднується до того одного року позбавлення волі, який було попередньо призначено вироком суду за другий злочин, а не навпаки. Саме такий порядок об'єднання покарань випливає з того, що і після переводу менш суворого покарання в більш суворе за правилами ч. 1 ст. 72 КК отримане внаслідок цього, так зване, «трансформоване» покарання не стає за рахунок цього більш суворим, навіть за умови, якщо одержаний шляхом такого переводу розмір (строк) цього «переведеного» покарання виявиться більш тривалим, ніж розмір (строк) того більш суворого покарання, яке було призначене судом за інший злочин. Цей висновок ґрунтується на тому, що ще спочатку (тобто до поглинення чи складання) суд на підставі ст. 51 КК вирішує питання про порівняльну суворість призначених за окремі злочини покарань, а вже тільки після цього поглинає або складає їх, визначаючи тим самим остаточне покарання за сукупністю. Отож, ще до моменту поглинення чи складання покарань для визначення остаточного покарання за сукупністю суд повинен вирішити і визначитися, який саме з видів покарань, призначених за окремі злочини, є більш, а який — менш суворим, незалежно від того, належать ці покарання до одного чи до різних їх видів.

Викладене свідчить, що у разі призначення за окремі злочини різновидних покарань, попередньо вирішення на підставі ст. 51 КК питання про те, яке з них є більш, а яке менш суворим, є одночасно і достатньою підставою для застосування принципу поглинення таких покарань. Що ж стосується положень ч. 1 ст. 72 КК, то вони, як на це прямо зазначено у законі, ураховуються і використовуються судом лише при складанні (а не поглиненні) різновидних покарань.

7. Застосування принципу поглинення не виключається і тоді, коли за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені однакові за видом і розміром основні покарання, але за один із цих злочинів суд призначає ще й додаткове покарання (наприклад, за обидва злочини призначається позбавлення волі строком на 5 років, але за один із них — ще й конфіскація майна). Вочевидь, що порівняльна оцінка суворості тільки основних видів покарань (без урахування додаткових) не вирішить в такій ситуації питання про суворість тих мір покарань, яких було в цілому призначено за окремі злочини. У таких випадках порівнянню за суворістю повинні підлягати саме ті міри покарань, які в цілому призначені за окремі злочини і складаються з основних й додаткових видів покарань. Тому у наведеному прикладі позбавлення волі на 5 років з конфіскацією манна, призначене за один із злочинів, має визнаватися більш суворим покаранням, ніж призначене за інший злочин аналогічне за строком основне покарання, але без приєднаного до нього додаткового покарання (конфіскації манна).

У такому ж порядку вирішується питання про суворість призначених за окремі злочини покарань і в тих ситуаціях, коли за ці злочини призначені однакові за видом і розміром основні покарання, але різні за видом і (чи) розміром додаткові. Тут порівнянню підлягають також ті загальні міри покарань, які в цілому призначені за окремі злочини і складаються з певних видів і розмірів як основних, так й додаткових покарань.

8. Якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені не тільки основні, а й додаткові покарання, принцип поглинення (як і складання) здійснюється окремо щодо основних і щодо додаткових видів покарань. Не можна основним видом покарання поглинати додаткове і навпаки, бо інше рішення суперечило б приписам ч. 3 ст. 70 КК, відповідно до яких додаткові покарання, якщо їх було призначено судом за окремі злочини, що входять до сукупності, лише приєднуються до основного покарання, призначеного за сукупністю.

Але і з цього питання вищою судовою інстанцією іноді приймаються прямо протилежні рішення.

Так, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів за справою Д., засудженого за один із злочинів до позбавлення волі з конфіскацією майна, а за інший — лише до позбавлення волі на більш тривалий строк, але без додаткового покарання, суд не тільки більш тривалим строком позбавлення волі поглинув менш тривалий, а й приєднав до остаточного основного покарання конфіскацію майна. Не погоджуючись з таким рішенням, Верховний Суд України виключив із вироку додаткове покарання, мотивуючи це рішення тим, що оскільки суд застосував при призначенні Д. остаточного покарання принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, то підлягає поглиненню і призначене засудженому додаткове покарання[298].

Отож, за даною справою Верховний Суд прийняв таке рішення, з якого фактично випливає, що при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів суд: а) повинен завжди застосовувати один й той самий принцип (поглинення чи складання) стосовно і основних, і додаткових покарань, призначених за окремі злочини; б) має право поглинути більш суворим основним покаранням, призначеним за один із злочинів, як основне, так й додаткове покарання, призначені за інший злочин[299].

Зовсім інше рішення було прийняте за справою О., засудженого за один із злочинів до 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна; за інший — до 15 років позбавлення волі, а за сукупністю злочинів шляхом застосування принципу поглинення-до 15 років позбавлення волі, але без конфіскації майна. Верховини Суд України також не погодився з цим рішенням, але, обґрунтовуючи свою позицію, послався вже на те, що як вбачається з вироку, суд за один із злочинів призначив О. позбавлення волі з конфіскацією майна, проте додаткове покарання поглинув більш суворим основним покаранням, призначеним за інший злочин, чим, за думкою Верховного Суду, по суті, порушив вимоги закону[300].

Оцінюючи ці прямо протилежні рішення, слід зазначити, що лише останнє з них (прийняте за справою О.) цілком ґрунтується на законі, годі як перше (прийняте за справою Д.) суперечить його приписам з таких підстав.

По-перше, одразу ж виникає питання, для чого і наскільки доцільно суду призначати особі додаткове покарання за окремий злочин, якщо при визначенні остаточного покарання за сукупністю воно всерівно буде поглинуто основним?

По-друге, хоча призначені за окремі злочини основні та додаткові покарання і складають собою, так би мовити, «загальну міру покарання» за кожний з цих злочинів, проте вони не втрачають від цього значення самостійних, окремих видів покарань, які займають відповідне місце у законодавчому їх переліку (ст. 51 КК), виконують свої, тільки їм належні функції, і мають певні особливості за підставами, порядком та наслідками їх застосування (ч. 4 ст. 52 КК). «Основне і додаткове покарання, як справедливо зазначає В.Т. Маляренко, — це самостійні види покарань, і основне покарання не може поглинати додаткове»[301].

По-третє, припущення можливості поглинення основним покаранням додаткового не виключає, а навпаки, як би припускає тим самим і протилежне рішення — можливість поглинення додатковим покаранням основного. Однак абсурдність такого припущення є достатньо очевидною!

По-четверте, якщо припускати можливість поглинення основним покаранням додаткового, то, прямуючи такою логікою, не виключається, отже, і їх складання, бо закон не тільки встановлює принципи поглинення і складання покарань, а й наділяє суд правом вільного вибору цих принципів. Водночас уявити собі можливість складання між собою основних й додаткових видів покарань досить важко.

Нарешті, сам закон виключає можливість поглинення основним покаранням додаткового, бо у ч. 3 ст. 70 КК встановлює, що призначені за окремі злочини додаткові покарання лише приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, а не поглинаються останнім. Ця вимога знаходить своє підтвердження і в ч. 4 ст. 72 КК, де зазначено, що додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно. З цих положень закону випливає, до речі, що не виключаються, навіть, й такі ситуації, коли щодо основних видів покарання суд обіграє один принцип остаточного визначення їх за сукупністю (наприклад, поглинає менш суворе з них більш суворим), а щодо додаткових — інший (наприклад, одночасно застосовує додаткові покарання без поглинення і складання їх між собою через те, що вони є різновидними).