Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Однак в літературі висловлюються цілком справедливі, на наш погляд, побоювання, що беззаперечне дотримування такого роду загальних рекомендацій цілком може призвести до так званого «подвійного врахування» одних й тих самих обставин: один раз — при призначенні покарання за окремі злочини, а другий, — при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю[280]. Як вже зазначалось, до першої групи норм Загальної частини КК належать ті з них, положення яких ураховуються судом лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що входить до сукупності. Зокрема, це стосується загальних начал призначення покарання (ст. 65 КК), на підставі яких при призначенні покарання за кожний окремий злочин суд ураховує такі чинники, як ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Однак, прийняття до уваги цих обставин ще раз і при визначенні остаточної міри покарання за сукупність злочинів неминуче призведе до згадуваного подвійного їх урахування.

Щоб уникнути подвійного впливу на покарання, слід при його призначенні за кожен окремий злочин ураховувати чинники, які відносяться тільки до нього, а при визначенні сукупного покарання — сполучення чинників, які створюють таку нову властивість, яка не могла бути врахована на першому етапі і яка свідчить про підвищену небезпечність усіх скоєних злочинів[281]. Інакше кажучи, при обранні остаточної міри покарання за сукупністю злочинів слід ураховувати такі фактори, які притаманні і визначаються специфікою самої цієї сукупності.

При вирішенні цього питання слід виходити перш за все з того, що вчинення особою не одного, а декількох злочинів, як правило, свідчить про підвищену небезпечність, передусім, особи винного. У якійсь мірі, можна говорити і про підвищену небезпечність вчиненого, бо при сукупності злочинів шкода спричинюється не одному а декільком об'єктам, збільшується в цілому і обсяг заподіяних наслідків. Ураховуючи це, закон (ч. 1 ст. 70, частини 3 і 4 ст. 72 КК) і надає суду право вибору того чи іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів. Але наявність в законі різних способів (принципів) визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів зовсім не означає, що суд має, так би мовити, «повну» свободу їх вибору. Вочевидь, що при обранні такого принципу, суд повинен ураховувати, що особа вчинила не один, а декілька злочинів, спричинила шкоду більш широкому колу суспільних відносин, завдала більш вагомі наслідки, його поведінка відзначається досить усталеною антигромадською спрямованістю тощо. Повинен суд ураховувати й те, що як повне, так й часткове складання покарань можливе далеко не завжди.

На наш погляд, наведене дає підстави вважати, що у виборі судом того чи іншого принципу призначення покарання за сукупність злочинів повинна мати місце певна їх послідовність. Так, у переважній більшості випадків при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів доцільно обміркувати питання про обрання перш за все саме принципу повного складання (зрозуміло, якщо це можливо) призначених покарань. Якщо це неможливо (з урахуванням розміру покарань, призначених за окремі злочини), слід вирішувати питання про доцільність часткового складання призначених покарань. І лише в останню чергу, якщо повне чи часткове складання покарань є неможливим або недоцільним, використовувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, бо останній принцип, свідомо чи несвідомо, призводить, все ж таки, до неповної караності вчиненого[282].

Прикладом правильного вирішення цього питання може слугувати наступна справа.

Раніше судимий С., який у стані сп’яніння, з хуліганських мотивів вчинив два тяжкі злочини (тяжке тілесне ушкодження і умисне вбивство за обтяжуючих обставин), був засуджений за них відповідно до шести і тринадцяти років позбавлення волі, а за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим — до остаточного покарання у виді 13 років позбавлення волі. Проте, розглядаючи цю справу і скасовуючи вирок за м’якістю призначеного покарання. Верховний Суд України зазначив, що, постановляючи такий вирок, суд не взяв до уваги, що вчинення С. у стані алкогольного сп’яніння двох тяжких злочинів свідчить про його підвищену суспільну небезпечність, і при призначенні покарання не обговорив питання про застосування принципу складання покарань, призначених за окремі злочини, а застосував принцип поглинення, чим фактично звільнив засудженого від покарання за один із вчинених ним злочинів[283]. За м’якістю визначеного покарання за сукупністю злочинів, яка обумовлювалася недостатнім урахуванням тяжкості вчинених злочинів, скасовувались судові рішення і за цілою низкою інших справ[284].

Однак, ні в законі, ні у відповідних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України практично відсутні які-небудь конкретні рекомендації з приводу того, у яких ситуаціях суду доцільно використовувати принцип поглинення, а в яких — складання покарань. Проте в літературі, як справедливо зазначає М.І. Бажанов, висловлені з цього питання достатньо конкретні пропозиції, автори яких вважають доцільним застосування принципу поглинення покарання у випадках, коли:

а) за один із злочинів, що входить до сукупності, призначається покарання, яке дорівнює максимуму санкції, зазначеному у статті, яка передбачає більш суворе покарання;

б) має місце так звана ідеальна сукупність;

в) призначені за окремі злочини покарання за своєю природою (ч. 3 ст. 72 КК) складанню з іншими видами покарань не підлягають;

г) злочини, що входять до сукупності, істотно відрізняються один від іншого за ступенем їх тяжкості (суспільної небезпечності);

д) один злочин утворює необхідний етап або засіб (спосіб) вчинення іншого;

е) небезпечність особи винного знайшла своє адекватне, найбільш повне вираження у найбільш тяжкому зі вчинених ним злочинів[285].

У новітній літературі пропонується враховувати і такі чинники, як число (кількість) вчинених злочинів, сполучення їх суспільної небезпечності, проміжок часу між вчиненням декількох злочинів[286], що, безумовно, позначається на рівні небезпечності як усього вчиненого, так й особи винного.

Орієнтується на такі рекомендації і судова практика.

Наприклад, за справою П, засудженого за: ч. 2 ст. 342 КК на один рік позбавлення волі; ч. 2 ст. 345 КК — на два роки позбавлення волі; ч. 2 ст. 307 КК — на сім років позбавлення волі з конфіскацією майна, суд на підставі ст. 70 КК визначив остаточне покарання шляхом часткового складання строком на дев’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України з урахуванням того, що П. учинив злочини невеликої та середньої тяжкості, від яких тяжких наслідків не настало, визнала можливим не тільки знизити йому покарання за один зі злочинів (за ч. 2 ст. 307 КК), а й при визначенні покарання за сукупністю злочинів застосувати не принцип складання, а поглинення менш суворого покарання більш суворим[287].

Поглинення менш суворого покарання більш суворим. Аналіз закону свідчить, що при призначенні остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим суд повинен враховувати цілу низку моментів, до числа яких належать наступні.

1. Встановлюючи принцип поглинення, закон (ч. 1 ст. 70 КК) обмежує його застосування дотриманням лише одної вимоги: покарання, яке поглинає інше, має бути більш суворим, а покарання, яке поглинається, — менш суворим.

Звідси випливає, що поглинення не обмежено за видом покарання і застосування цього принципу можливе щодо покарань як одного, так і різних їх видів (різновидних)[288], а тому припускає, що суд, призначивши за окремі злочини різні за ступенем суворості покарання, одним з них — найбільш суворим — поглинає інше (інші) — менш суворі.

2. Із законодавчого припису (ч. І ст. 70 КК) про поглинення менш суворого покарання тільки більш суворим випливає і наступна вимога: якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, судом призначені однакові за видом і розміром покарання, то поглиненню між собою вони не підлягають[289], крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах санкцій тих статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний.