Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Тому цілком слушним є роз'яснення, що міститься в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21), згідно з яким, «застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться — основне чи додаткове»[302]. З цього роз’яснення з достатньою очевидністю випливає, що вища судова інстанція цілком припускає можливість, коли щодо основних і щодо додаткових покарань, призначених за окремі злочини, суд обирає різні принципи їх остаточного визначення за сукупністю[303].

Таким чином, підбиваючи підсумок, слід відзначити, що поглинення менш суворого покарання більш суворим означає, що остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається судом у межах найбільш суворого за видом чи розмірам покарання, призначеного за один зі злочинів, що входить до сукупності. Якщо ж за окремі злочини призначені як основні, так й додаткові покарання, то обираючи принцип їх поглинення суд застосовує його окремо стосовно як основних, так й додаткових видів покарань[304].

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК суд наділений правом вільного вибору принципів остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів. Проте, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначається довічне позбавлення волі (ст. 64 КК), то згідно з ч. 2 ст. 70 КК остаточне покарання за сукупністю злочинів у цьому випадку завжди визначається лише шляхом поглинення будь-яких менш суворих видів покарань довічним позбавленням волі. Таким чином, можна зробити висновок, що у таких ситуаціях поглинення менш суворого покарання більш суворим його видом має для суду обов'язковий характер.

Але до застосування принципу поглинення суд іноді просто змушений удаватися, бо як повне, так й часткове складання призначених за окремі злочини покарань можливе далеко не завжди. Пояснюється це тим, що складання покарань обмежено за законом певними рамками і відповідно до ч. 2 ст. 70 КК при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається, за загальним правилом, лише в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Таким чином, незалежно від того, належать покарання до одного або до різних видів, їх складання між собою припустиме лише в межах найбільш суворої санкції.

Звідси випливає, що складання покарань, призначених за окремі злочини, виключається і суд змушений удатися до принципу їх поглинення, по-перше, у випадках, коли найбільш суворе покарання з усіх обраних судом за окремі злочини призначається хоча б за один із цих злочинів у тих максимально припустимих межах, що передбачені для складання покарань у ч. 2 ст. 70 КК. Наприклад, якщо за ч. 2 ст. 190 КК призначений максимально можливий тут строк позбавлення волі (3 роки), а за ч. 1 ст. 358 КК — шість місяців арешту, то при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд змушений буде застосувати лише принцип поглинення менш суворого покарання (шести місяців арешту) більш суворим (трьома роками позбавлення волі).

По-друге, до застосування принципу поглинення суд змушений удаватися і у тих випадках, коли всі види покарань за окремі злочини також призначаються у тих максимальних межах, які встановлені у санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 152 КК призначається п’ять років, а за ч. 1 ст. 185 КК — три роки позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути призначене лише шляхом поглинення другого покарання першим.

По-третє, за певних умов використання принципу поглинення не виключається навіть і тоді, коли за окремі злочини, що входять до сукупності, судом призначаються покарання, однакові за їх видом і розміром.

Хоча як у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21), так і за конкретними справами неодноразово роз'яснювалося, що однакові за видам і розмірам покарання, призначені за всі злочини, що входять у сукупність, поглиненню не підлягають, але ця заборона не стосується випадків, коли такі покарання (однакові за видом і розміром) призначені у тих максимально припустимих межах, які передбачені у санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний[305]. Безумовно, якщо, наприклад, за ч. 2 ст. 125 КК суд призначає 3 місяця арешту, а за ч. 1 ст. 129 КК — арешт на той самий строк, то визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення неможливе, бо санкції зазначених статей КК встановлюють максимальний строк арешту, який дорівнює шести місяцям. Але якщо за тими ж самими ч. 2 ст. 125 і ч. 1 ст. 129 КК арешт буде призначений в максимальних межах (6 місяців), то суд змушений буде при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів удатися до застосування принципу поглинення.

У частині 2 ст. 70 КК зазначено, що якщо хоча б один із починів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК.

Із цього законодавчого припису випливає, що за умови, якщо хоча б один із злочинів, які утворюють сукупність, належить до тих, про які йде мова у ч. 2 ст. 70 КК, то при визначенні остаточного покарання суд не зв'язаний вже максимальною межею найбільш суворої санкції і, отже, має право застосувати не тільки принцип поглинення, а й складання призначених за окремі злочини покарань, незважаючи на те, що вони: а) є однаковими за своїм видом і розміром і б) призначені у тих максимальних межах, які передбачені в санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний.

Саме у таких випадках остаточне покарання за сукупністю починів може визначатися у межах максимального строку, встановленого для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини, а не в санкціях статей Особливої частини КК[306]. Якщо, наприклад, за ч. 2 ст. 121 КК та за ч, 2 ст. 296 КК призначається позбавлення волі в максимально передбачених в санкціях цих статей строках (відповідно 10 і 4), то при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд відповідно до ч. 2 ст. 70 КК має право застосувати принцип повного складання призначених покарань з урахуванням того, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК є умисним і тяжким.

Складання покарань. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК закон припускає можливість як часткового, так і повного складання покарань, призначених за окремі злочини.

У разі визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів за принципом часткового складання, суд до найбільш суворого за видам чи розмірам покарання, призначеного за один зі злочинів, додає (приєднує) лише частину менш суворого покарання, призначеного за інший злочин. З цього випливає, що при застосуванні часткового складання розмір остаточного покарання за сукупністю злочинів у всякому разі, як зазначено у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 23), має бути (і завжди стає внаслідок такого складання) більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини[307].

Таким чином, при частковому складанні найбільш суворе з призначених покарань береться судом до уваги, так би мовити, у повному його обсязі (повною мірою), тоді як інші, менш суворі покарання, приєднуються до більш суворого лише в певній частині і тим самим входять до остаточного (сукупного) покарання лише частково.

Питання ж про те, яку саме частину менш суворого покарання належить додати до більш суворого, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і виходячи з тих меж остаточного покарання, які передбачені ч. 2 ст. 70 КК.

У разі визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів шляхом застосування для цього принципу повного складання всі покарання, призначені за окремі злочини, додаються (приєднуються) одне до іншого (складаються, підсумовуються між собою) і остаточне покарання за сукупністю злочинів укладає тим самим їх загальну суму.

Стаття 70 КК не обмежує право суду на застосування принципу складання залежно від того, які саме види покарань призначаються за окремі злочини. Як зазначено у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 22), принцип як повного, так і часткового складання покарань може застосовуватись у випадках призначення за окремі злочині, що входять до сукупності, як однакових, так і різних за видам покарань[308].

Зрозуміло, що складання однакових між собою за видом покарань, тобто таких, що належать до того ж самого їх виду, яких-небудь особливих труднощів не викликає — вони складаються між собою у межах, передбачених ч. 2 ст. 70 КК. Проте і при вирішенні цього питання у практиці іноді зустрічаються помилки.

Наприклад, за справою Ц., засудженого за окремі злочини до обмеження волі (за ч. 2 ст. 190 КК — на два роки і за ч. 3 ст. 358 КК — на один рік), суд, призначаючи покарання за сукупністю цих злочинів, у порушення вимог ст. 70 КК остаточно визначив не обмеження волі, а зовсім інший вид покарання — три роки позбавлення волі[309].

На відміну від однакових за видом, складання різновидних покарань, тобто таких, які належать до різних їх видів, має свої особливості. Тому саме для цих випадків у КК України 2001 р. сформульовано спеціальну норму — ст. 72 КК, яка встановлює правила складання різновидних покарань і з обов’язковим урахуванням вимог якої тільки і може здійснюватися їх складання.