Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів

Хоча в постанові від 24 жовтня 2003 р. і не наводиться з цього питання ніяких роз'яснень, але як в теорії кримінального права, так і в судовій практиці цілком слушно визнається, що правила ст. 70 КК повинні застосовуватися і у тих ситуаціях, коли особа засуджується за вчинення декількох хоча і тотожних злочинів, але в кожному з них виконувала різні злочинні ролі: в одному була виконавцем, а в інших — підбурювачем, організатором чи пособником[265]. Такий підхід є цілком виправданим, бо вчинення одного злочину одноособово, а іншого у співучасті повинно отримати самостійну кваліфікацію.

Нарешті, і у випадках, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, коли після постановлення вироку за один зі злочинів виявляється, що особа винна ще в іншому злочині, вчиненому нею до постановлення цього вироку, також може скластися така ситуація, коли сукупність будуть утворювати декілька тотожних злочинів. Оскільки всі ці злочини вчиняються ще до засудження особи хоча б за один із них, то і тут має місце сукупність злочинів, особливість якої полягає лише у тому, що ці злочини розкриті у різний час, в зв’язку з чим за кожний з них постановляється і окремий вирок. Тому і в таких випадках при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК суд призначає покарання за сукупністю злочинів, незважаючи на те, що ці злочини можуть бути навіть тотожними між собою[266].

2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів

Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність. Оскільки сукупність утворюють два чи більше самостійних одиничних злочинів (простих чи складних), то перш, ніж призначити остаточне покарання за їх сукупністю, суд повинен вирішити всі питання, які виникають (пов’язані) з призначенням покарання за кожний окремий злочин, що входить до цієї сукупності. Безумовно, що при вирішенні цих питань суд повинен керуватися, як вже зазначалося, положеннями статей 50–67 КК, а у разі необхідності — й приписами статей 68, 69, 98-102, ч. 1 ст. 103 КК. Інакше кажучи, призначення покарання на цьому етапі має повністю відповідати вимогам загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК) з тією лише відмінністю, що, призначаючи покарання за другий, третій і подальші злочини, що входять до сукупності, суд повинен ураховувати всі ті чинники, які випливають з того, що особа визнається винною за вчинення не одного злочину, а за їх множинність. Безумовно, це може позначитися і на кваліфікації (якщо у відповідній статті Особливої частини КК наявна така кваліфікуюча ознака, як повторність), і на мірі покарання (якщо наявна така, обставина, що обтяжує покарання, яка зазначена в п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).

Однією з обов’язкових вимог призначення покарання за злочини, що утворюють сукупність, є правило, згідно з яким за кожний окремий злочин суд повинен призначити як основне, так і (якщо це припустиме за законом і необхідно (доцільно) за матеріалами конкретної справи) додаткове покарання (ч. 1 ст. 70 КК) у межах санкції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК) та з урахуванням положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

Вирішуючи це питання, необхідно виходити з того, що «встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов’язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань»[267].

Необхідність і обов’язковість попереднього призначення покарання за кожний окремий злочин, що утворює сукупність, означає, що суд повинен визначитися як з певним видом основного і додаткового покарання, так і з їх конкретною мірою (розміром, строком)[268]. Навіть тоді, коли додаткове покарання не передбачено у конкретній санкції і тому призначається судом на підставі норм Загальної частини КК (ст. 54, ч. 2 ст. 55 КК) з урахуванням приписів ч. 4 ст. 52 і п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, воно попередньо має бути призначено судом за один чи декілька окремих злочинів і лише після цього за їх сукупністю[269]. Так само і конкретний розмір (строк) певного виду покарання (як основного, так й додаткового) повинен передусім бути визначений у вироку при призначенні його за кожний окремий злочин і лише після цього може бути визначена вже остаточна його міра за сукупністю цих злочинів[270].

Тому, «згідно зі ст. 335 КПК у резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені вид і розмір не тільки основного, а й додаткового покарання, призначеного засудженому за кожний злочин, а також за сукупністю злочинів…»[271], бо це є обов’язковою умовою не тільки для правильного визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів, а й підставою для вирішення питання про законність та обґрунтованість постановленого вироку (у частині обраної судом міри покарання) у разі його перегляду в апеляційному чи касаційному порядку[272].

При призначенні покарання за кожний окремий злочин суд повинен орієнтуватися не тільки на санкцію статті Особливої частини КК, у якій передбачений певний вид (види) покарання і встановлені конкретні межі його (їх) застосування за відповідний злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й виходити з положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК), у нормах якої регламентовані підстави, порядок, мінімально і максимально припустимі межі призначення конкретних видів покарань, особливості їх застосування (чи, навпаки, обмеження в застосуванні) до певного кола суб’єктів (статті 52–64, 98-102 КК).

Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів. Системний аналіз положень ст. 70 УК у їх співвідношенні з іншими приписами Загальної частині КК, пов’язаними з призначенням покарання, дає підстави вважати, що при вирішенні питання про призначення покарання за сукупністю злочинів суд повинен керуватися не тільки положеннями ст. 70 КК, а й приписами ще цілої низки норм Загальної частини КК. При цьому всі ці норми можуть бути умовно розподілені на три групи з огляду на те, що хоча всі вони і пов’язані (крім іншого) з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовуються на різних етапах (стадіях) вирішення цього питання, тобто відрізняються одна від іншої за часом їх застосування.

У першу з цих груп входять ті норми Загальної частини КК, які суд має право застосовувати лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що утворюють їх сукупність. Ці норми сформульовані у ч. 3 ст. 43, статтях 52–69, ч. 3 ст. 74, статтях 98-102, ч, 1 ст. 103 КК. З точки зору розглядуваного питання, специфіка цих норм полягає у тому, що всі вони можуть бути застосовані ще (і тільки) до моменту визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів.

Так, при вирішенні цього питання стосовно ст. 69 КК, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 8) спеціально роз’яснюється: «Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим»[273]. Таке роз’яснення повністю відповідає приписам ст. 69 КК, бо ця норма надає суду право призначати більш м'яке покарання порівняно з тим, яке передбачено у конкретній санкції статті Особливої частини КК, яку також встановлено саме за конкретний (одиничний) злочин, а не за їхню сукупність.

Незважаючи на ці роз’яснення, суди нерідко припускаються помилок і застосовують приписи ст. 69 КК при призначенні покарання не за окремі злочини, а вже після цього, тобто при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю[274].

Так, за справою Д., засудженого за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК (відповідно — до трьох і п’яти років позбавлення волі), остаточну міру покарання за сукупністю (3 роки позбавлення волі) суд визначив шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим на підставі ст. 70 КК з одночасним застосуванням ст. 69 КК. Скасовуючи цей вирок. Верховний Суд України відзначив, що «застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового) призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим»[275].

До другої групи норм належить ст. 70, частини 1–4 ст. 72 і ч. 2 ст. 103 КК, положення яких застосовуються судом вже безпосередньо (у процесі) визначення судом остаточної міри покарання за сукупністю злочинів. Так, якщо суд прийде до висновку про доцільність складання призначених за окремі злочини різновидних основних покарань чи необхідність одночасного застосування таких основних чи додаткових покарань, які не підлягають складанню, то для застосування такого порядку їх «об’єднання за сукупністю» він повинен звернутися до приписів частин 1–4 ст. 72 КК. А якщо суд призначає покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі, наприклад, щодо неповнолітнього, то при визначенні його остаточного строку він повинен спиратися на приписи ч. 2 ст. 103 КК

Третя група норм, до яких належать ч. 5 ст. 72, ст. 73, частини 1, 2, 4 ст. 74, статті 75, 79, 104 КК, хоча і можуть бути певною мірою пов'язані з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовується судом вже після визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, бо стосуються вирішення питань про зарахування у строк призначеного покарання попереднього ув’язнення або звільненням від призначеного покарання Наприклад, ч. 1 ст. 75 КК, крім іншого, прямо пов’язує можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням із конкретним видом, а стосовно позбавлення волі — і строком, остаточно призначеного особі покарання. Тому у постанові від 24 жовтня 2003 р, (п. 23) цілком слушно зазначається, що «у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення остаточного покарання — виходячи з його виду й розміру»[276].

Після призначення покарання за кожен окремий злочин, тобто на другому етапі застосування ст. 70 КК, суд призначає остаточне покарання, інакше кажучи, визначає остаточну (так би мовити, загальну, сукупну) його міру за всі ті злочини, що утворюють сукупність. При цьому він повинен керуватися вже спеціальними правилами — так званими, «принципами»[277] його призначення за сукупністю злочинів і має визначити остаточне покарання вже у тих його межах, які передбачені в ч. 2 ст. 70 КК.

Аналіз закону свідчить, що остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися шляхом використання для цього закріплених як у ст. 70, так і у ст. 72 КК спеціальних принципів, а саме: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим; 2) часткового складання призначених покарань; 3) повного їх складання; 4) одночасного застосування (без поглинення і складання) різновидних покарань, призначених за окремі злочини[278].

Установлюючи такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю, закон (ч. 1 ст. 70 КК) не регламентує, у яких випадках суд може використовувати той чи інший із зазначених принципів. Отже, у кожному конкретному випадку це питання вирішується за розсудом суду.

Виходить із цього і Пленум Верховного Суду України, який теж не формулює яких-небудь чітких, конкретних, достатньо визначених вимог чи рекомендацій, на які могли б спиратися суди і якими вони могли б керуватися при обранні того чи іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів. У постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21) лише зазначається, що «при вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70 КК принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати крім даних про особу винного й обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо»[279].