Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Чинним трудовим законодавством гарантується надання працівникам щорічної основної відпустки тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки, при цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою 24 календарних діб.

Необхідно підкреслити, що тривалість щорічної відпустки визначається в добах, а її мінімальна тривалість не може бути менше ніж 24 календарних дні. Право на щорічну відпустку особа отримує після того, як відпрацювала робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості. Такі випадки встановлені у ст. 10 Закону України «Про відпустки». Отже, щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються: жінкам — перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину- інваліда; інвалідам; особам віком до вісімнадцяти років; чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами; особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання; сумісникам — одночасно з відпусткою за основним місцем роботи тощо.

Щорічна відпустка — це право працівників на відпочинок і відновлення працездатності, тому, згідно з чинним законодавством, дні тимчасової непрацездатності працівника, відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами не є відпочинком і в рахунок щорічних відпусток не включаються. Також при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються святкові і неробочі дні, встановлені у ст. 73 КЗпП України, тобто у разі припадання відпустки на святкові та неробочі дні тривалість відпустки автоматично продовжується на відповідну кількість днів.

Важливо зазначити, що тільки встановленням у законодавстві конкретних видів часу відпочинку не можливо досягти належного рівня реалізації права на відпочинок та його відповідного гарантування. Тому з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку та робочим часом реалізація встановленого у коментованій статті права на відпочинок досягається також шляхом встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час, максимальної тривалості робочого часу та інших гарантій у сфері правового регулювання робочого часу.

У чинному трудовому законодавстві робочий час поділяється на робочий час нормальної тривалості, скорочений робочий час і неповний робочий час. Відповідно до ст. 50 КЗпП України робочий час нормальної тривалості на підприємствах не може перевищувати 40 годин на тиждень — це є гарантоване у ч. 2 коментованої статті встановлення максимальної тривалості робочого часу в законодавчому акті. Відповідно до цього положення, підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати тільки меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч. 1 ст. 50 КЗпП України. Це означає, що нормальна тривалість робочого часу не може бути збільшена колективними та трудовими договорами. Указане положення свідчить про важливість встановлення нормальної тривалості робочого часу як засобу захисту трудових прав працівників. Разом з тим існують випадки, прямо передбачені законодавчими нормами, коли максимальна тривалість робочого часу може бути більшою, ніж визначена у коментованій статті: надурочні роботи, ненормований робочий час, чергування, праця за сумісництвом тощо.

Необхідно вказати, що перша Конвенція Міжнародної організації праці від 29 листопада 1919 р. регулювала саме питання обмеження тривалості робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день та 48 годин на тиждень, що говорить про визнання МОП питання тривалості робочого часу найголовнішим у трудових відносинах. Визначення нормальної тривалості робочого часу не більшою ніж 40 годин на тиждень в Україні відбулося у 1993 р., коли Законом України від 17 листопада 1993 р. № 3610-ХІІ були внесені зміни у ч. 1 коментованої статті (до цього моменту вона становила 41 годину на тиждень).

У чинному трудовому законодавстві визначено дві групи працівників, для яких встановлюється скорочена тривалість робочого часу. До першої групи належать працівники, для яких встановлення скороченої тривалості робочого часу є обов’язковим. Це, згідно зі ст. 51 КЗпП України, особи, яким не виповнилося 18 років; працівники, зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці, а також окремі категорії працівників, для яких законодавчими актами встановлено скорочену тривалість робочого часу, закритого переліку яких у статті не міститься — названо лише дві категорії таких працівників — вчителі та лікарі. Так, відповідно до ч. 1 зазначеної статті КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

1) дня працівників віком від 16 до 18 років 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;

2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163.

Особливістю другої групи працівників, для яких може встановлюватися скорочена тривалість робочого часу, є відсутність імперативного припису щодо такого встановлення. До цієї групи належать жінки, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, при цьому скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись на підприємствах і в організаціях за рахунок їх власних коштів.

Наступним видом робочого часу є неповний робочий час. Неповний робочий час встановлюється за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і згодом. Але на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину- інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в таких випадках проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Від скороченого робочого часу неповний робочий час відрізняється за такими ознаками: 1) неповний робочий час встановлюється лише на вимогу (прохання) працівника, а скорочений робочий час такої вимоги (прохання) не потребує; 2) оплата праці при неповному робочому часі здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку, а при скороченому робочому часі — у повному обсязі, як за робочий час нормальної тривалості. Так, для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 193 КЗпП).

Важливо підкреслити, що робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Отже, обчислення трудового стажу працівникам, що працюють на умовах неповного робочого часу, здійснюється на загальних підставах. Тривалість щорічної основної відпустки для таких працівників не скорочується. До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка.

Установлення скороченої тривалості роботи у нічний час також є ефективною гарантією забезпечення конституційного трудового права на відпочинок. Особливості роботи у нічний час безпосередньо визначено у ст. 54 КЗпП України. Зокрема, нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Скорочення тривалості роботи у нічний час обумовлено її негативним впливом на здоров’я працівників. Заданими наукових досліджень, порушення природних добових ритмів — зміни дня і ночі — послаблює імунну систему організму, може сприяти виникненню різноманітних захворювань.

Правило про скорочення тривалості робочого часу на одну годину в нічний час не поширюється на працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, та працівників, для яких встановлюється скорочена тривалість робочого часу (п. 2 ч. 1 ст. 51 та ч. 3 ст. 51 КЗпП України). Поширення чи непоширення цього правила на жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, вирішується на рівні локального регулювання.

До роботи в нічний час категорично забороняється залучати: вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років; осіб, молодших вісімнадцяти років; інших категорій працівників, передбачених законодавством. Робота жінок у нічний час не допускається, за винятком випадків, установлених у трудовому законодавстві. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить відповідним медичним рекомендаціям.

У частині 2 коментованої статті встановлено дуже важливе положення, відповідно до якого максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Дійсно, питання такої складності та важливості, тобто встановлення мінімальних державних гарантій у сфері правового регулювання часу відпочинку, повинні бути врегульовані у централізованому порядку на законодавчому рівні. Безперечно, що підзаконні та локальні нормативно-правові акти відіграють доволі важливу роль у правовому регулюванні трудових відносин та часу відпочинку, зокрема, оскільки вони конкретизують, деталізують та диференціюють положення централізованих актів, однак вони ні в якому разі не можуть знижувати рівень державного гарантування права на відпочинок. Саме за допомогою локального нормотворення (колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку) роботодавець за бажанням та наявністю коштів може покращити загальний рівень правового регулювання та підвищити встановлені державою гарантії у сфері реалізації конституційного права на відпочинок шляхом скорочення за свій рахунок максимального робочого часу на підприємстві, подовженням щотижневого відпочинку чи щорічних відпусток за окремі досягнення у роботі, введенням додаткових вихідних днів на підприємстві (день створення підприємства, день народження працівника тощо). Водночас тільки у разі закріплення правового регулювання гарантій реалізації права на відпочинок та відповідного правозахисного механізму на законодавчому рівні кожний працівник буде впевнений у тому, що роботодавець не буде намагатись порушувати положення Конституції та законів України і на свій розсуд, безпідставно, збільшувати гарантовану державою максимальну тривалість робочого часу, зменшувати мінімальну тривалість часу відпочинку та оплачуваних щорічних відпусток, змушувати працювати у вихідні та святкові дні.

Таким чином, конституційне право людини на відпочинок в нашій державі забезпечується шляхом встановлення на законодавчому рівні конкретних видів часу відпочинку (перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні, щорічні відпустки), а також, з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку та робочим часом, за допомогою закріплення у централізованому порядку відповідних гарантій у сфері правового регулювання робочого часу (максимальна тривалість робочого часу, скорочений робочий час щодо окремих професій і виробництв, скорочена тривалість роботи у нічний час тощо).

Стаття 46.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.