Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Міжнародними актами право на страйк віднесено до основних трудових прав працівників та їх організацій і визнано одним із найважливіших засобів, за допомогою якого вони можуть захищати свої економічні й соціальні права та інтереси і сприяти їх здійсненню. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р. зобов’язує держави забезпечити право на страйк за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни (ст. 8). Оскільки право на страйк у Міжнародному пакті розглядається як один з елементів права на свободу об’єднання, то, як і останнє, — користування даним правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для убезпечення прав та свобод інших. Стаття 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

Міжнародна організація праці у своїх актах офіційно не визнає право на страйк. Серед конвенцій та рекомендацій МОП немає жодної, яка б регламентувала питання вирішення трудових конфліктів, включаючи страйки і локаути. Винятком є лише Конвенція № 105 про скасування примусової праці 1957 р. і Рекомендація № 92 про добровільне примирення і арбітраж 1951 р. Конвенція № 105 вимагає заборони будь-якої форми примусової праці «як засобу покарання за участь у страйках» (ст. 1, параграф d). Рекомендація № 92 передбачає, що, якщо трудовий спір був переданий на добровільне примирення чи арбітраж, сторонам «слід рекомендувати утримуватись від страйків» (пп. 4 і 6); далі у Рекомендації зазначається: «Жодне з положень цієї Рекомендації не може тлумачитись як обмеження будь-якою мірою права на страйк» (п. 7).

Цю прогалину в Міжнародному кодексі праці почасти можна пояснити значною різноманітністю національних форм і способів вирішення трудових конфліктів, про уніфікацію яких говорити ще рано. Головна ж причина полягає в іншому. МОП концентрує увагу роботодавців і працівників на принципах соціального діалогу й орієнтує їх уникати спорів і конфліктів, а у разі виникнення останніх — звертатися до справедливого врегулювання і вирішення шляхом примирення.

Оскільки ефективне здійснення права на свободу об’єднання, права на ведення колективних переговорів та укладення колективних договорів є неможливим у разі заборони страйків, МОП непрямим шляхом визнала це право, вважаючи його складовою права на свободу об’єднання. Право на страйк визнано у рішеннях контрольно-наглядових органів МОП, які виробили низку принципів, що розкривають зміст цього права.

У статті 6 Європейської соціальної хартії (переглянутої) право на страйк визнається складовою права працівників на колективні дії, до яких вони можуть удаватися у разі виникнення розбіжностей при укладанні колективних договорів. Пункт 4 ст. 6 Європейської соціальної хартії (переглянутої) покладає на Сторони формально визначені зобов’язання щодо забезпечення права працівників і роботодавців на колективні дії у випадках розбіжності інтересів, включаючи право на страйк, з урахуванням зобов’язань, що можуть випливати з раніше укладених колективних договорів.

У статті 44 Конституції України визначено мету страйку (захист економічних і соціальних інтересів) і декілька принципів реалізації права на страйк: урахування при здійсненні права на страйк необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей; добровільність участі у страйку; можливість заборони страйку лише на підставі закону. Положення коментованої статті повністю відповідають міжнародним стандартам права на страйк.

Міжнародними актами і законодавством України закріплені такі принципи реалізації права на страйк, зокрема: добровільність участі в страйках, їх мирний характер; тимчасовий характер страйку; оголошення страйку з метою захисту економічних і соціальних інтересів; урахування при здійсненні права на страйк необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших осіб; визначення категорії працівників, які користуються правом на страйк та які позбавлені його; можливість заборони страйку лише законом; встановлення мінімуму необхідних робіт (послуг) за участю організацій працівників і роботодавців, державних органів; відмова від будь-якої форми дискримінації і репресій за організацію законних страйків і участь у них та ін.

Норми національного законодавства щодо забезпечення права на страйк містяться у розділі III Закону України «Про вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Згідно із ст. 17 Закону страйк — це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу. Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Коментованою статтею, ч. 1 ст. 18 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлено, що страйк може проводитися лише для захисту працюючими своїх економічних і соціальних інтересів. Законодавством України, як і міжнародними актами, не передбачено можливості оголошення страйків за політичними мотивами. Незаконними є також так звані «змішані» страйки. Однією з підстав визнання страйків незаконними є їх вимоги про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також вимоги, які порушують права людини (ст. 22 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»). Зазначене положення має своєю метою захист державних інтересів і прав та інтересів інших осіб.

Виходячи зі змісту ст. 2 Закону, розбіжності, що можуть призвести до страйку, стосуються встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побілу; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Право на страйк є колективним трудовим правом, яке передбачає колективні дії з боку тих, хто бере участь у страйку. Останніх об’єднують колективні інтереси, змістом яких є покращення умов праці або задоволення колективних вимог професійного характеру, а також пошуки вирішення питань економічної та соціальної політики і проблем, що виникають на підприємстві, інших рівнях і безпосередньо стосуються працівників (винятком є страйки солідарності, які є законними за умови законності первісного страйку, який підтримують страйкарі).

Брати чи не брати участь у страйку кожен працівник вирішує добровільно. Відповідне положення коментованої статті відтворено у ч. 5 ст. 19 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», згідно з якою нікого не може бути примушено до участі або до неучасті у страйку. Особи, які примушують працівників до участі у страйку або перешкоджають участі у страйку шляхом насильства чи погрозою застосування насильства, або шляхом інших незаконних дій, покарання за які передбачено законодавством, притягаються до кримінальної відповідальності згідно із законодавством.

Право на страйк не є універсальним. Комітет зі свободи об’єднання Адміністративної ради МОП вважає, що воно може бути обмежено, навіть заборонено, у сфері державної служби, якщо державними службовцями вважаються особи, котрі здійснюють владні повноваження від імені держави, або щодо працівників життєво важливих служб у точному розумінні цього терміна, тобто служб, припинення роботи яких може створити загрозу життю, особистій безпеці або здоров’ю усього населення чи його частини. Що стосується державних службовців, то визнання принципу свободи об’єднання не обов’язково передбачає право на страйк. Що стосується працівників життєво важливих служб, то для визначення випадків, у яких страйк може бути заборонений, критерієм є наявність явної чи неминучої загрози для життя людей, їх особистої безпеки або для здоров’я всього населення чи його частини.

Згідно із ч. 1 ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків.

Положення ст. 24 Закону конкретизовано іншими законами України. Так, відповідно до ст. 18 Закону України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. забороняється страйк у випадках, пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв, а також коли страйк становить загрозу життю і здоров’ю людини. Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. персонал ядерних установок та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк. Статтею 22 Закону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. заборонено страйки на підприємствах електроенергетики у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об’єднаної енергосистеми України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.

Забороняється проведення страйків працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку. Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про державну службу» державним службовцям заборонено брати участь у страйках. Згідно із ч. 3 ст. 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. суддя не може брати участь у страйках.