Розділ «Конституція України»

Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію — Основний Закон України.

Преамбула конституції — це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть з певним пафосом вступна частина до її основного змісту. Преамбула виконує переважно дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію, і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та цілей, які при цьому переслідуються. Положення преамбули мають істотне значення в соціальному, політичному, ідеологічному та юридичному аспектах. Вони допомагають краще зрозуміти зміст конституції, сприяють її правильному тлумаченню і застосуванню.

Ці риси преамбули властиві також невеликій вступній частині, якою відкривається Конституція України 1996 р. Преамбула є її складовою частиною і має для законодавчої, виконавчої і судової влади не тільки моральну, а й юридичну силу.

На відміну від Конституції УРСР 1978 р., яка називалася «Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки» (після проголошення незалежності назву змінено на «Конституція (Основний Закон) України»), у назві чинної Конституції України термін «Основний Закон» не використовується. Зовнішні термінологічні зміни певного мірою відображують якісні зрушення в самих основах соціально-політичного розвитку та статусу України як незалежної держави, невід’ємним атрибутом суверенності якої є Конституція.

Проте справа не тільки в цьому. Поняття «Конституція» і «Основний Закон» у сучасній юридичній науці і практиці вживаються як тотожні. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність не в назві (внаслідок тавтології), а в завершальних рядках преамбули (ч. 9). Як Основний Закон Конституція України становить ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства, правозастосовної діяльності, правосвідомості і правової культури.

Преамбула виходить з того, що Конституція України є актом установчої влади Українського народу. Від його імені цю установчу владу реалізувала Верховна Рада України, прийнявши Конституцію.

У преамбулі (ч. 1) констатується, що, приймаючи Конституцію, Верховна Рада діяла від імені Українського народ у, виражаючи його суверенну волю, а не від власного імені як органу законодавчої влади. При цьому під Українським народом як основоположною категорією Конституції слід розуміти не національно-етнічну спільність, а сукупність громадян України всіх національностей. Поняття «Український народ» (преамбула) і «народ» у подальшому тексті Конституції вживаються як юридично тотожні.

Положення преамбули, відповідно до яких саме народу як суверену належить установча влада, знайшло своє поглиблене розкриття. Зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України (далі — КСУ) у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 р. №3-зп наголошено на тому, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття.

Це положення було розвинуте КСУ у Рішенні у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. № 4-зп та деяких інших рішеннях, з яких випливає, що недопустимо ототожнювати функції Верховної Ради України як органу установчої влади з її постійними функціями як органу законодавчої влади.

Преамбула акцентує увагу на історико-політичних і юридичних підставах виникнення України як незалежної держави. Ними є багатовікова історія українського державотворення та невід’ємне право української нації на самовизначення, яке історично здійснено усім Українським народом.

Саме на основі такого правового підґрунтя була реалізована ідея щодо прийняття Конституції України як Основного Закону незалежної держави.

У преамбулі зазначається також безпосереднє правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.