Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

При оголошенні надзвичайного стану Верховна Рада України або Президент України можуть заборонити проведення страйків на строк, що не перевищує одного місяця. Подальша заборона має бути схвалена спільним актом Верховної Ради України і Президента України. У разі оголошення воєнного стану автоматично настає заборона проведення страйків до моменту його відміни.

Комітет зі свободи об’єднання зазначає, що у разі заборони чи обмеження страйків у сфері державної служби або життєво важливих службах повинні бути передбачені належні гарантії захисту прав та інтересів працівників цих служб. Обмеження права на страйк мають супроводжуватися адекватними і швидкими процедурами примирення й арбітражу, в яких сторони у спорі повинні брати участь на всіх етапах і відповідно до яких прийняті рішення є обов’язковими для сторін та виконуються повністю і негайно.

Законом передбачено вирішення трудового спору (конфлікту) у випадках заборони проведення страйку. У випадках, передбачених ст. 24 Закону України, і коли рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення спору не враховано, Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) до суду (ст. 25 Закону).

Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» досить докладно регулює питання про визнання страйків незаконними (статті 22—25, 28), визначаючи підстави та порядок визнання страйку незаконним. Незаконними визнаються страйки:

а) оголошені з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини;

б) оголошені без додержання найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням профспілок чи уповноваженими ними органами вимог Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» щодо: 1) початку колективного трудового спору не з питань, зазначених у ст. 2 Закону; 2) порядку формування, затвердження і оформлення вимог найманих працівників, профспілки (ст. 4 Закону); 3) підстав для початку колективного трудового спору (конфлікту) і надіслання повідомлення про виникнення спору (ст. 6 Закону); 4) відмови найманих працівників (органу, що їх представляє) від участі в роботі трудового арбітражу чи від виконання його рішення, якщо сторони попередньо про це не домовилися (частини 1 і 5 ст. 12 Закону); 5) порушення порядку прийняття на підприємстві рішення про оголошення галузевого чи територіального страйку (ч. 3 ст. 19 Закону); 6) відсутності письмового попередження роботодавця про початок страйку (ч. 6 ст. 19 Закону);

в) порушення найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням профспілок чи уповноваженими ними органами правил про порядок формування органу, що очолює страйк, і про припинення його повноважень (ст. 20 Закону), а також оголошення страйку у випадках, за яких забороняється проведення страйку (частини 2 та 3 ст. 24 Закону);

г) оголошення та/або проведення страйку під час здійснення примирних процедур, передбачених Законом.

Рішення про визнання страйку незаконним приймається судом. Із заявою про визнання страйку незаконним управі звернутися власник або уповноважений ним орган. Справа за такою заявою повинна бути розглянута не пізніше семиденного строку, включаючи час підготовки справи до судового розгляду. Рішення суду про визнання страйку незаконним за наявності причин для його прийняття зобов’язує учасників страйку прийняти рішення про припинення чи скасування оголошеного страйку, а працівників розпочати роботу не пізніше наступної доби після вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк.

Законодавством передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь у страйку працівників, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності. Час страйку працівникам, які беруть у ньому участь, не оплачується.

За працівниками, які не брали участі у страйку, але у зв’язку з його проведенням не мали можливості виконувати свої трудові обов’язки, зберігається заробітна плата у розмірі не нижче встановленої законодавством і колективним договором за час простою не з вини працівника.

Стаття 45.

Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Коментована стаття встановлює саме бажане в економічному сенсі після права на своєчасне отримання винагороди за працю та найбільш приємне у соціально-психологічному аспекті конституційне трудове право — це право кожної працюючої людини мати час на відпочинок, час, коли кожен працівник звільняється від виконання своїх трудових обов’язків і може його використовувати на свій розсуд. Відповідно до зазначеного конституційного положення в чинному трудовому законодавстві кожному працівникові гарантовано надання наступних видів часу відпочинку: перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні та щорічні відпустки.

Серед перерв протягом робочого дня найбільш поширеними є: перерва для відпочинку і харчування, перерва для годування дитини, перерва в роботі для обігрівання і відпочинку. Перерва для відпочинку та харчування є однією з гарантій прав працюючих, яка спрямована на створення належних умов праці, недопущення нещасних випадків на виробництві, збереження здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності. За загальним правилом надання певного часу на перерву для відпочинку та харчування є обов’язком для власника або уповноваженого ним органу. Контроль за дотриманням указаного обов’язку може здійснювати, зокрема, Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю.

Перерва для відпочинку і харчування надається працівникам протягом робочого часу, а її тривалість визначено лише максимальною межею — 2 години. Відповідно, оскільки мінімальну межу такої перерви в законі не встановлено, то її врегулювання відбувається на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. На практиці тривалість перерви, як правило, встановлюється в межах від 30 хвилин до 1 години.

Перерва для відпочинку і харчування працівникам надається протягом робочого дня, але не враховується при обліку робочого часу робітників і службовців. Указівка у КЗпП України на те, що перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи, сприяє встановленню найбільш раціонального поділу робочого часу працівника, але за своїм змістом вона не має імперативного характеру, що допускає на практиці певні відхилення від загальної норми.

Час початку і закінчення перерви, її тривалість встановлюються на підприємстві правилами внутрішнього трудового розпорядку. У той же час використання перерви для відпочинку і харчування працівником здійснюється на його власний розсуд, але в межах встановленого на підприємстві, установі, організації для цього часу. Оскільки на час такої перерви працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи, то законом передбачена можливість відлучатися з місця роботи на час перерви. Однак він зобов’язаний своєчасно прибути для її продовження. На тих роботах, де перерву зробити не можна через умови виробництва або службової діяльності, працюючим надається можливість прийняти їжу в будь-який час протягом робочого дня. Це є для власника або уповноваженого ним органу обов’язком. Перелік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, що знаходить своє відображення в колективному договорі.